Він втрачав фокус так само легко, як кошеня. Приміром, уся та історія з аеропланом. Зі стелі ще дотепер звисали гігантські кажанячі крила. Патрицій дуже радо дозволив йому пустити свій час на цю ідею, тому що всім і так було очевидно, що людина не може так сильно змахувати крилами. 

Йому не було чого хвилюватися. Леонард сам себе відволікав. Він купу часу витратив на розробку спеціального підноса, з якого люди могли б їсти в повітрі. 

Воістину невинний чоловік. І тим не менш якась крихітна його частина завжди, завжди робила начерки цих страшенно заманливих двигунів з їхніми клубами диму та ретельно пронумерованими інженерними кресленнями… 

— Що це таке? — запитав Ветінарі, показуючи на ще одну карлюку. Вона зображала чоловіка з великою металевою кулею в руці. 

— Це? Іграшка, не більше. Працює за рахунок дивних властивостей цілком непридатних матеріалів. Їм не подобається, коли їх стискають. Тож вони вибухають. На раз-два. 

— Ще одна зброя… 

— В жодному разі, мій лорде! Її неможливо використовувати як зброю! Втім, я думав, що вона знадобиться у гірській промисловості. 

— Справді… 

— Коли треба бурити крізь гору. 

— Скажи, — мовив Ветінарі, відклавши також і цей папірець, — у тебе, бува, немає рідні в Хапонії? 

— Думаю, що ні. Моя родина поколіннями жила в Квірмі. 

— А. Добре. Але…в Хапонії живуть дуже розумні люди, правда? 

— О, з багатьох дисциплін написано цілі манускрипти. Приміром, з ювелірної справи. 

— Ювелірна справа… — Патрицій зітхнув. 

— І, звісно, з алхімії. «Principia Explosia» Аффіра Ал-Хіми була фундаментальною працею впродовж більше сотні років. 

— Алхімія, — похмуро вимовив Патрицій. — Сірка і тому подібне… 

— Так, атож. 

— Але судячи з твоїх слів, ці головні відкриття зробили давним-давно… — правитель Ветінарі звучав як людина, що силкується побачити світло в кінці тунелю. 

— Безсумнівно! Я був би вражений, якби вони суттєво не просунулись вперед! — радісно мовив Леонард із Квірма. 

— Ага… — Патрицій злегка обм’якнув у кріслі. Виявилось, що світло в кінці тунелю — пожежа. 

— Видатний народ, якому є ще що запропонувати, — мовив Леонард. — Я завжди думав, справа в пустелі. Вона змушує швидше думати і дає розуміння того, що життя плинне. 

Патрицій перегорнув ще одну сторінку. Між начерком пташиного крила та ретельним зображенням шарового з’єднання була невеличка замальовка чогось зі шпичастими колесами та обертальними лезами. А ще був прилад для буріння крізь гору… 

— Для цього пустелі не треба, — сказав він і, знову зітхнувши, відсунув папери вбік. — Ти чув про зниклий континент Лешп? — запитав він. 

— О, так. Робив там деякі начерки пару літ тому, — сказав Леонард. — Пригадую дуже цікаві аспекти. Ще чаю? Боюся, попередній вже охолонув. Може, ви прийшли по щось конкретне? 

Патрицій потер перенісся. 

— Не впевнений. У нас тут назріває одна проблемка. Думав, ти зможеш допомогти. На жаль, — Патрицій знову зиркнув на начерки, — мені здається, ти можеш, — він підвівся, поправив мантію і видавив із себе усмішку. — У тебе є все необхідне? 

— Не завадило б ще трохи дротів, — поросив Леонард. — А ще в мене закінчилася палена умбра. 

— Тобі все миттю принесуть, — пообіцяв Ветінарі. — А тепер, з твого дозволу… 

Він вийшов із кімнати. 

Леонард радісно кивнув, прибираючи зі столу горнятка. Він відніс проклятий двигун внутрішнього згорання на купу металобрухту коло невеличкого горна, затим дістав драбину і вийняв зі стелі поршень. 

Тільки-но він витягнув мольберт, щоби взятися за розробку нового дизайну, як почув далеке дріботіння. Звучало так, ніби хтось біжить, але час від часу спиняється, щоб перестрибнути вбік на одній нозі. 

Тоді запала пауза, ніби хтось зупинився, щоби поправити одяг і відхекатися. 

Відчинились двері, і до кімнати повернувся Патрицій. Він сів і уважно глянув на Леонарда з Квірма. 

— Що ти робив? — запитав він. 

Ваймз усе крутив і вертів ту гвоздику під збільшувальним склом. 

