Барт повернувся, невдоволено позираючи на сліди лаку, що залишилися на руках, і я порадив йому спосіб, яким можна їх змити. Ми сіли біля вікна. Я сказав, що я не детектив і не маю нічого спільного з криміналістикою, але став учасником химерної і невеселої історії, через що й приїхав сюди, покладаючи на нього останню надію. Він звернув увагу на мою французьку мову, вільну, хоча неєвропейську. Я пояснив, що походжу з французької Канади.
Ренді покладав надто великі надії на мою особисту привабливість. А я так намагався здобути прихильність цієї людини, що аж розгубився. Адже для нього рекомендації Сюрте, видно, важили небагато. До того ж, в університетських колах із сильними антивоєнними настроями поширена думка, буцімто астронавтів вербують з армії, що не завжди відповідає дійсності, як це, наприклад, сталося зі мною. Але не міг же я починати з автобіографії. Поки я вагався, не знаючи, з якого боку почати ламати кригу, моє обличчя, як він мені сказав пізніше, було безпорадне, мов у непідготованого студента. Це його трохи прихилило до мене, та й мої припущення виявилися правильними: полковника, рекомендацію якого дістав мені Ренді, він вважав блазнем, а з Сюрте був не в найкращих стосунках. Але сидячи з ним у бібліотеці, я й гадки не мав, що найкраще, коли не все знаєш.
Він погодився вислухати мене. Цій справі я присвятив стільки часу, що кожен фрагмент засів у моїй пам’яті. Я привіз із собою мікрофільми й інші матеріали для унаочнення розповіді, й Барт почав діставати проектор. Увімкнувши апарат, ми навіть не зашторили вікон, бо дерева, що обступали вікна, сповнювали бібліотеку зеленавим півмороком.
— Це головоломка, — мовив я, закладаючи в проектор першу стрічку, — складена зі шматочків, кожен з яких сам по собі зрозумілий, а всі разом становлять незрозумілу цілість. Об неї вже поламав зуби Інтерпол. Ми щойно закінчили симуляційну операцію, яка нічого не дала. Про неї я розповім пізніше.
Я знав, що Бартова програма ведення слідства ще тільки випробовується, вона не застосовувалася на практиці й була предметом суперечок, і, прагнучи зацікавити його, почав викладати все якомога стисліше. Позаторік двадцять сьомого червня дирекція неаполітанського готелю “Савойя” повідомила поліцію, що до готелю не повернувся, пішовши вранці минулого дня на пляж, п’ятдесятирічний американець Роджер Т. Кобарн. Це було підозрілим, бо Кобарн, живучи в готелі вже двадцять днів, щоранку в купальному халаті йшов на пляж за якихось триста метрів від готелю. Сторож знайшов халат увечері в його кабіні.
Кобарна знали як чудового плавця. Понад двадцять років тому він належав до кращих американських кролістів і навіть у старшому віці зберігав непогану форму, хоча й почав повніти. На людному пляжі ніхто не помітив його зникнення. Але через п’ять днів після невеликого шторму його тіло знайшли на березі. Цю смерть було б віднесено до нещасних випадків, які щороку трапляються на кожному чималому пляжі, якби кілька деталей не змусили почати слідство. Померлий був маклером з Іллінойсу, людиною самотньою. Як прийнято в таких випадках, зробили розтин, і виявилося, що Кобарн потонув натщесерце. А тим часом адміністрація готелю стверджувала, що на пляж він пішов після сніданку. Суперечність, здавалося б, незначна, але префект поліції був у поганих стосунках з групою міських радників, які вклали капітали в розбудову готелів, зокрема й “Савойї”. А незадовго до того в тій-таки “Савойї” стався випадок, про який йтиметься далі. Префектура зацікавилася готелем, з мешканцями якого трапляються нещасні випадки. Таємне слідство доручили молодому практикантові, який установив нагляд за готелем і його мешканцями. Свіжоспечений детектив хотів відзначитися перед своїм шефом, і завдяки його запалу на світло випливли досить-таки дивні речі.
Зранку Кобарн ішов на пляж, по обіді відпочивав, а надвечір відвідував бальнеологічний заклад братів Вітторіні, приймаючи там сірководневі ванни, рекомендовані місцевим лікарем Джіоно від ревматизму. Виявилося, що, повертаючись з ванн, Кобарн за останній тиждень тричі зазнавав автомобільних аварій, причому за тих самих обставин: намагався проскочити перехрестя на червоне світло. Пошкодження були незначні, все кінчалося штрафом і нагінкою. Окрім того, Кобарн почав вечеряти в номері, не виходячи в ресторан. Кельнера впускав, лише переконавшись крізь зачинені двері, що це працівник готелю. Перестав також ходити після заходу сонця на прогулянки над затокою, як робив це в перші дні. Все вказувало на манію переслідування чи загрози, бо спроба втекти машиною при зміні світла з жовтого на червоне — відомий спосіб позбутися переслідувача. Отож зрозумілими були й заходи перестороги, до яких вдавався небіжчик у готелі. Однак слідство не дало нічого. Дітей у Кобарна, розлученого чотирнадцять років тому, не було, ні з ким у “Савойї” він не зблизився, знайомих у місті, як виявилося, теж не мав. Вдалося лише встановити, що за день до смерті він пробував купити пістолет, не знаючи, що в Італії на зброю потрібен дозвіл. Не діставши пістолета, він придбав імітацію авторучки, за допомогою якої можна оббризкати напасника сумішшю сльозоточивого газу зі стійким барвником. По ручці, знайденій нерозпакованою серед його речей, встановили фірму, яка її продала. Кобарн не знав італійської, а зброяр, на жаль, ледь-ледь знав англійську. Сказав лише, що американець потребував зброї, щоб боронитися від грізного ворога, а не від якогось злодюжки.
