— Іноді я мрію добряче вліпити тобі в вухо, — загарчала вона. — Вперше за роки мені випав шанс, а ти… 

Вона затнулася. Позаду Колона зібралася юрма спантеличених і незадоволених облич. І все б могло закінчитись інакше, якби не віслюче ревіння згори. 

Поцуплений віслюк, якого Ноббі невміло прив’язав, легко вивільнився і побрів кудись убік у пошуках харчів. Двері, які він помітив, віддалено нагадували йому вхід у його рідний сарай та й загалом усі входи, тож він зайшов у перші-ліпші відчинені двері. 

Всередині були вузькі гвинтові сходи, але його стійло теж було доволі тісне, тож віслюка, звиклого до вулиць Аль Халі, сходи не лякали. 

Тільки його засмутило те, що східці закінчилися, а сіно так і не з’явилось. 

— О, ні, — охнув хтось позаду Колона. — Ще один віслюк видерся на мінарет. 

Всі довкола заохали. 

— А в чому проблема? Як піднявся, так і спуститься, — не розумів Колон. 

— Ти що, не знаєш? — озвався один із його обідніх товаришів. — У вас в Урі немає мінаретів? 

— Е… — тільки й мовив Колон. 

— Зате є море віслюків, — мовив лорд Ветінарі. Всі засміялися, позираючи на Колона. 

Якийсь чоловік вказав пальцем у темні нетрі мінарету. 

— Дивіться… бачите? 

— Дуже вузькі, звивисті сходи, — мовив Патрицій. — І?.. 

— Нагорі нема де розвернутися, розумієш? О, всякий дурень може завести віслюка нагору мінарету. А ти пробував змусити тварину задкувати сходами вниз по темряві? Не вийде. 

— Є в тих сходах щось таке, — озвався хтось інший. — Що вабить віслюків. Вони думають, що нагорі на них щось чекає. 

— Ми якось скинули останнього віслюка, еге ж? — мовив один із вартових. 

— Так. Він захляпав усе довкола, — підтвердив його бойовий товариш. 

— Ніхто не скидає мою Валері, — заричала Беті. — Тільки спробуйте втнути щось подібне, їй-богу, я засуну вам… — він затнувся, і за вуаллю засвітилася широка, страшна посмішка. — Тобто заслиню вас поцілунками. 

Кілька чоловіків ззаду дали драла. 

— Не треба сердитися, — мовив вартовий. 

— Я серйозно! — гукнула Беті, насуваючись. 

Наляканий вартовий зіщулився. 

— Панове, у вас що, нема на неї управи? 

— У нас? — запитав лорд Ветінарі. — Боюся, що ні. Ой, леле… Зараз повториться історія, як в Джелібейбі, Але. 

— Ой, леле, — віддано підіграв Колон. Натовп, чи принаймні та його частина, яка вважала, що перебуває на безпечній від Беті відстані, почав вишкірятися. Це був вуличний театр. 

— Так і не знаю, чи їм вдалося зняти того чоловіка з флагштока, — Ветінарі вів далі. 

— О, вони його зняли, майже всього, — підтвердив Колон. 

— Послухайте, послухайте, — квапливо втрутився вартовий, — може, ми закинемо на віслюка мотузку… 

— …на Валері… — загарчала Беті. 

— Валері, так, а тоді… 

— Для цього вам знадобиться щонайменше троє людей, а там немає стільки місця! 

— Сер, у мене ідея, — зашепотів один із вартових. 

— На вашому місці я б поквапився, — застеріг його Колон. — Бо заведену Беті вже ніяк не спинити. 

Вартові стали перешіптуватись. 

— Якщо ми це зробимо, на нас чекають непримностi! Пам’яташ, як нам розказували, що всi зусилля зараз спрямованi на вiйну? Ось чому х всi конфiскували! 

— Його не буде всього лиш п’ять хвилин, нiхто i не помiтить!

— Ага, готовий сказати Принцу, що ми один загубили? 

— Добре, а ти готовий й це пояснити? 

Вони скоса зиркнули на Беті. 

— I ними, зрештою, легко управляти, — прошепотiв один. 

— Валері? — спитав сержант Колон. 

— Якісь проблеми? — стала на диби Беті. 

— Ні! Ні. Гарне ім’ячко для віслюка, Н… Беті. 

— Стійте, де стоїте, — звелів один із вартових. — Ми скоро повернемося. 

— А це що означає? — запитав Колон, дивлячись їм у спину. 

— О, вони, мабуть, пішли по килим, — припустив хтось. 

