Вони вже звикли до свого високого становища Вартових Таємниці, названої ними Передачею Архетипів, Інстинктом Життя і Смерті, Волею Самознищення, Потягом до Небуття, а я, перекреслюючи ці святі обряди якимись там групами перетворень і ергодичними теоремами, доводив, що зумів розв’язати проблему! Тому до мене ставилися вороже, хоч і старанно приховували це, обурювалися, що брутальний профан учинив замах на загадку, намагаючись висушити її вічно живі джерела, зробити німими вуста, які з насолодою вимовляють нескінченну низку питань, — отже, оскільки їм не вдалося спростувати мій доказ, виникла необхідність зігнорувати його.
Ці слова не продиктовані враженим самолюбством. Праці, за які мене піднято на п’єдестал, стосуються іншої галузі — чистої математики. Однак набутий досвід був для мене вельми повчальний. Як правило, ми недооцінюємо інертності стилів мислення в окремих галузях науки. Зрештою з психологічного погляду це зрозуміло. Опір проти статистичних підходів набагато легше подолати в ядерній фізиці, ніж в антропології. Ми залюбки визнаємо чітко побудовану статистичну теорію атомного ядра, якщо на практиці її підтверджено. Ознайомившись із цією теорією, ми не запитуємо потім: «Гаразд, але як ці атоми поводяться насправді?» — оскільки розуміємо, безглуздість такого запитання. Проте ми, як тільки можемо, чинимо опір подібним відкриттям на терені антропології.
Ось уже сорок років відомо, що різниця між благородною, чесною людиною й звироднілим маніяком може зводитись до перебігу процесів у кількох пучках білої мозкової речовини і що один рух скальпеля у надочноямковій ділянці мозку, який ушкодить ці пучки, здатен перетворити піднесений дух на похітливу тварюку. Проте величезна галузь антропології — не кажучи вже про філософію людини — не бере до уваги такий стан речей! Я, зрештою, теж не виняток; вчені чи дилетанти, ми погоджуємося, кінець кінцем, з тим, що наші тіла з плином часу руйнуються, але дух?! Нам би не хотілося уподібнювати його до якогось механізму, що не гарантований від дефектів. Ми прагнемо досконалості — навіть із знаком «мінус», навіть ганебної і грішної, аби лиш вона врятувала нас від гіршого за диявольське пояснення, що йдеться про певну гру сил, абсолютно байдужих до людини. А оскільки наша думка рухається по колу, з якого неможливо вирватися, мабуть, має слушність один з наших славетних антропологів, котрий сказав мені — і я добре це запам’ятав: «Втіха, якої ти зазнав, довівши випадковість рис людської натури, нечиста; то не тільки радість пізнання, а й насолода паплюження того, що для інших гарне і приємне».
Щоразу, як згадаю оту мою невизнану працю, не можу позбутися невеселої думки, що таких праць, мабуть, на світі є чимало. Поклади потенціальних відкриттів лежать, напевно, у різних бібліотеках, але вони залишились непоміченими компетентними людьми.
Ми звикли до чіткої ситуації, коли все темне й невідоме перебуває перед монолітним фронтом науки, а все здобуте й зрозуміле становить її тили. Проте по суті все одно, чи невідоме ховається в лоні Природи, чи поховане у ніким не прочитаних нагромаджених у книгозбірнях старих паперах, бо знання, які не ввійшли до кровообігу науки й не циркулюють там, даючи імпульси новим пошукам, практично для нас не існують. У кожну історичну добу сприйнятливість науки до радикально відмінного розуміння явищ насправді невелика. Божевілля й самогубство одного з творців термодинаміки[103]є лише ще одним підтвердженням цього.
Наша культура і її нібито передова частина — наука — є явищем вузьким, баченням обмеженим, історично усталеним поєднанням безлічі чинників, серед яких збіги обставин, що вважаються непорушними засадами методології, можуть відігравати першорядну роль. Я не пишу усього цього навмання.