Оскільки аварії траплялися у Кобарна тільки після сірководневих ванн, практикант попрямував до закладу Вітторіні. Американця пам’ятали, бо він щедро давав чайові. В його поведінці не помічалося нічого особливого, хіба що останнім часом він усе поспішав і виходив майже мокрий, незважаючи на прохання чергового перечекати необхідні десять хвилин. Така незначна інформація не вдовольнила запопадливого практиканта, й він почав уважно переглядати книги цього закладу, в яких реєстрували всіх клієнтів і сплату грошей за процедури.
З середини травня у Вітторіні побувало десятеро інших американців, з них четверо, заплативши, як і Кобарн, за абонемент на цілий курс лікування (яке тривало один, два, три й чотири тижні), перестали з’являтися вже після восьмого чи дев’ятого дня. Це не було чимось надзвичайним, адже кожен з них міг несподівано виїхати, не вимагаючи повернення сплаченої суми, однак практикант, виписавши з книги їхні прізвища, вирішив встановити, що з ними сталося. Коли його згодом запитали, чому в своїх пошуках він обмежився громадянами Сполучених Штатів, то практикант не зміг цього пояснити. То казав, що йому спала на думку пов’язана з американцями афера, коли поліція викрила контрабандистів героїну, який з Неаполя переправляли до США. Іншого разу — що обмежився американцями, бо американцем був Кобарн.
Щодо чотирьох чоловіків, які, заплативши за процедури, припинили лікування, то перший з них, Артур Дж. Холлер, юрист із Нью-Йорка, несподівано виїхав, отримавши повідомлення, що помер його брат, і зараз перебуває в рідному місті. Жонатий, йому тридцять шість років, працює юрисконсультом великого рекламного агентства. Решта троє чоловіків були дещо схожі на Кобарна. Кожному з них було десь так від сорока до п’ятдесяти років, кожен був заможним, самотнім і неодмінно — пацієнтом доктора Джіоно. Один з цих американців, Росс Бреннер-молодший, жив, як і Кобарн, у “Савойї”, а двоє, Нельсон К. Еммінгс і Адам Осборн, — у менших пансіонатах над затокою. Надіслані із Штатів фотографії виявили й фізичну схожість загиблих. Всі вони були атлетичної статури, починали вже повніти й лисіти, причому лисину старанно маскували.
Отже, хоча на тілі Кобарна, ретельно обстеженому в лабораторії судової медицини, й не виявили слідів насильства, а причиною смерті у воді вважали корчі м’язів чи перевтому, префектурою дано розпорядження провадити слідство далі. Коли поцікавилися долею трьох американців, з’ясувалося, що Осборн несподівано виїхав до Рима, Еммінгс вилетів з Неаполя до Лондона, а Бреннер збожеволів. Поліції, зрештою, давно була відома доля Бреннера. Цей мешканець “Савойї”, конструктор автомобілів з Детройта, вже з першої половини травня перебував у міській лікарні. Перебуваючи в готелі перший тиждень, він поводився зразково — ранки проводив у солярії, вечори — у братів Вітторіні, неділі використовував для тривалих екскурсій. Їх організовувало бюро подорожей, філіал якого є і в “Савойї”, тож маршрути цих екскурсій — Помпея, Геркуланум — стали відомі поліції. В морі він не купався, оскільки лікар виявив у нього в нирках камені. У суботу він відмовився від уже оплаченої недільної подорожі до Анціо, та й попередні два дні поводився якось чудно. Перестав ходити пішки і, навіть якщо йому треба було кудись за двісті метрів, викликав свою машину. Це було клопіткою справою, бо готельна стоянка будувалася, а машини мешканців тиснулися на сусідньому подвір’ї. Бреннер не хотів виводити звідти машину, вимагаючи, аби її доставляв до готелю хтось із персоналу, й на цьому грунті виникло кілька суперечок. У неділю він не лише відмовився від екскурсії, а й не пішов на обід, замовивши його в номер. Як тільки увійшов офіціант, Бреннер накинувся на нього й намагався задушити. В цій колотнечі він пошкодив офіціантові палець, а сам вискочив з вікна третього поверху, зламавши ногу й вивихнувши кульшовий суглоб. У лікарні в нього крім переломів виявили шизофренічне потьмарення. Адміністрація готелю з цілком зрозумілих міркувань доклала зусиль, аби зам’яти цей випадок. Власне це після смерті Кобарна наштовхнуло префектуру на думку розширити слідство. Справу переглянули, й виникли сумніви, чи Бреннер насправді вискочив з вікна, чи його викинуто звідти. Однак ніяких доказів проти офіціанта, який був чоловік літній і ніколи не притягався до суду, не знайдено. Бреннер і далі перебував у лікарні, бо хоч потьмарення минулося, але нога зросталася погано, а родич, який мав забрати його до Штатів, весь час відкладав свій приїзд. Врешті неосудний стан Бреннера, викликаний гострим психозом незрозумілої етіології, підтвердив у своєму діагнозі відомий фахівець, і слідство знову зайшло у безвихідь.