— Добре, але я не бачу, як це має допомогти, — мовила Беті. 

— Літальний килим. 

— А, ясно, — прорік Колон. — В Академії є таких пару… 

— В Урі є Академія? 

— О, так, — мовив Патрицій. — А звідки, по-вашому, Ал знає, хто такий віслюк? 

І знову сміх розвіяв усі сумніви. Колон непевно всміхнувся. 

— А мені добре вдається корчити з себе ідіота, чи не так? — сказав він. — Воно якось само виходить! 

— Прекрасно, — мовив лорд Ветінарі. 

Згори знову долинуло сердите ревіння. 

— Проблема в тому, що їх усі забрали для воєнних цілей, — озвався хтось позаду них. 

Неподалік впав, розбившись на друзки, шматок саману[27]. 

— Але судячи з того, як він там борсається, то однаково впаде. 

— Ану ж я зможу переконати його спуститися, — запропонував Патрицій. 

— Не вийде, ефенді. Ви не зможете обійти його на сходах, не зможете його розвернути, і вниз він теж не позадкує. 

— Потрібно зважити ситуацію, — мовив Патрицій. 

Він забіг у таверну і зразу ж повернувся. Вони дивились, як він заходить всередину, і чули, як він підіймається сходами. 

— Мало би вийти, — мовив чоловік позаду Колона. 

Через якийсь час ревіння затихло. 

— Бачите, він не може розвернутися. Надто вузько, — озвався віслючий знавець. — Не розвернеться і не позадкує. Добре відомий факт. 

— Завжди знайдеться найрозумніший, правда, Беті? — сказав Колон. 

— Та. Завжди. 

У вежі було тихо-тихо. Кілька людей із натовпу прикипіли до неї поглядами. 

— Можливо, три-чотири людини і могли би піднятися сходами, що нереально, і совати кожну лапу по черзі, якби були готові до того, що їх копатимуть чи загризуть до смерті… 

— Гаразд, гаразд, відійдіть від вежі, будь ласка! 

Повернулися вартові. Один із них ніс скручений килим. 

— Так, так, розступіться… 

— Я чую стукіт копит, — сказав хтось. 

— О, так, ніби наш друг у фесці спускає віслюка вниз по сходах? 

— Постривайте, я їх теж чую, — сказав Колон. 

Тепер усі втупилися в двері. 

Лорд Ветінарі вийшов з мотузкою в руках. 

Хтось позаду Колона сказав: 

— Гаразд, це лише шматок мотузки. Він, певно, цокав кокосовими шкаралупами. 

— Які він надибав у мінареті? 

— Які він мав із собою, ясно що. 

— Хочеш сказати, він тягає зі собою кокосові шкарлупи? 

— Неможливо розвернути віслюка в… гаразд, це несправжня віслюча голова… 

— Вона ворушить вухами! 

— На мотузці, на мотузці — гаразд, це віслюк, добре, але не той самий віслюк. Цього він тримав у прихованій кишеньці… не треба так на мене дивитися. Я бачив, як вони це роблять із голубами… 

Тоді навіть скептик замовк. 

— Віслюк, мінарет, — сказав лорд Ветінарі. — Мінарет, віслюк. 

— Отак просто? — не повірив своїм очам вартовий. — Як ви це зробили? Це якийсь фокус, так? 

— Звісно, що так, — погодився лорд Ветінарі. 

— Я знав, що це всього лише фокус. 

— Так, це був усього лише фокус, — визнав лорд Ветінарі. 

— То… як ви все-таки це зробили? 

— То ви ще не зрозуміли? 

Всі аж шиї повигинали. 

— Е… у вас був надувний віслюк… 

— Назвіть мені причину, нащо розгулювати із надувним віслюком? 

— Ну, ви… 

— Причину, яку вам не соромно розповісти рідній матінці? 

— А, якщо так… 

— Все просто, — мовив Аль-Джібла. — В мінареті є потаємна кімнатка. Не інакше. 

— Ні, ви все неправильно зрозуміли, це лише ілюзія віслюка… Ну, гаразд, дуже правдоподібна ілюзія… 

Тепер половина людей згуртувалися довкола віслюка, а інші збилися в купку біля дверей мінарету, вишукуючи всередині приховані кімнати. 

— Гадаю, Але, Беті, нам саме час піти, — мовив лорд Ветінарі з-за спини Колона. — Ось цією вуличкою. А щойно завернувши за ріг, кинемося тікати. 

— А нашо тікати? — запитала Беті. 

— Бо я щойно поцупив магічний килим.