— А яка конкретно її, ну, використовують? — спитав Ринсвінд. Що завгодно, аби лиш не думати про падіння.

— Її можна використовувати, щоб... щоб визначати пори року, — сказав Белафон.

— Ага. Тобто, якщо вона вкрита снігом, тоді це, напевне, — зима?

— Так. Тобто ні. Одним словом, припустімо, ти хочеш дізнатися, коли на небосхилі зійде якась певна зірка...

— А навіщо? — спитав Двоцвіт, чемно підтримуючи розмову.

— Ну, наприклад, щоб знати, коли саме висівати насіння рослин, — сказав Белафон, починаючи потрохи впрівати, — або, можливо...

— Я позичу тобі свій альманах, якщо хочеш, — запропонував Двоцвіт.

— Альманах?

— Це — книжка, що говорить, який сьогодні день, — пояснив Ринсвінд втомлено. — Ідеально відповідатиме твоїй лєй-лінії.

Белафон закляк.

— Книжка? — перепитав він. — Така уся... з паперу? [11]

— Авжеж.

— Не надто надійне джерело, як на мене, — сказав друїд ущипливо. — Ну звідки книжці знати, який сьогодні день? Папір не може робити обчислення.

Він почовгав до тієї частини скелі, що відповідала носовій частині судна, від чого вона підозріло захиталася. Ринсвінд, проковтнувши клубок, що підкотився до горла, жестом підкликав Двоцвіта підійти ближче.

— Ти коли-небудь чув про культурний шок? — прошипів він йому на вухо.

— А що це?

— Це те, що трапляється, коли люди проводять п’ятсот років у намаганнях змусити кам’яний круг працювати належним чином, а тоді з’являється хтось з маленькою книжечкою, що містить сторінку на кожен день, разом з невимушеними порадами на зразок «Сприятливий час для сіяння квасолі» чи «Хто рано встає і рано лягає, здоровим живе і здоровим вмирає». А чи знаєш ти, яку найважливішу річ про культурний шок треба завжди, — Ринсвінд зупинився, зробив глибокий вдих і беззвучно заворушив губами, повторюючи щойно сказане речення, щоб пригадати, на чому воно обірвалося, — пам’ятати? — закінчив він.

— Яку?

— Не провокуй цей шок у того, хто керує тисячотонною скелею.

— Воно вже пішло?

Траймон з обережністю визирав із-за бійниць Вежі мистецтв, величного напівзруйнованого кам’яного шпилю, що вимальовувався в небі над Невидною академією.

Зграйка студентів та магів-наставників, далеко унизу, дружно закивали головами.

— Ви впевнені?

Скарбій склав долоні рупором і загукав.

— Воно вирвалося назовні через серединні двері і втекло годину тому, пане, — прокричав він.

— Помиляєшся, — сказав Траймон. — Воно пішло собі, а от ми — втекли. Що ж, тоді я спускаюся. Воно схопило кого-небудь?

Скарбій судомно ковтнув слину. Він був не чарівником, а просто привітним, добродушним чоловіком, який зовсім не заслужив, щоб стати свідком усіх тих речей, які він побачив за останню годину. Малі демони, кольорові вогники та усякі напівпроявлені сутності, звісно, мали звичку блукати по кампусу. Але в тому, як люто накинувся на них Багаж, було щось таке, що зовсім вибило скарбія з душевної рівноваги.

Спроба зупинити його була б рівнозначною спробі подужати льодовик.

— Воно... воно проковтнуло декана вільних наук, пане, — прокричав він.

Обличчя Траймона просвітліло.

— Недобрий знак, — промимрив він.

Він рушив униз довгими гвинтоподібними сходами. За хвилю на його лиці з’явилась скупа, напружена посмішка. День однозначно ставав усе кращим.

Треба було організувати ще силу-силенну речей. А якщо й було щось таке, що Траймон справді любив, — то це організацію.

Скеля мчала через гірські рівнини майже над самою землею, збиваючи шапки снігових заметів, що лежали буквально на кілька футів нижче. Белафон метушливо порався усюди водночас, то змащуючи бальзамом з омели одне місце під ногами, то малюючи руну в іншому, тим часом Ринсвінд був геть нажаханий і виснажений, а Двоцвіт хвилювався про свій Багаж.

