— Він був сам чи з кимось? 

— Ми знайшли тільки одне тіло, сер. І дуже сильно обвалену мурівлю, тож скидається на те, що… 

— Я мав на увазі, чи він працював на якусь організацію? Є якісь припущення, що він антихапонець? 

— Крім того, що він намагався вбити хапонця? Розслідування продовжується. 

— Ви хоч серйозно до цього ставитеся, Ваймзе? 

— Я долучив до розслідування своїх найкращих людей, сер. — У кого напружений вигляд? — Сержанта Колона і капрала Ноббса. — В кого задоволений вигляд? — Дуже досвідчені хлопці. Опора Варти. 

— Колон і Ноббс? — перепитав Патрицій. — Справді? 

— Саме так, сер. 

Вони на мить перестрілись поглядами. 

— Ситуація набуває загрозливого забарвлення, Ваймзе, — мовив Ветінарі. 

— Що я можу сказати, сер? Я побачив когось на вежі, побіг туди, хтось поцілив у Принца з лука, а тоді я знайшов біля підніжжя вежі чоловіка, вочевидь дуже мертвого, з поламаним луком і купою каміння поруч. Нічна буря, схоже, трохи розхитала конструкцію. Я не вигадую того, чого немає, сер. 

Морква вивчав обличчя за круглим столом. Загалом усі відчули полегшення. 

— Самотній лучник, — прорік Ветінарі. — Ідіот із божевільною злобою в серці. Який, намагаючись вбити людину, ем, вбився сам. І, звісно, геройський вчинок наших вартових, який, щонайменше, відвернув смертельний постріл. 

— Геройський вчинок? — перепитав Дауні. — Гаразд, Морква помчав до високоповажних гостей, Ваймз кинувся до вежі, але, відверто кажучи, Ваймзе, ваша дивна поведінка прямо перед цим… 

— Це неважливо тепер, — урвав його правитель Ветінарі. Він знову звучав дещо віддалено, ніби промовляючи до когось іншого. — Якби командор Ваймз не сповільнив процесію, той негідник безумовно краще би прицілився. Але чоловік запанікував. Так… думаю, Принца влаштує така версія. 

— Принца? — запитав Ваймз. — Але сердега… 

— Його брата, — уточнив Патрицій. 

— А. Того хорошого? 

— Дякую, командоре, — мовив Патрицій. — Дякую, панове. Не хочу вас затримувати. О, Ваймзе… на пару слів, якщо ваша ласка. Не ви, капітане Моркво. Переконаний, хтось зараз вчиняє злочин. 

Ваймз так і стояв, втупившись у дальній кінець стіни, поки всі виходили з кабінету. Ветінарі встав з крісла і попрямував до вікна. 

— Дивні часи настали, командоре, — мовив він. 

— Сер. 

— Приміром, сьогодні вдень капітан Морква був на даху Оперного театру і стріляв із лука в мішені. 

— Страшенно заповзятий хлопчина, сер. 

— Знаєте, цілком може бути, що відстань між Оперним театром і мішенями така сама, як між Барбаканом і місцем, де поранили Принца. 

— Лишень уявіть, сер. 

Ветінарі зітхнув. 

— А нащо він це робив? 

— Дивовижно, сер, але він якось на днях розказував мені, що все ще діє закон, який зобов’язує всіх містян щодня вправлятися зі стрільби з лука. Вочевидь, закон ухвалили ще 1356 року і відтоді ніколи… 

— Знаєте, Ваймзе, чому я тільки-но відіслав капітана Моркву? 

— Гадки не маю, сер. 

— Капітан Морква — чесний юнак, Ваймзе. 

— Саме так, сер. 

— А ви знали, що в нього пересмикується лице щоразу, коли ви відверто брешете? 

— Справді, сер? 

Прокляття. 

— Важко було дивитися, як без угаву пересмикувалось його бідолашне обличчя, Ваймзе. 

— Дуже дбайливо з вашого боку, сер. 

— Де був другий лучник, Ваймзе? 

Прокляття! 

— Другий лучник, сер? 

— Ви, бува, не мріяли колись про сцену, Ваймзе? 

«Так, я б зараз застрибнув на сцену мандрівного театру, куди б він не їхав», — подумав Ваймз. 

— Аж ніяк, сер. 

— Шкода. Переконаний, за вами просто плаче театр. Якщо я не помиляюся, ви сказали, що чоловік прикріпив за собою дошки. 

— Саме так, сер. 

— Прицвяхував їх? 

Прокляття. 

— Так, сер. 

— Ззовні? 

Прокляття. 

— Так, сер. 

