Отож послали універсальну, подвійно-диференційну, з зубів разком і зворотнім зв’язком, всередині — машиніст з машиністкою, а на додаток до цього, про всяк випадок зверху посадили ще машину-страшину. Під’їхала, а що триби на мастилі — тихо, ані мур-мур; замахнулася й рахує: чотири чверті до смерті, три чверті до смерті, дві чверті до смерті, одна чверть і нуль — тобто смерть! Як бабахнуло! — аж гриби ростуть, і то самі білі, та світяться, бо радіоактивні; мастило розхлюпалось, триби повилітали, дивляться машиніст з машиністкою крізь вічко, чи вже по всьому: та де там, і не дряпнуло!

Порадилися сталевооки і збудували машину, яка збудувала машинисько, яке збудувало машинище, та таке, що аж найближчі зірки змушені були позадкувати. А в тому найбільшому — та, з трибами на мастилі, а в самій середині машинка-страшинка, бо вже не до жартів.

Приготувалось як слід машинище та як не замахнеться! Загриміло, задвигтіло, щось на всі боки полетіло, гриб виріс такий, що на юшку з океану вистачить, темно, аж на зубах рипить; так темно, що навіть не видно, на чиїх. Дивляться сталевооки — нічого, таки зовсім нічого, тільки усі три машини лежать розкидані й ані руш.

Отоді вже рукави закасали, бо: «Все-таки, — кажуть, — ми машинники й машиністи, маємо машиністок і машину над машинами, заквітчану, накручену, з усіх оглядів досконалу, як же може встояти проти неї якась паскуда, що сидить собі й ані руш?»

І вже нічого не роблять, тільки рослину-калібрину: підповзе тихенько, вкрутиться легенько, з-під жерла глипне, зісподу прилипне, пустить корінець, а тоді як га-а-хне — то всьому кінець. І справді: все точнісінько так і сталося, як передбачалося, тільки з кінцем не вийшло, і як було, так і зосталося.

Впали в розпач сталевооки, хоч і не знали, що воно таке, бо ще їм ніколи не траплялося, тож змобілізувалися, порадились і вже роблять липучки й триби, аркани й паркани, може, прилипне чи впаде, може, спіймається чи обгородиться, — пробують так і сяк, бо не знають як. Усе аж трясеться, та нічого не вдається. Потомилися, не знати, де рятунку шукати, аж раптом бачать — хтось летить: сидить, як на коні, але в коня нема коліс; тоді, мабуть, велосипед, та у велосипеда немає дзьоба, тоді, може, ракета, але в ракети нема сідла. Невідомо, що летить, але відомо, хто в сідлі: сидить, як влитий, усміхом повитий, ось-ось надлітає, уже їх минає — а це сам Трурль власною особою, конструктор, на прогулянці, а може, мандрує. Здалеку видно, що неабихто.

Наблизився, знизився, от вони йому й кажуть, що та як.

— Ми сталевооки, маємо машину над машинами, заквітчану, накручену, з усіх оглядів досконалу, спершу атомів призбирали, потім машину збудували, не боїмося нічого, ні чвар родинних, ні засад традиційних, а тут прилетіло собі хтозна-що, сіло, сидить й ані руш.

— А налякати пробували? — привітно питає Трурль.

— Пробували і машинкою-страшинкою, і машиною-страшиною, й машинищем з трибами на мастилі, атоми, як доми, а як рушить з нейтрино, все летить, мов піна, і мезони, і хвилі, а зробити нічого не в силі.

— Кажете, жодна машина?

— Та жодна, пане добродію.

— Гм, цікаво. А що ж воно все-таки таке?

— От цього якраз не знаємо. З’явилося, надлетіло, а невідомо що, але страшне таке, що не знати, як дивитися — бо з якого боку не глянь, то все страшніше. Прилетіло воно, сіло, тяжке як не знати що — і сидить. А що вже заважає — далі нікуди.

— Власне, у мене небагато часу, — каже Трурль. — Щонайбільше можу хіба побути у вас якийсь час консультантом. Згодні?

Сталевооки, звичайно ж, згодні. І зараз же питають, що принести — фотони, молоти, труби, а може, динаміт чи гармати? А може, для гостя — гербати? То друкарка принесе.

— Гербати нехай друкарка принесе, — пристає на те Трурль, — але це для роботи. А щодо решти, то краще не треба. Якщо вважаєте, що ні машина-страшина, ні машинище, ні рослина-калібрина не можуть дати ради, тут потрібні методи дистанційні, архівно-традиційні, а тому абсолютно надійні. Ще не чув, щоб «оплатити згідно з тарифом» не помогло.