Якщо наша культура не здатна належним чином засвоїти навіть концепцій, що виникають у людських головах поза її основною течією, хоча творці тих концепцій — діти того ж історичного часу, що й інші люди, то чи можемо ми розраховувати на те, що будемо здатні успішно зрозуміти культуру, цілковито відмінну від нашої, коли вона звернеться до нас через космічний простір? Порівняння з армією крихітних створінь, що мали велику користь, наштовхнувшись на мертвого філософа, здається мені й тут доречним. Поки до такого зіткнення не дійшло, мої судження могли видаватися певним перебільшенням, а погляди — чудернацькими. Проте зустріч відбулася, а поразка, якої ми під час цієї зустрічі зазнали, становила справжній experimentum cruris,[104] доказ нашої безпорадності, і от його наслідки було зігноровано! Міф про наш пізнавальний універсалізм, про нашу готовність сприйняти і зрозуміти цілковито нову — з огляду на її позаземне походження — інформацію, і досі живе й зостався непорушним, хоча, одержавши послання з зірок, ми зробили з ним не більше, аніж зробив би дикун, котрий, гріючись біля вогнища, в якому палають знайдені ним книжки найбільших мудреців, вважає, що чудово використав свою знахідку!
Тож написання історії наших марних зусиль може бути корисне — хоча б для майбутнього, пізнішого дослідника Першого Контакту. Адже опубліковані повідомлення, офіційні протоколи зосереджуються на так званих успіхах, або ж на тому приємному теплі, яким віє від палаючих книжок. Про гіпотези, які ми по черзі перевіряли, там майже нічого не сказано. Чинити так можна було б, якби — я вже згадував про це — об’єкт дослідження, зрештою, відокремився від дослідників. Адже тих, хто вивчає, скажімо, фізику, не засипають повідомленнями про те, які помилкові, неточні гіпотези, які фальшиві домисли висували її творці, як довго блукав Паулі,[105] перш ніж правильно сформулював свою засаду, скільки помилкових концепцій випробував Дірак,[106] поки дійшов до щасливого здогаду про оті свої електронні «дірки». Але історія проекту «Голос Неба» є історією поразки, тобто блукань, що не вивели на пряму дорогу, тож не можна зневажливо перекреслювати отих зигзагів нашого походу, бо, крім них, у нас не залишилося нічого.
Після тих подій минуло багато часу. Я довго чекав на таку книжку, як оця. Довше чекати — з суто біологічних причин — не можу. У моєму розпорядженні була певна кількість нотаток, зроблених одразу після закриття Проекту. Чому я не робив їх під час роботи у Проекті, буде пояснено трохи згодом. На одному я хотів би наголосити. Ми стали біля підніжжя величезної знахідки вкрай непідготовлені й водночас вкрай самовпевнені, одразу ж обліпили її з усіх боків, — швидко, жадібно й спритно, з традиційною вправністю, як мурашки. Я був однією з них. Перед вами розповідь мурашки.
II
Мій колега за фахом, якому я показав вступ, сказав, що я спаплюжив себе, щоб у наступних розділах дати волю своїм нахилам правдолюба, бо тим, про кого я, не пожалівши їх, напишу правду, важко буде пред’явити мені претензії, адже першим я не пожалів себе. Це зауваження, хоч і напівжартівливе, змусило мене замислитись. І хоча такого підступного наміру в мене й на думці не було, ми всі досить добре розуміємось на механізмах душі, аби знати, що подібні присягання нічого не варті. А може, зауваження було слушне. Може, мене спрямовувала неусвідомлена хитрість: я відверто показав усю потворність моєї злостивості, локалізував її, щоб відмежуватися від неї, -але зробив це тільки на словах.
Тим часом вона, непомітно просякнувши мої «добрі наміри», весь час спрямовувала моє перо, і я повівся наче проповідник, котрий, картаючи мерзенні людські вчинки, знаходить таємну втіху в тому, що може хоча б говорити про них, коли вже сам грішити не сміє. При такому перевернутому погляді на речі, те, що я вважав прикрою, продиктованою вимогами теми необхідністю, стає головним джерелом натхнення, а сама тема — «Голос Неба» — приводом, який вдало підвернувся під руку.
Зрештою, схему цього міркування, яке слід було б назвати карусельним, — бо думка обертається в колі, де причини й наслідки весь час міняються місцями, — своєю чергою, можна перенести на саму проблематику Проекту. Наше мислення повинно стикатися з непорушною сукупністю фактів, які витвережують його і коригують, без такого коректора воно легко стає проекцією таємних вад (або достоїнств, — однаково) на досліджуваний об’єкт. Зведення філософських систем до життєвих похибок їхніх творців вважається (мені про це дещо відомо) заняттям таким же банальним, як і недозволенним. Проте на самісінькому споді філософії (яка завжди хоче сказати більше, ніж це в даний час можливо, бо являє собою спробу «впіймати світ» у замкнену клітку понять), а особливо у працях найвизначніших мислителів, завжди прихована зворушлива вразливість.