Маючи досить винахідливості, кожен може написати хтозна-скільки своїх життєписів, уклавши з них збірку, об’єднану лише фактографією. Навіть розумні, але молоді й через свою недосвідченість наївні люди не вбачають у такій можливості нічого, крім вияву цинізму. Вони помиляються, бо йдеться не про моральну, а про пізнавальну проблему. Кількість існуючих метафізичних вірувань анітрохи не менша за число різноманітних вірувань, які людина може сповідувати щодо себе самої — по черзі, в різні періоди життя, а іноді й одночасно.
Тому я й не наполягаю на тому, що міг би запропонувати щось своїм біографам, окрім того уявлення про себе, яке склалося в мене десь уже років сорок тому і єдиною особливістю якого є те, що воно для мене несхвальне. Моє несхвалення не обмежується, однак, «зриванням машкари», — єдиним трюком, на який здатен психоаналітик. Сказати, наприклад, про генія, що він з погляду моральності був свиня, — це ще не означає поцілити в те місце, де могло причаїтися його безчестя. Думку, що «сягає за межі доби», як пише у своїй книжці Йовітт, таким діагнозом не збентежити. Безчестям для генія може бути його інтелектуальна неспроможність, усвідомлення ним непевності усього досягнутого. Геніальність — це, передусім, одвічний сумнів. Проте кожний з великих усе ж схилявся під тиском оточення, не руйнував пам’ятників, поставлених йому за життя, і не викликав тим самим сумнівів щодо себе.
Якщо я, чию геніальність піднесли кілька вчених біографів, і можу сказати щось з приводу духовних кульмінацій, то лише те, що ясність думки — тільки сяюча цятка на тлі невичерпної темряви. Адже геніальність — це не світло, а здатність помічати навколишній морок, і нормальне для геніального розуму боягузтво полягає в тому, щоб ніжитись у власному сяйві і, поки це можливо, не визирати за його межі. Хоч би скільки було в генія справжньої сили, завжди залишається чимала її частка, яка вже тільки імітує ту силу.
Основними рисами своєї вдачі я вважаю боягузтво, злостивість і пиху. Склалося так, що ця трійця зуміла затулитися сяким-таким талантом, який її позірно переінакшив, а допоміг йому в цьому інтелект — одне з найкорисніших у житті пристосувань для маскування вроджених рис, якщо таке маскування потрібне. Ось уже сорок з чимось років я поводжуся як людина діяльна й скромна, без ознак професійної пихатості, бо дуже довго й наполегливо привчав себе саме до такої поведінки. Змалку, скільки пам’ятаю, я жив пошуками зла, хоч тоді, зрештою, цього й не усвідомлював.
Мій потяг до зла ізотропний і зовсім безкорисливий. У таких гідних шаноби місцях як церква або біля особливо поважних осіб я залюбки думав про те, що було мені заборонено. Байдуже, що думки ці були смішні й по-дитячому наївні. Тоді я просто експериментував у такому масштабі, на який був здатний. Не можу пригадати, коли я вперше розпочав ці досліди. Пам’ятаю лише гострий жаль, гнів, розчарування, які згодом часто охоплювали мене, коли виявилося, що у сповнену ганебних думок голову ніде й ні за яких обставин не б’є блискавка, а невизнання усталених правил не тягне за собою ніякісіньких покарань.
Якщо таке взагалі можна сказати про кількарічну дитину, то я прагнув тієї блискавки або страшної кари й помсти в якомусь іншому вигляді, кликав їх і зненавидів світ, у якому жив, за те, що він довів мені марність будь-якого, — доброго чи лихого, — помислу. Тож я ніколи не знущався з тварин чи навіть з трави, зате бив каміння, шмагав пісок, трощив речі, збиткувався з води, подумки вщент розбивав зірки, щоб покарати їх за байдужість до всього, і робив це із безсилою люттю, добре розуміючи, які смішні й дурні ті мої вчинки.
Трохи згодом я почав вважати свій усвідомлений внаслідок самоаналізу стан щемким лихом, з яким геть нічого не можна було вдіяти, бо воно нічому не могло прислужитися. Я казав уже, що моя злість була ізотропна; і справді, чомусь я передусім спрямовував її проти себе самого, форма рук і ніг, риси обличчя, які я бачив у дзеркалі, викликали в мене лють, хоча взагалі вони дратують нас і викликають злість, коли ми дивимося на інших. Подорослішавши, я вирішив, що далі так жити не можна, ухвалив для себе, яким я, власне, маю бути, і відтоді намагався, із змінним, зрештою, успіхом, дотримуватися раз і назавжди визначеної програми.