— Як ви кажете? — питають сталевооки, але Трурль, замість пояснювати, веде далі:

— Метод зовсім простий, треба тільки паперу, чорнила, штампів, круглої печатки, сургучу досхочу, пісочку, віконець, кнопок, скріпок, олив’яної ложечки й блюдця, бо чай уже готовий, і кур’єра. І щоб було чим писати. Маєте?

— Знайдеться! — і несуть бігом.

Трурль сідає й диктує друкарці: «У зв’язку з вашою справою — фасцикул комісії ВЦРТСП7 (2) (КК) 405, — повідомляємо, що ваше зволікання, яке суперечить параграфові 199 закону від дня 19.XVII ц.р., будучи анахронічним вифактом, викликає припинення поставок і десумацію згідно з Розпорядженням 67 ДВКФ, № 1478/2. Ви маєте право подати апеляцію на даний вирок у надзвичайному порядку Голові Комісії протягом 24 годин з моменту набрання ним чинності».

Трурль поставив штамп, скріпив печаткою, сказав зареєструвати в Головній книзі, відкрив Журнал вхідної і вихідної кореспонденції та й каже:

— Нехай кур’єр негайно віднесе.

Кур’єр поніс. Нема його, нема, аж ось повернувся.

— Вручив? — питає Трурль.

— Вручив.

— А де розписка про отримання?

— Тут, ось у цій рубриці. А також апеляція.

Бере Трурль апеляцію і, навіть не читаючи, наказує віднести назад, а через увесь аркуш пише навскоси: «Не розглянуто через відсутність відповідних додатків». І підписується нерозбірливо.

— А тепер, — каже, — до діла!

Сідає й пише, а сталевооки зацікавлено дивляться, нічого не розуміють і питають, що це означає і що з того буде.

— Виконання службових обов’язків, — мовить Трурль. — А бути щось буде, бо вже й почалося.

Кур’єр цілу добу як скажений бігає туди й сюди. Трурль штемпелює, анулює, висилає резолюції, друкарка вистукує і поволі довкола виникає ціла канцелярія: картотеки й теки, скріпки й папки, протоколи й діроколи, каламарі й формуляри, нарукавники з муару й ложечки, і таблички «Стороннім вхід заборонено», і від ночі аж до днини усе більше писанини, а друкарка все вистукує, а навколо повно чаю і сміття. Переживають сталевооки, бо нічого не розуміють. А Трурль відсилає пакети — і з марками, і післяплатою, а також з повідомленням про вручення, і зрештою найголовніші — «оплатити згідно з тарифом», шле нагадування, накази по кілька відразу, є вже й окремі рахунки, а в них самі нулі, але це, каже, лише тимчасово. За якийсь час стає помітно, що те щось не таке вже й страшне, особливо згори: справді, поменшало! Так-так, змізерніло. І питають сталевооки Трурля, що ж далі?

— Не заважати установі працювати! — він їм на це. І підписує, штампує, додатки рахує, повертає апеляції, незважаючи, хто має рацію, камізелька не застібнена, заходьте, хто наступний, скорочені години, сідайте, — а кругом павутина, слабенька гербатка, у шухляді краватка, ось і нові папери, сорок і чотири, треба ще чотири шафи, а там і підкуп, і виплати штрафу, і наказ примусового стягнення із середи на п’ятницю, і печаток дванадцять.

А друкарка вистукує: «У зв’язку з непред’явленням з боку відп. дозволів, згідно з наказом Ком. Вид. Пер. Вер. з дн. зобов’язуємо негайно Скор. Кадр. на підставі Тр. Ам. Тад. Арам., внаслідок вироку інстанції Ц. Д. Д. Дане рішення оскарженню не підлягає».

Висилає Трурль кур’єра, а квитанційну книжку ховає до кишені. Потім встає і починає по черзі викидати в Космос столи, стільці, штемпелі, й навіть печатку, скорозшивачі й чай. Залишається тільки друкарка.

— Ой, що ви робите! — волають сталевооки, які тим часом уже зовсім призвичаїлися. — Як так можна?

— Не хвилюйтеся даремно, мої любі, — відказує він. — Краще гляньте!

І справді, поглянули сталевооки й охнули — порожньо, чисто, нікого немає, наче ніколи й не було. І куди ж воно поділося і розвіялося? Ганебно тікаючи, таке мізерне стало — лупи треба. Голови ламають, слідів шукають, і лиш одне ледь мокре місце знайшли, щось там накапало, хто-зна — при якій оказії, і більше — нічого.

— Так я, власне, й гадав, — каже їм Трурль. — Це, мої любі, була досить проста справа. Коли воно прийняло перший папірець і розписалося в книжці, то вже й пропало. Я застосував спеціальну машину на велике «Б». Відколи Космос став Космосом, ніхто ще їй не дав ради!