Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Вони хотіли знати, що сталося на сходах. Інженер технічної служби аеропорту дивувався, як я зміг видобутися з басейну і з підземелля, не знаючи їхньої будови. Ренді зауважив, що не слід недооцінювати підготовку десантників американських ВПС, яку я пройшов. Щоправда, я проходив її більше тридцяти років тому.

Ми й досі чули відлуння ударів, що стрясали мури. Продовжувалися рятувальні роботи — відрізали перебиту вибухом частину мосту. З руїн витягли вже дев’ять знівечених тіл і двадцять два поранених, з них сімох — тяжко. За дверима зчинився галас, і віце-префект послав туди офіцера. Коли він виходив, я помітив на окремому столику свою куртку, розпорену по всіх швах, і торбинку Аннабель в такому самому вигляді. їхній вміст розклали на квадратиках білого паперу, що нагадували фішки в якійсь грі. Обернувшись до нас, офіцер розвів руками: преса! Якісь заповзятливі журналісти прорвалися через кордони аж сюди. В цей час до мене звернувся інший офіцер:

— Поручик Канетті. Що ви можете сказати про вибуховий пристрій? Як його пронесено?

— Фотоапарат мав подвійне дно. Коли японець відкрив камеру, задня стінка з касетою відскочила, мов чортик, і він витяг гранату.

— Ви знайомі з такими гранатами?

— Щось схоже я бачив у Штатах. Частина порохової доріжки знаходиться в ручці. Побачивши, що ручки нема, я зрозумів, що запал тут має іншу конструкцію. Це оборонна осколкова граната великої вражаючої сили. Металу в ній майже нема. Оболонка сплавлена з кремнію.

— В тому місці ескалатора ви опинились випадково?

— Ні.

У напруженій тиші, яку порушував лише далекий брязкіт, я шукав потрібних слів.

— В цьому місці я опинився не зовсім випадково. Японець пішов за дівчинкою, сподіваючись, що вона йому не перешкодить. А дівчинка, — кивнув я на Аннабель, — побігла вперед, як мені здалося, зацікавлена песиком. Адже так? — запитав я в неї.

— Так, — відповіла вона здивовано.

Я посміхнувся, підбадьорюючи її.

— Щодо мене… я поспішав. Це звичайно важко збагнути, але коли людина поспішає, вона цілком мимоволі хоче першою потрапити до літака, отже, й на ескалатор… Я, певна річ, не думав про це. Все вийшло само собою.

Присутні полегшено зітхнули. Канетті щось тихо сказав віце-префектові. Той кивнув.

— Ми хотіли б звільнити панночку від вислуховування всіх подробиць. Чи не залишить нас панночка на хвильку?

Я поглянув на Аннабель. Вона вперше посміхнулася до мене і встала. Перед нею відчинили двері. Коли дівчинка вийшла, до мене знову звернувся Канетті.

— Хочу запитати: коли ви вперше запідозрили японця?

— Я взагалі його не підозрював. Він поводився цілком Нормально. А коли присів, я подумав, що він з’їхав з глузду. Коли він уже висмикнув кільце, я зрозумів, що лишилося менше як три секунди.

— А скільки саме?

— Цього я не знаю. Оскільки граната не вибухнула відразу, виходить, була якась затримка. Може, дві, дві з половиною секунди.

— Ми теж так думаємо, — озвався хтось від вікна.

— Вам, здається, тяжко ходити? Вас контузило?

— Не вибухом. Його я почув у воді. Скільки з мосту? Метрів п’ять?

— Чотири з половиною.

— Отже, це одна секунда. Спроба відібрати гранату і стрибок через поруччя — ще секунда. Ви питали про контузію? Я, коли падав, вдарився об щось попереком. Колись у мене була тріщина куприкової кістки.

— Там знаходиться дефлектор, — пояснив чоловік від вікна. — Консоль зі скісним бортиком, який спрямовує кожен предмет у центр басейну. Ви не знали про дефлектор?

— Ні.

— Вибачте. Ще одне запитання! — озвався Канетті. — Чи він, той японець, кинув гранату?

— Ні. Тримав до кінця.

— Не пробував тікати?

— Ні.

— Польтрінеллі, начальник охорони аеропорту, — втрутився, спираючись на стіл, чоловік у поплямленому комбінезоні. — Ви цілком певні, що та людина хотіла загинути?

— Чи хотіла? Так. Він не пробував рятуватися. Адже він міг викинути фотоапарат.

