Навпроти сунула довга колона, й кожна машина сліпила очі. Доводилося по черзі заплющувати то праве, то ліве око. А чи не заблукав я часом? Якось не помітив, що з’їхав з автостради. Та мені стало байдуже, ну й що такого? Їдь собі в ніч, та й годі. У скісному світлі високого ліхтаря з’явилася таблиця: “ROMA TIBERINA”[6]. Нарешті. Нічний Рим з наближенням до центру сповнювався світлом і рухом. Добре, що готелі, які я мав відвідати, розташовані неподалік один від одного. В кожному з них тільки руками розводили — місць немає, сезон у розпалі, і я знову сідав за кермо. В останньому готелі був вільний номер, але я зажадав тихого, в боковому крилі, портьє витріщився на мене. Я з жалем хитнув головою й повернувся до машини.
Порожній тротуар перед готелем “Хілтон” заливало яскраве світло. Зупиняючись, я не помітив “крайслера”, й мене вразила думка, що вони десь зазнали аварії, тому я й не бачив їх дорогою. Машинально зачинив дверцята й у віддзеркаленні, що ковзнуло по шибі, зауважив “крайслера”. Він зупинився за стоянкою, в півтіні між ланцюгами й знаком заборони стоянки. Я рушив до готелю. Темний “крайслер” здавався порожнім, але одна шиба була навівопущена. Коли я проходив кроків за п’ять від нього, там зажевріла цигарка. Хотілося хоч рукою махнути, але я стримався, рука лише здригнулась, я пхнув її в кишеню й увійшов до холу.
Цей незначний інцидент означав лише кінець одного розділу й початок наступного, але в холодному повітрі ночі все набувало надприродної виразності: силуети машин на стоянці, моя хода, візерунок бруку. І те, що я не зміг привітати їх навіть помахом руки, викликало роздратування.
Досі я дотримувався хронометражу, як учень розкладу, не замислюючись по-справжньому над тим, що людина, яка переді мною їхала цією дорогою, так само зупинялася, пила каву, кружляла нічним Римом від готелю до готелю, закінчила свій шлях у “Хілтоні”, бо звідти вона вже не вийшла. Лише зараз у ролі, яку я грав, мені вчувся глум, кинутий долі виклик.
Молодий швейцар у рукавичках, манірний від своєї значущості, а може, просто зі сну, вийшов за мною до машини й узяв запорошені валізи, а я бездумно всміхався його блискучим ґудзикам. У холі було безлюдно, другий здоровило поставив мій багаж у ліфт, і той задзенькотів, наче музична шкатулка. Мене ще тримав у полоні ритм дороги, засівши в голові надокучливою мелодією. Швейцар зупинився, відімкнув подвійні двері, засвітив світильники й верхнє світло у спальні й кабінеті, поставив валізи й залишив мене самого. З Неаполя до Рима — рукою подати; однак я відчував втому, не таку, як завжди, а напружену. Мені було дивно. Почував себе так, наче чайною ложечкою випив банку пива — ледь п’янка порожнеча. Пройшовся кімнатами. Ліжко низьке, отже, під нього зазирати не треба, відчиняв шафи, добре знаючи, що в жодній з них не зачаївся вбивця, — коли б то було так просто! — але я діяв так, як мав діяти. Підняв простирадло — подвійний матрац, регульоване узголів’я, якось не вірилось, що я можу не встати з цього ліжка. Ну, як так? Людина створена зовсім недемократично. Центр свідомості, голоси справа і зліва — все це лише видимість парламенту, є ще катакомби, які потрясають людиною. Євангеліє від Фрейда. Перевіривши кондиціонер, відкрив і закрив жалюзі, стелі гладенькі, ясні — куди там корчмі “Під Трьома Відьмами”. Там же виразна, відверто жахлива небезпека — балдахін над ложем, який спадає на того, хто спить, і душить його. А тут ні балдахіна, ні пишної романтики. Крісла, письмовий стіл, килими — все підібрано зі смаком, звичні елементи комфорту. Чи вимкнув я освітлення в машині?
Вікна виходили на інший бік, тож я не міг перевірити, але здається, що вимкнув. А коли й забув, то хай у Гертца серце болить. Я завісив штори, роздягнувся, недбало відкинувши штани й сорочку. Обережно зняв датчик. Після душу треба буде прикріпити знову. Відчинив більшу валізу. Коробка пластиру лежала зверху, але ножичок не було. Я стояв посеред кімнати на пухнастому килимі, в голові трохи тиснуло. Та вони ж у портфелі! Я нетерпляче смикнув замок, разом з ножичками випала реліквія — залите в пластик жовте, мов Сахара, фото Синуса Аврори, мій планований посадочний майданчик номер один. Фото лежало на килимі біля моїх босих ніг, прикре, безглузде і значуще. Взявши його, я знайшов при яскравих лампах денного світла десятий градус північної широти й п’ятдесят другий східної довготи, а вище — патьоку Босфору Прикрашеного з тропічною формацією під ним. Місця, по яких я міг би пройти. Постоявши трохи, я, замість сховати фото до валізки, поклав його на нічний столик обіч телефону й пішов у ванну.