— Навдивовижу винахідливий самотній лучник. 

Ваймз навіть не удостоївся якось це прокоментувати. Ветінарі сів за стіл, приклав долоні дашком до вуст і витріщився на Ваймза. 

— Колон із Ноббсом розслідують цю справу? Серйозно? 

— Так, сер. 

— Якщо я запитаю вас, чому, ви прикинетеся, що не розумієте запитання? 

Ваймз поморщив чоло, удаючи щире сум’яття. 

— Сер? 

— Якщо ви ще раз скажете «Сер?» цим дурнуватим тоном, Ваймзе, клянуся, у вас будуть проблеми. 

— Вони добрі полісмени, сер. 

— Утім деяким людям може здатися, що вони обмежені, мляві й… як би це сказати?.. мають вроджену схильність прийняти перше-ліпше пояснення, а тоді чкурнути кудись на перекур? Явно позбавлені уяви? Глибина їхньої думки мілкіша за глибину калюжі на асфальті? Схильні судити, як слід не розібравшись? 

— Сподіваюся, ви не піддаєте сумніву професійність моїх хлопців, сер. 

— Та сержанта Колона і капрала Ноббса ніхто в житті нічому не піддавав, Ваймзе. 

— Сер? 

— І тим не менш… нам не потрібні ускладнення, Ваймзе. Якийсь винахідливий самотній безумець… ну, безумців нам і так вистачає. Прикрий випадок. 

— Саме так, сер. — У чоловіка був такий стривожений вигляд, аж Ваймз відчув, що йому не завадить трохи співчуття. 

— Фред із Ноббі теж не люблять ускладнень, сер. 

— Нам потрібні прості відповіді, Ваймзе. 

— Сер. Це якраз до Фреда з Ноббі. 

Патрицій відвернувся і визирнув на місто. 

— Ах, — сказав він, уже тихіше. — Прості люди бачать просту правду. 

— Саме так, сер. 

— А ви хапаєте на льоту, Ваймзе. 

— Я б так не сказав, сер. 

— А коли вони знайдуть просту правду, тоді що, Ваймзе? 

— Я з нею не сперечатимусь, сер. 

— Ваймзе, я ж бо знаю — ви що завгодно оскаржите. 

Коли Ваймз вийшов, правитель Ветінарі ще якийсь час сидів за столом, дивлячись у порожнечу. А тоді витягнув ключа з шухляди, підійшов до стіни і натиснув у потрібному місці. 

Загуркотіла противага, і стіна ковзнула назад. 

Патрицій тихо увійшов у вузький коридорчик, який відкрився перед ним. Де-не-де він підсвічувався ледь тьмяним світінням з-поміж країв щитків — якщо їх легенько розсунути, можна визирнути крізь очниці якогось вдало повішаного портрета. 

Вони ще залишились від попереднього власника й не вельми турбували Ветінарі. Спостереженням крізь чужі очі нікого не здивуєш. 

Він довгенько підіймався темними сходами і йшов затхлими коридорами. Час до часу робив якісь рухи, значення яких не було цілком очевидним. Проходячи повз, він то тут то там торкався стін, начебто бездумно. А в одному, вимощеному каменем коридорі, підсвіченому лише сіруватим світлом із вікна, про яке всі, крім найоптимістичніших мух, забули, він немовби грав у класики — розмахував мантією та світив литками, перестрибуючи з каменя на камінь. 

Ця дивна вервечка дій, схоже, ні до чого не призвела. Врешті він дійшов до дверей і відімкнув їх. Дещо обачно. 

Повітря всередині було просякнуте ядучим димом, а монотонний звук пуф-пуф, який вже чувся з кінця коридору, тепер був досить гучний. На мить все затихло, а тоді роздався ще гучніший вибух, і прямо біля вуха Патриція пролетів шматок розпеченого металу, що застряг у стіні. 

З диму пролунало «Ой лишенько». 

Втім, голос був не сумний — таким тоном радше промовляють до милого, чарівного цуцика, який таки не втримався і сидить тепер в калюжі, що розповзається по килиму. 

Коли клуби диму розсіялися, чиясь розмита постать повернулася до Ветінарі й, виснажено всміхаючись, промовила: 

— Цього разу цілих п’ятнадцять секунд, правителю! Тепер я не сумніваюсь, що закон працює. 

Це була одна з рис Леонарда із Квірма: він навмання заводив розмови, вважав усіх своїми зацікавленими співрозмовниками і сприймав як належне той факт, що вони були не менш розумними, ніж він. 

Ветінарі зиркнув на невеличку купку погнутого й покрученого металу.