— Ви вважаєте? Для нас це дуже важливо. Чи не могло бути так: він хотів кинути гранату між пасажирів і зіскочити з мосту, але ви перешкодили йому своїм нападом. Він упав, а знята з запобіжника граната вибухнула.

— Так не могло бути. Але могло бути інакше. — визнав я. — Я ж не кинувся на нього. Хотів лише вирвати гранату, яку він тримав перед собою. Я побачив, як він висмикнув кільце зубами. Воно було не дротяне, а з нейлонового шнура. А гранату він тримав обома руками. Так не кидають.

— Ви вдарили згори?

— Ні. Я вдарив би так, якби на сходах нікого не було або ми стояли останні. Тому-то він і не став ззаду. Ударом кулака згори можна вибити будь-яку гранату без ручки. Вона покотилася б по сходах. Але тут вона не закотилась би так далеко. На сходах люди поставили валізки, хоча це наче й заборонено. Отож не покотилася б. Тому, власне, я й ударив зліва, і це його спантеличило.

— Те, що зліва? Ви лівша?

— Так. Цього він не сподівався. Видно, пройшов добру школу. Зробив удаваний рух. Захистився піднятим ліктем — але справа.

— А далі?

— Вдарив мене ногою й відкинувся назад. На спину. Мав чудову підготовку, бо навіть людині, готовій умерти, надзвичайно важко падати на сходах головою назад. Кожен воліє дивитися смерті лише в лице.

— Але ж на сходах було повно людей.

— Це так. А все ж наступний східець виявився вільним. Той, хто був за ним, устиг відскочити назад.

— Він цього не бачив.

— Не бачив, але й не імпровізував. Надто вже швидко діяв. Усі рухи були відпрацьовані.

Начальник охорони стискав край стола, що аж кісточки в нього на руках побіліли. Питання сипалися, мов при перехресному допиті.

— Хочу підкреслити, що ваша поведінка вище всіляких похвал. Але наголошую, для нас надзвичайно важливо відтворити справжній хід подій. Знаєте, чому?

— Вас цікавить, чи є в них люди, згодні піти на певну смерть?

— Так. Саме тому я прошу вас іще раз відтворити все, що сталося тієї миті. Давайте я стану на його місце. Висмикую кільце. Хочу скочити з мосту. Ви пробуєте вирвати гранату. Якби я діяв за планом, ви могли б підхопити гранату й кинути мені вслід, униз. Вагаюся, що робити, і це вагання має фатальний наслідок. Чи могло так бути?

— Ні, людина, збираючись кинути гранату, не тримає її обома руками.

— Але ви штовхнули його, намагаючись вихопити гранату!

— Ні. Якби пальці не зісковзнули, я смикнув би його на себе. Це не вдалося, бо він відскочив, падаючи навзнак. Зробив це навмисне. Скажу більше, я недооцінив його. Треба було схопити його і скинути з мосту разом з гранатою. Мабуть, я так і зробив би, якби він не обдурив мене.

— Тоді він кинув би гранату вам під ноги.

— А я скочив би за ним. Тобто — пробував би. Зрештою, це було б уже, як то кажуть, гірчицею після обіду. І все ж я ризикнув би. Я вдвічі більший за нього та й руки в нього були, мов у дитини.

— Дякую. Питань більше немає.

- Інженер Скаррон, — відрекомендувався одягнений у цивільне молодий сивий чоловік у рогових окулярах. — Як ви гадаєте, чи можна застрахуватися від такого замаху?

— Я цього не знаю. На мою думку, тут у вас усе передбачено.

Інженер сказав, що вони були готові до різних несподіванок, але таки не до всього. От, наприклад, опрацьовано операцію “Лід”. Окремі частини ескалатора можна, натиснувши кнопку, перетворити на рівний схил, з якого всі люди зсуваються в басейн з водою.

— З тою піною?

— Ні, під містком антидетонаційний басейн. Там — інші.

— Чому ж ви цього не зробили? Хоча, зрештою, це нічого б не дало.

— Власне. До того ж, він діяв надто швидко.

Інженер показав мені на схемі закулісну частину Лабіринту. Вся траса справді була як поле обстрілу. Згори її можна залити водою під таким тиском, що зіб’є з ніг. Ніхто не зможе видобутися з тієї лійки — те, що люки лишилися відкриті, - значний недогляд. Він хотів показати ще й макети, але я подякував.

Інженер хвилювався. Йому хотілося продемонструвати всі докази своєї передбачливості, хоча він, певно, й розумів, що це вже ні до чого. Та й про захист від такого акту він питав лише для того, аби я засвідчив, що це неможливо.

8
{"b":"843966","o":1}