— Але… в Хапонії я зглупію через жару, розумієте? 

— Сподіваюся, ми спинимо їх до того, як туди дістанемось, Щебеню. 

— Я не люблю глупіти. Я знаю, шо там про мене люди кажут, шо Щебінь тупіший за, за… 

— …цеглину… — підказав йому Ваймз, витріщаючись на світло. 

— Ага. А я чув, шо в пустелі дуже, дуже горячо… 

У троля був такий сумний вигляд, що Ваймз аж з того розчулення поплескав його по спині. 

— То спинімо їх зараз, га? — запропонував він, швидко трясучи рукою, щоб не так пекло. 

Інший корабель був так близько, що їм видно було матросів, як ті відчайдушно порались на палубі. У світлі кормових ліхтарів було видно головне вітрило, що надималось. 

Щебінь підняв арбалет. 

На кінчику стріли зблиснула горошина бірюзового світла. Троль витріщився на неї. 

Зелений вогонь стікав щоглами вниз і, влучивши в палубу, розсипався десятками зелених горошин, що котилися настилом з дощок, тріскочучи й сиплючи іскрами. 

— Вони використовують магію? — запитав Щебінь. Зелене полум’я затріскотіло в нього на шоломі. 

— Що це таке, Дженкінсе? — запитав Ваймз. 

— Це не магія, це гірше за магію, — сказав капітан, ринувши вперед. — Гаразд, хлопці, негайно опустіть вітрила! 

— Залиште їх як є! — крикнув Ваймз. 

— Ви знаєте, що це таке? 

— Я ніц не відчуваю, — сказав Щебінь, тицяючи полум’я на арбалеті. 

— Не торкайся його! Не торкайся його! Це Вогонь святого Копитяна! Це означає, що ми загинемо в страшній бурі! 

Ваймз глянув догори. Хмари неслися по небу… Ні, вони витікали в небо великими закрученими хвилями, як чорнило, що скрапує в воду. Десь всередині них спалахнуло блакитне світло. Корабель перехилився. 

— Послухай, нам потрібно опустити якесь вітрило! — крикнув Дженкінс. — Це єдиний вихід… 

— Ніхто нічого не чіпає! — заволав Ваймз. Зелений вогонь тепер ковзав гребенями хвиль. — Щебеню, арештовуй всіх, хто бодай чогось торкнеться! 

— Слухаю. 

— Зрештою, ми повинні швидко плисти, — Ваймз перекрикував шипіння і далекий гуркіт грому. 

Дженкінс витріщився на нього, аж тут корабель ринув у них з-під ніг. 

— Ти зійшов з глузду! Ти хоч уявляєш, що стається з кораблем, який намагається… Ти не маєш ані найменшого поняття, правда? Це ненормальна погода! Її потрібно обережно перечекати! Не можна кидатись поперед неї! 

Щось слизьке впало на голову Щебеню і, відскочивши на палубу, спробувало відповзти геть. 

— А тепер з неба періщить риба! — застогнав Дженкінс. 

Хмари перетворились у жовтаву імлу, на тлі якої ні на мить не вщухали блискавки. І від неї віяло теплом, що неабияк дивувало. Вітер завивав як мішок із котами, хвилі здіймалися стінами обабіч корабля, але повітря жаріло, мов у печі. 

— Дивися, навіть хапонці опускають вітрило! — крикнув Дженкінс крізь зливу креветок. 

— Добре. То ми їх наздоженемо. 

— Божевільний. Ай! 

Щось важке відскочило від його капелюха, вдарилось об перило і покотилось до Ваймзових ніг. 

То було латунне навершя. 

— О, ні, — застогнав Дженкінс, обхопивши голову руками. — Знову ті кляті ліжка! 

Капітан хапонського корабля не дуже любив сперечатися, коли був поблизу Ахмеда-71-години. Він лише дивився на провислі вітрила і підраховував свої шанси на Рай. 

— Можливо, собацюра, який відітнув вітрильну мотузку, зробив нам послугу! — вигукнув він, перекрикуючи рев вітру. 

Ахмед нічого не сказав. Він все дивився назад. Нечасті спалахи електричного штормового світла освічували охоплений зеленим сяйвом корабель, що плив позаду них. 

Тоді він перевів погляд на холодне полум’я, що розтікалося їхніми власними щоглами. 

— Бачиш он те світло на краях полум’я? — запитав він. 

— Мій лорде? 

— Бачиш чи ні? 

— Е… ні… 

— Звісно, що не бачиш! Але чи бачиш ти, де світла немає? 

