— Переконаний, але не переможений, я стрілятиму ще раз! — підвівся Барт з крісла. — Якщо вони попадалися на якийсь гачок, на якусь непомітну приманку, то цей гачок не залишив слідів. Згодні?
— Згоден.
— Отже, “те” забирало їх особисто, приватно, інтимно, а разом з тим — непомітно. Секс?
Я задумався.
— Ні. Звісно, дехто з них мав випадкові еротичні контакти, але це не те. Ми вивчали їх життя так старанно, що не могли проминути чогось такого “великого”, як жінки, ексцеси чи будинки зустрічей. Тут, очевидно, щось зовсім мізерне…
Я сам здивувався останнім словам, бо досі, власне, не думав про таке.
Але це було водою на Бартів млин.
— Смертельна мізерія? Чом би й ні! Щось таке, що сприяє таємним нахилам, старанно приховуваним від світу… До того ж це може бути річ, якої б ми з вами не соромилися. Можливо, ця слабість уявлялася б ганебною лише для певної категорії людей…
— Коло замкнулося, — зауважив я, — бо ви повернулися на терен, з якого вигнали мене, — психології…
За вікном пролунала автомобільна сирена. Доктор устав, — він несподівано здався мені молодим, — вихилився з вікна й посварив пальцем. Сирена стихла. Я з подивом зауважив, що сутеніє, глянув на годинника і стуманів — я сидів у нього вже четверту годину! Я підвівся, щоб відкланятися, але він не захотів і слухати.
— Е, ні, любий друже. По-перше, ви залишитесь у нас на вечерю, по-друге, ми нічого не з’ясували, а по-третє, вірніше, найперше, я хочу вибачитись. Я помінявся з вами ролями! Вчепивсь у вас, мов слідчий. Не приховую, я поставив собі певну мету, не гідну господаря… Хотів дізнатися про вас і з вашою допомогою щось таке, чого немає в паперах. Я певен, що атмосферу справи може передати лише людина. Окрім того, я пробував вивести вас із рівноваги, навіть шпильками, і мушу сказати, ви зносили їх добре, хоча у вас зовсім не картярське обличчя, як ви, може, думаєте… Коли щось і виправдовує мене перед вами, то це добрі наміри, бо я ладен впрягтись у цю справу… Але сідаймо. Стіл ще не накрили. У нас дзвонять…
Ми знову сіли. Я відчував велике полегшення.
— Займуся цим, — спроквола промовив Барт, — хоча й не бачу великих шансів… Хотів би поцікавитися, як ви, власне, уявляли собі мою участь?
— Здається, ця справа дозволяє застосувати системний аналіз, — обережно почав я, зважуючи кожне слово. — Я не знаю вашої програми, але знайомий з кількома програмами типу GPS і думаю, що слідча має бути трохи схожою. Це загадка не стільки кримінальна, скільки пізнавальна. Комп’ютер, звичайно, не вкаже винного, але його, як невідому величину, можна спокійно усунути з рівнянь. Розв’язати цю справу — означало б створити теорію загибелі тих людей. Закони, які їх убили…
Доктор Барт дивився на мене, здавалося, зі співчуттям. Можливо, це мені лише здалося, бо він сидів якраз під світильником, і при найменшому порусі на його обличчі коливалися тіні.
— Любий друже, кажучи, що спробую, я мав на увазі роботу з людьми, а не з електронікою. У мене є чудова група інтердисциплінарних учених, кращі голови Франції, які, я певен, візьмуться за це, як хорти за лиса. А програма… Звичайно, ми її склали, і вона виявилася придатною в кількох випадках, але для такої історії, як ця, — ні, ні, - заперечив він, хитаючи головою.
— Чому?
— Дуже просто. Комп’ютер нічого не зробить без кількісних характеристик, а тут, — розвів він руками, — що нам узагальнювати? Припустімо, в Неаполі діє новий ланцюг контрабандистів наркотиків, а готель — один з їхніх розподільчих пунктів. Товар доставляють покупцям у певній сільничці замість солі. Чи не могло б час від часу статися, що сільнички в їдальні підміняли, ставлячи на іншому столі? І чи не виникла б тоді небезпека для людей, що люблять солоне? Як міг би дійти до цього комп’ютер, коли в матеріалах слідства не було й півслова про ті сільнички, наркотики, про смаки жертв?
Я глянув на нього з повагою. Як легко він брав такі гіпотези зі стелі! До нас долинув дзвінок, щораз голосніший, врешті оглушливий, тоді раптом стих і почувся жіночий голос, який вичитував дитину. Барт підвівся.