Душ працював чудово, вода била сотнями гарячих цівок. Цивілізація починається з протічної води. Каналізація в палаці царя Міноса на Кріті. Котрийсь із фараонів звелів зліпити з бруду, що змивали з нього протягом усього життя, цеглину, й покласти в узголів’ї смертного ложа. Кожне обмивання трохи символічне.
Ще хлопцем я не мив машини, якщо помічав найменшу подряпину, і, лише усунувши дефект, воскував і полірував поверхню. Хоча що я міг тоді знати про властиву всім релігіям символіку чистого й нечистого? У помешканнях за двісті доларів я ціню лише їхні ванни. Людина почуває себе так, як її шкіра. У дзеркалі на всю стіну відбився мій намилений торс зі слідом електрода, що нагадав мені Х’юстон, і незагорілі під плавками стегна. Я пустив воду сильніше, й труби жалібно завили. Визначити кривизну труб, аби вони ніколи не резонували, — з цим гідравліки ніяк не можуть упоратися. Скільки ж непотребу в моїй голові. Я витерся першим-ліпшим рушником і, лишаючи мокрі сліди, пішов до спальні голий. Приліпив серцевий датчик і, замість лягати, сів на ліжко. Прикинув: разом із тими, що в термосі, я випив щонайменше сім філіжанок кави. Колись заснув би, як ховрах, та тепер уже знаю, що таке безсонні ночі. У валізці був секонал, прихований мною від Ренді, - засіб, рекомендований астронавтам. Адамс не мав нічого такого. Очевидно, йому спалося чудово. Вжити зараз таблетки було б нечесно. Я забув погасити світло у ванній. Перемігши нехіть, устав. У півмороці помешкання видавалося більшим. Я стояв голий спиною до ліжка, не знаючи, що робити. Так, треба ж замкнути двері. Ключ має лишитися в замку. Номер той самий — 303. Про це подбали. Ну, то що? Я шукав у собі страху. Щось невиразне ворухнулось в глибині душі, трохи соромно, та що вдієш — я не знав, звідки цей неспокій — передчуття безсонної ночі чи агонії? Всі ми забобонні, хоча не всі усвідомлюємо це. Ще раз увімкнувши нічного світильника, оглянув усю кімнату — вже з неприхованою недовірою. Валізи напіввідчинені, речі безладно розкидані по кріслах. Справжнісінька генеральна перевірка. Револьвер? Ідіотизм. З докором похитав головою, вже лежачи, погасив світло, розслабив м’язи й почав розмірено дихати.
Вміння засинати о визначеній годині було істотною частиною підготовки. Зрештою, хіба ж не сидять унизу в машині двоє людей, втупившись в осцилоскоп, на якому мої легені й серце при кожному порусі малюють блискучу лінію? Двері замкнені зсередини, герметичні вікна, що мені до того, що він лягав о цій же годині в це саме ліжко.
Безперечно, між “Хілтоном” і корчмою “Під Трьома Відьмами” була величезна різниця. Я уявив собі повернення. Не повідомивши про себе, під’їжджаю до будинку, а ще краще лише до аптеки, далі йду пішки, наче повертаюся з прогулянки, хлопці, які вже прийшли зі школи, помічають мене і стрімголов збігають сходами вниз, — і тоді я згадав, що маю випити джину. Якусь мить вагався, спершись на лікоть (пляшка лишилась у валізці), сповз таки з ліжка, навпотемки дістався до столу, намацав під сорочками плоску пляшку, налив повнісіньку закрутку, аж по пальцях потекло. Вихилив металевий келишок до дна з тим самим дурнуватим відчуттям, що граю в самодіяльній виставі. Роблю, що можу, — пробував виправдатися перед самим собою. Повернувся до ліжка, розчинившись у темряві; торс, руки, ноги зникли, засмага зливалася з темрявою, лише стегна відсвічували блідим пругом. Я вмостився, відчуваючи, як алкоголь розходиться теплом у шлунку, стусонув кулаком подушку: на, маєш, дублере. Натягнув ковдру й знову почав рівно дихати. Впав у напівсон, в якому рештки свідомості може здмухнути лише повна пасивність. Мені вже щось марилося. Я літав у повітрі. Цікаво, що такі польоти вві сні я відчував до перебування на орбітальній станції. Вперті катакомби мого мозку наче не бажали враховувати жодних поправок досвіду. Політ уві сні — це фікція, бо тіло зберігає звичну орієнтацію, а рухи рук і ніг такі ж, як і наяву, тільки плавніші й легші. Насправді на орбіті це відбувається зовсім інакше. М’язи в цілковитому безладді. Хочеш щось відсунути — й летиш назад, хочеш сісти, а підтягаєш ноги до підборіддя, а коли зробиш цей рух різкіше — то ще й нокаутуєш себе коліном. Тіло поводиться як навіжене, хоча насправді воно просто звільнене, позбавлене благотворного опору, який йому завжди чинить Земля.