Капітан витріщився на нього, а тоді нажахано-слухняно знову підняв очі догори. І десь там можна було побачити межу світла. Розвіваючись на вітрі, шипучі зелені язики, наче були облямовані… чорнотою чи, може, мінливою дірою в просторіні. 

— Це октарин! — скрикнув Ахмед, коли ще одна хвиля плюснула на палубу. — Лише чарівники можуть його побачити! Цей шторм повний магії! Ось чому погода така псяча! 

Корабель заскрипів усіма своїми з’єднаннями, коли знову наткнувся на хвилю. 

— Ми вже навіть не пливемо по воді! — ридав Дженкінс. — Ми перелітаємо з хвилі на хвилю! 

— Добре! Хоч перестане трясти! — крикнув Ваймз. — Коли вже ми перекинули всі ліжка за борт, можна знову пришвидшитися! І частенько тут випадають ліжка? 

— А ти як думаєш? 

— Ну я ж не моряк! 

— Ні, ліжкопади не щодня трапляються! Як і вуглепади! — додав Дженкінс, коли щось чорне вдарилося об перило і перелетіло за борт. — Нам, знаєш, трапляються лише звичні опади! Дощ! Сніг! Град! Риба! 

Човном, що нісся хвилями, знову повіяв шквал вітру, і всю палубу зненацька встелило блискотливим сріблом. 

— І знову риба! — скрикнув Ваймз. — Так, звісно, краще? 

— Ні! Гірше! 

— Чому! 

Дженкінс підняв бляшанку. 

— Це сардини! 

Корабель наштовхнувся на ще одну хвилю, застогнав і знову полетів. 

Холодне зелене світло було повсюди. Кожен цвяшок на палубі відбивав його світло, кожна драбинка і мотузка мали зелені контури. 

І на Ваймза накотило відчуття, що те світло тримало корабель купи. 

Але він взагалі не був певен, чи тільки в світлі справа. Воно переміщалося надто цілеспрямовано. Тріскотіло, але не пекло. Воно ніби розважалось… 

Корабель впав на хвилю. Вода накрила Ваймза. 

— Капітане Дженкінс! 

— Слухаю? 

— Чого ми крутимо цей штурвал? Стерно ж навіть не у воді! 

Тож вони його відпустили. Шпиці штурвала аж розмило в стрімкому вертінні, але, зайнявшись полум’ям, вони спинилися. 

І з неба почали падати кекси. 

Вартові намагалися якомога зручніше вмоститися в трюмі, але з цим виникали певні труднощі. Там не було ані одного клаптика підлоги, який би кожних десять секунд не ставав клаптиком стіни. 

Тим не менш, хтось хропів. 

— Як тут взагалі хтось може спати? — скаржився Редж Шкарбан. 

— Капітан Морква може, — сказала Смішинка. Вона рубала щось сокиркою. 

Морква затиснувся в кутку. Час до часу він щось бурмотів і крутився. 

— Як немовля. Хоч убий, не розумію, як він може бути таким спокійним, — мовив Редж Шкарбан. — Ця штуковина от‑от розвалиться. 

— Та, а ти чо’ переживаєш? — озвався Щебінь. — Ти ж уже і так того? 

— І що? Я опинюся на дні по коліна в китовому лайні? А потім ще довго повертатимусь додому по темряві. А про проблеми, якщо мене спробує зжерти акула, я взагалі мовчу. 

— Я би не боявся. У Заповіті Мезерека пише, що рибалка Нопро провів чотири дні у череві гігантської рибини, — сказав констебль Візит. 

У тиші грім здавався особливо гучним. 

— Умивальне, це притча про диво? — врешті мовив Редж. — Чи просто дуже повільний процес травлення? 

— Ти би краще задумався про стан своєї безсмертної душі, ніж сипав жартиками, — строго відрубав констебль Візит. 

— Мене більше турбує стан мого безсмертного тіла, — мовив Редж. 

— У мене є тут брошурка, яка дасть тобі ґрунтовні… — почав було Візит. 

— Умивальне, а вона достатньо велика, щоби скласти з неї човен, який нас врятує? 

Констебль Візит ухопився за можливість. 

— Ага, так, метафорично вона є… 

— Хіба на кораблі немає рятувальної шлюпки? — хутенько втрутилась Смішинка. — Переконана, що бачила її, коли ми сідали на корабель. 

— Та… рятувальна шлюпка, — мовив Щебінь. 

— Кому сардинку? — запропонувала Смішинка. — Я тут відкрила бляшанку. 

— Рятувальна шлюпка, — повторив Щебінь. Він звучав як хтось, хто усвідомлює неприємну правду. — Така… велика, важка штука, яка нас сповільнювала?..