Автобіографія, що починається згадкою про злостивість, пиху і боягузтво як підвалини внутрішнього світу людини, з детерміністичного погляду обтяжена логічною помилкою. Адже, якщо визнати, що все в нас обумовлене, мій опір внутрішньому злу так само мав би бути обумовлений, а різниця між мною та іншими, кращими за мене, людьми звелася б усього лишень до неоднакової локалізації джерела вчинків. Те, що вони роблять з доброї волі й недорогою ціною, бо підкоряються природній схильності, я робив усупереч їй, тобто певною мірою — силувано. Але ж це я сам себе змушував чинити так, а не інакше, отже, в кінцевому рахунку я був у певному розумінні все ж схильний до справжнього добра. Так само, як Демосфен вкладав камінець до своїх недорікуватих вуст, так я клав собі глибоко в душу залізо, щоб вона випросталася.
Але у цьому порівнянні саме детермінізм виявляє усю свою безглуздість. Грамофонна платівка, на якій записано ангельський спів, анітрохи не ліпша щодо моральності за ту, з якої чути вереск убивці. Згідно з детермінізмом той, хто прагнув і міг стати кращим, був на це заздалегідь приречений, так само як той, хто прагнув, але не міг, або той, хто навіть не пробував прагнути. Це помилкове уявлення, бо ж записані на платівці звуки битви — то не реальна битва. Знаючи, чого мені коштували мої зусилля, можу сказати, що вони не були ілюзорні. Детермінізм просто свідчить про щось зовсім інше — сили, якими оперує фізичне числення, не мають тут значення, так само, як не виправдовує злочину його переклад на мову амплітуди атомних імовірностей.
В одному Йовітт справді має слушність: я завжди шукав труднощів. Випадки, коли я міг дати волю моїй вродженій злостивості, як правило, я відкидав як надто легкі. Хоча це звучить химерно й навіть безглуздо, я боровся зі своїм потягом до зла не тому, що вбачав у добрі вищу цінність, а саме тому, що відчував, як воно заполонило мене. Для мене багато важило саме зусилля, яке не мало нічого спільного з арифметикою моральності. Через це я не можу сказати, що зі мною сталося б, якби потяг до добрих учинків був головною вродженою рисою моєї натури. Хід думки, що, всупереч логіці, намагається запопасти нас не такими, які ми є насправді, як правило, завжди безперспективний.
Один-єдиний раз я не відрікся від зла; згадка про це пов’язана з тривалою й жахливою агонією моєї матері. Я дуже любив її, але водночас з якоюсь надзвичайною проникливістю жадібно спостерігав процес поглинання й нищення її хворобою. Мені було тоді дев’ять років. Мати, втілення спокою, сили, якоїсь аж величної врівноваженості, лежала і, завдяки зусиллям лікарів, довго й повільно помирала. Біля її ліжка, у затемненій, просякнутій запахами ліків кімнаті, я ще якось тримав себе в руках, але одного разу, вийшовши від неї, зачинивши за собою двері й побачивши, що поблизу нікого немає, я з радісною міною подивився у бік спальні. Але цього мені було мало, я побіг до себе і, задиханий, почав підскакувати перед дзеркалом із стиснутими кулаками, кривляючись і хихочучи від щемливої втіхи. Від утіхи? Я добре розумів, що мати помирає, ще зранку був у розпачі, так само щирому, як і це стримуване хихотіння. Чудово пам’ятаю, як воно приголомшило мене, і водночас завдяки йому я переступив через усе, що знав доти, і той переступ за межу став грізним прозрінням.
Уночі, лежачи сам, я силкувався зрозуміти, що ж сталося, і, не в змозі це зробити, розчулившись над собою і над матір’ю, довів себе до сліз, аж врешті заснув. Ці сльози я, певна річ, вважав покутою, але потім, коли я підслуховував щоразу гірші прогнози, що їх казали батькові лікарі, усе повторювалось. Я боявся йти до себе і навмисне шукав якогось товариства. Отож першою людиною, якої я злякався, був я сам.