— Я бачу сліди від зубів, — сказав він. 

— Саме так, сер, — відповіла Малодупко, сама-одна цілим судово-медичним відділом Варти. — Схоже, хтось жував її, як зубочистку. 

Ваймз відкинувся у кріслі. 

— Я би сказав, — почав він, — що востаннє її торкався смаглявий чоловік приблизно мого зросту. У нього було кілька золотих зубів. І борода. І дещо косе око. І шрами на лиці. Мав при собі чималеньку зброю. Я би сказав, загнуту. А на голові в нього було те, що ми називаємо тюрбаном, бо рухався він надто повільно як на борсука. 

Малодупко була вражена. 

— Розслідування — як азартна гра, — мовив Ваймз, поклавши гвоздику. — Ключ до успіху — наперед знати переможця. Дякую, капрале. Запишіть цей опис і подбайте, будь ласка, щоб усі отримали по копії. Його звати Ахмед-71-година, бозна-чому. А тоді підіть трохи відпочиньте. 

Ваймз повернувся до Моркви з Анґвою, які забилися в крихітній кімнатчині, й кивнув дівчині. 

— Запах гвоздики привів мене аж до пристані, — мовила вона. 

— А тоді? 

— А тоді я його загубила, сер. — Анґві було ніяково. — В мене не виникло жодних проблем на рибному ринку, сер. Ані в кварталі м’ясників. А тоді він привів мене на ринок з прянощами… 

— А. Ясно. А після того слід загубився? 

— Певною мірою, сер. Слід розходився у п’ятдесяти різних напрямках. Пробачте. 

— Нічого не поробиш. Моркво? 

— Я зробив, як ви сказали, сер. Відстань від верхівки Оперного театру до мішеней практично дорівнює відстані пострілу у Принца. Я скористався таким самим луком, що й стрілець, сер… 

Ваймз здійняв пальця. Морква якусь мить витріщався, а тоді повагом мовив:… як… той, що ви знайшли біля нього… 

— Гаразд. І? 

— Це «Влучностріл П’ять» виробництва фірми «Бурлі та Міцнорук», сер. Професійний лук. З мене не найкращий лучник, але я принаймні можу влучити з такої висоти. Проте… 

— Я розумію, до чого ти хилиш, — перебив його Ваймз. — Ти рослий хлопчина, Моркво. Наш покійний Оссі мав руки, як у Ноббі. Я міг обхопити їх одною долонею. 

— Саме так, сер. У лука сила натягу сто фунтів. Сумніваюся, що він був у змозі навіть відтягнути тятиву. 

— Не хотів би я бачити його потуги. Святі небеса… з такого лука, як цей, він хіба би собі в ногу міг поцілити. Між іншим, як гадаєте, вас там хтось бачив? 

— Сумніваюсь, сер. Я стояв якраз між коминами і витяжками. 

Ваймз зітхнув. 

— Капітане, думаю, навіть якби ви стріляли з підвалу опівночі, його світлість наступного ранку спитав би: «Не затемно було?». 

Він вийняв з кишені знімок, що вже добряче пом’явся. На ньому був зображений Морква — чи радше Морквині рука та вухо — який біг у напрямку процесії. І серед людей із процесії, що озиралися на нього, було обличчя Принца. І жодного натяку на Ахмеда-71-годину. Він був на званій вечері, чи не так? А потім усі юрмилися біля дверей, мінялися місцями, ставали одні одним на мантії, бігали до вбиральні, наштовхувались одні на одних… Він міг куди завгодно піти. 

— А як тільки ви підбігли до Принца, він упав? Зі стрілою в спині? Лицем до вас? 

— Саме так, сер. Я в цьому переконаний. Звісно, довкола юрмились люди… 

— Виходить, йому вистрілив у спину чоловік, який стояв лицем до нього і ніяк не міг скористатися луком, з якого він не стріляв у нього з протилежного боку… 

Хтось постукав у вікно. 

— Це Ринва, — мовив Ваймз, не озираючись. — Я послав його з дорученням… 

Ринва так до кінця і не влився в колектив. Справа не в тому, що він погано ладнав з людьми — він з ними майже не перетинався, хіба їх заносило вище, скажімо, ніж на другий поверх. Констебль Ринва вартував на дахах. Дуже повільно. Якось він завітав на вечірку Вартової Вепроночі й залив собі у вуха підливку, щоби проявити готовність розважитись, але ґорґульї, будучи у приміщенні, ще й на першому поверсі, починають дуже нервувати, і він невдовзі вилетів через димар, а сумне відлуння його дудки-пищалки ще всю ніч котилось поміж засніжених дахів.