— Повний вперед догори! — закомандував друїд, перекрикуючи шум вихрового потоку позаду скелі. — Дивіться, це — великий комп’ютер піднебесся!

Ринсвінд зиркнув одним оком крізь пальці. Вдалині на горизонті проступали обриси величезної конструкції з сірих та чорних брил, викладених у концентричні кола та містичні доріжки, похмурих і відразливих на фоні снігу. Безумовно, люди не могли самі перемістити оті гори, що тільки-но народжувались — ціле полчище гігантів, вочевидь, перетворилися на каміння завдяки якомусь...

— Схоже, тут довкола — багато каменюк, — сказав Двоцвіт.

Белафон завмер, наче громом прибитий.

— Що? — спитав він.

— Це дуже мило, — поквапився виправитися турист. Він підбирав потрібне слово. — Етнічно, — уточнив він.

Друїд закляк.

— Мило? — перепитав він. — Довершені силіконові плити, дивовижні сучасні каменярські технології — і це ти назвав «мило»?

— Авжеж, — сказав Двоцвіт, для якого сарказм був просто словом зі семи літер, що починалося на «С».

— А що значить «етнічний»? — спитав друїд.

— Воно означає «достоту неперевершений», — миттю знайшовся Ринсвінд, — і даруй, що втручаюся, та нас ось-ось чекає небезпека приземлення...

Белафон відвернувся, лиш трохи заспокоївшись. Він широко розкинув руки і вигукнув плутанку не придатних до перекладу слів, закінчивши здушеним шепітним «мило!».

Скеля сповільнила свій хід і, ковзнувши убік із поривом сніговію, зависла понад колом з кам’яних плит. Внизу під нею якийсь друїд вимахував галузками омели складні комбінації, і ось Белафон вправно приземлив масивну кам’яну глибу на два гігантські стовпи з ледь чутним стуком.

Ринсвінд нарешті дозволив собі як слід видихнути. Подих його відразу ж чкурнув, щоб заховатися якнайдалі.

Почулося, як бряцнула драбина, яку приставили до брили з одного боку, і за хвилю над її краєм з’явилася голова літнього друїда. Він оторопіло витріщився на двох пасажирів, а тоді перевів погляд на Белафона.

— Збіса пунктуально, — сказав він. — Сім тижнів до Кнур-вечора, а нам знову оця напасть на голову.

— Привіт, Закріє! — відгукнувся Белафон. — Що сталося цього разу?

— Геть усе попсувалося. Сьогодні воно передбачило, що схід сонця станеться на три хвилини раніше. І вони ще вживають слово «неповороткий», хлопче, авжеж.

Белафон виліз на драбину і незабаром зник з очей. Пасажири переглянулися, а тоді втупили свої погляди у простір всередині кам’яного круга.

— І що нам тепер робити? — сказав Двоцвіт.

— Може, піти поспати? — запропонував Ринсвінд.

Двоцвіт проігнорував його слова і почав спускатися драбиною вниз.

Довкола круга друїди товкли по мегалітах маленькими молоточками і час від часу уважно прислухалися. Декілька величезних брил лежали перевернуті на бік — біля кожної зібралася окрема група друїдів, які ретельно їх оглядали, сперечаючись між собою. Таємничі фрази долітали до місця, де сидів Ринсвінд:

— Це не може бути через несумісність програмного забезпечення — Наспів Висхідної Спіралі був розроблений для концентричних кіл, ідіоте...

— Послухай, перезапусти її та спробуй простий місячний ритуал...

— ...та годі, годі, з брилами все нормально, просто у всесвіті щось пішло не так, еге ж?..

Напруживши свій затуманений від перевтоми розум, Ринсвінд пригадав ту страхітливу зірку, яку вони бачили в небі. Щось таки пішло шкереберть у всесвіті минулої ночі.

Яким дивом він знову опинився на Диску?

Він відчував, що усі відповіді криються у закутках його розуму. З’явилося ще навіть більш неприємне відчуття, що крім нього ще хтось дивиться на краєвид унизу — споглядаючи з-поза його очей.

Заклинання виповзло зі свого лігва, глибоко на забутих манівцях його розуму, і тепер із самовдоволено-нахабним виглядом сиділо у лобовій долі його мозку, спостерігаючи за всім тим, що відбувалося неподалік, і наминаючи поп-корн — в переносному розумінні.

Він спробував заштовхати його назад — і світ провалився у пітьму...