— Нам пора… Ми завжди їмо о певній годині.
На столі в їдальні горів довгий ряд рожевих свічок. Ще на сходах Барт шепнув мені, що з ними їсть його бабуся, дев’яносторічна, але цілком повноцінна з усіх поглядів особа, хіба що — трохи ексцентрична. Я зрозумів це як пересторогу нічому не дивуватися, але відповісти не встиг, бо почалося знайомство з домашніми. Окрім трьох дітей, яких я вже бачив, і пані Барт, що сиділа за столом у такому самому різьбленому кріслі, як і в кабінеті, я побачив бабусю у воістину єпископській мантії. На грудях у неї виблискував діамантиками старосвітський лорнет, а невеличкі карі очі вп’ялися в мене, мов блискучі камінці. Вона так високо й енергійно подала мені руку, що я поцілував її, хоча ніколи цього не роблю, й несподівано гучним чоловічим голосом, який наче належав іншій особі у погано дубльованому фільмі, сказала:
— Отже, ви астронавт? Я ще не бачила жодного астронавта за цим столом.
Навіть доктор здивувався. Його дружина пояснила, що про мене розповіли діти. Старенька попросила мене сісти біля неї й говорити голосно, бо вона недочуває. Біля її накриття лежав схожий на половинку бобу слуховий апарат, яким вона ніколи не користувалася.
— Будете розважати мене розмовою. Гадаю, така можливість вдруге мені не трапиться. Скажіть, коли ласка, який насправді вигляд має Земля звідти — згори? Не вірю фотографіям!
- І слушно робите, — відповів я, подаючи їй полумисок з салатом і подумки втішаючись її безцеремонністю, — жодні фото не можуть цього передати, особливо коли орбіта низька й Земля стає небом! Замість неба. Не заступає неба, а є ним. Таке створюється враження.
— Чи справді аж так гарно?
— Мені подобалося. Найбільше враження справила на мене безлюдність Землі. Ні сліду міст, доріг, портів — нічого крім океанів, материків і хмар. Зрештою, океани й материки мають більш-менш такий вигляд, як ми вчили у школі на уроках географії. Зате хмари… видалися мені найдивовижнішими, може, тому, що, власне, зовсім не схожі на хмари.
— А на що?
— Це залежить від висоти орбіти. З найбільшої відстані вони нагадують зморщену шкуру дуже старого носорога, таку синювато-сіру, порепану. А коли знизитися — овече руно різної масті, розчесане гребенями.
— Ви були на Місяці?
— На жаль, ні.
Я приготувався до наступних космологічних питань, але вона несподівано змінила тему.
— Ви розмовляєте по-французьки цілком вільно, хоч якось дивно. Вживаєте інших слів… Ви походите з Канади?
— Мої родичі звідти. А я народився вже у Штатах.
— А бачте. Ваша мати француженка?
— Була.
Я бачив, як подружжя Бартів промовисто позирало на стару даму через стіл, намагаючись угамувати її цікавість, але та не зважала.
- І мати розмовляла з вами по-французьки?
— Еге ж.
— Вас звуть Джоном. Але вона, звичайно, звала вас Жаном?
— Еге ж.
— То і я вас так називатиму. Відсуньте, будь ласка, від мене цю спаржу. Мені її не можна їсти. Старість, пане Жан, полягає в тому, що ти вже набув досвіду, яким не можеш користуватися. Тож вони, — кивнула вона на решту родини, — мають слушність, що не зважають на мене. Ви цього зовсім не знаєте, але між сімдесятим і дев’яностим роками життя є величезна різниця. Докорінна, — наголосила вона й замовкла, зайнявшись стравою. Пожвавилася аж тоді, коли міняли тарілки.
— Скільки разів ви бували в космосі?
— Двічі. Але від Землі я віддалявся незначно. Якби порівняти її з яблуком, то на відстань завтовшки в його шкірку.
— Ви скромні?
— Навряд.
Розмова ця була досить дивна, і я не сказав би, що прикра, бо стара мала якусь особливу привабливість. Тому розмова мене не обтяжувала.
— Як ви гадаєте — повинна жінка літати в космос?
— Якось не думав про це, — відповів я, не кривлячи душею. — Якби їм цього хотілося, то чом би й ні?
— У вас там у Штатах зародився ідіотський рух — woman’s liberation[15], недозрілий, вульгарний, але принаймні вигідний.
