— А може, це просто ненависть?

Еуне й Харрі поврнулися до Беате. Вона перелякано подивилася на них, немов ці слова зірвалися з її губ помилково.

— Мораль, етика, — прошепотіла вона. — Життєлюбність. Любов. Та все ж найсильніша ненависть.

47

Світіння моря

Харрі стояв біля відчиненого вікна і слухав далеке завивання сирени «швидкої», що поволі тонула в шумі Улоговини^[67]. Будинок, успадкований Ракеллю від батька, височів над нею, і Харрі як на долоні бачив те, що відбувається там, під світловим покривом, щоправда, лише те, що міг розгледіти серед величезних дерев, що стояли у саду. Він любив цей краєвид. Думка про те, скільки вже років вони ростуть тут, заспокоювала його. І про міські вогні, світло яких нагадувало морське світіння. Морське квітіння Харрі бачив лише раз у житті, коли дід одного разу вночі взяв його з собою в човен, збираючись на лов крабів у районі Свартхольмена. Всього одна ніч. Але цей краєвид він не забував ніколи. Одна з картин, які з кожним роком ставали в пам’яті все більш ясними і реальними. Так було далеко не зі всіма його спогадами. Скільки ночей він провів із Анною на цьому ліжку, скільки разів на борту судна капітана Еспера вони вирушали в плавання по бурхливих хвилях? Йому й не згадати. А незабаром і решта забудеться. Сумно? Так. Сумно, але необхідно.

Та все ж дві картини, пов’язані з ім’ям Анни, ніколи, він знав це напевно, ніколи не зітруться у нього з пам’яті. Дві майже однакові картини. Її густе волосся віялом розкидане по подушці, очі широко розкриті, однією рукою вона міцно стискає біле-біле простирадло. Різниця тільки в положенні пальців іншої руки. У першому випадку вони сплетені з його пальцями. А в іншому — стискають рукоять пістолета.

— Ти вікно не зачиниш? — почув він за спиною голос Ракелі. Вона сиділа на дивані, підібравши під себе ноги, з келихом червоного вина. Олег уже вирушив спати, задоволений своєю першою перемогою над Харрі в тетріс, Харрі вже боявся, що його ера безповоротно канула в минуле.

Новини не містили ніяких новин. Рефрени, що набили оскому: хрестовий похід на Схід, відплата Заходу. Вони вимкнули телевізор і поставили платівку «Стоун Роузес»^[68], яку Харрі, на свій подив і задоволення, виявив у її зібранні. Часи юності. Тоді більше за все піднімали йому настрій зухвалі англійські хлопчаки з гітарами і театралізованими ефектами. Тепер йому подобалися «Kings of Convenience»^[69], мелодії в них хай і повільні, але хоч трохи не такі тужливі, як у Донована^[70].І «Стоун Роузес» на малій гучності. Сумно, але факт. А можливо, необхідно. Життя розвивається немов по спіралі. Він зачинив вікно і дав самому собі обіцянку за першої нагоди взяти з собою Олега в море ловити крабів.

«Down, down, down, — чулося з динаміків бурмотіння «Стоун Роузес». Ракель нагнулася і відсьорбнула вина.

— Це стародавня історія, — прошепотіла вона. — Два брати закохані в одну жінку, адже це само по собі сюжет для трагедії.

Вони сплели руки і мовчки прислухалися до дихання одне одного.

— Ти кохав її? — запитала вона.

Харрі довго думав, перш ніж відповісти:

— Не пам’ятаю. Я тоді жив… як у тумані.

Вона погладила його по щоці:

— Знаєш, яка думка мене пригнічує? Що ця жінка, яку я ніколи не зустрічала і не бачила, пробралася до твоєї квартири й бачила нас трьох на фотографії з Фрогнерсетерена на твоєму дзеркалі. І при цьому знала, що все зруйнує. Адже ви, судячи з усього, кохали одне одного.

— М-м. Вона спланувала все ще до того, як дізналася про вас із Олегом. Підпис Алі опинився у неї ще влітку.

— До речі, уяви собі, як їй, лівші, важко було підроблювати підпис.

— А я про це навіть не думав. — Він обхопив голову руками. — Давай поговоримо про що-небудь інше. Що, коли мені попросити батька здати нам на літо будинок в Ондальснесі? Погода там зазвичай лайно, та зате є елінг і весловий човен — від діда залишилися.

Ракель засміялась, і Харрі заплющив очі. Він любив її сміх. І подумав: якщо більше не наробить дурниць, йому, можливо, пощастить чути цей сміх іще дуже довго.

Харрі прокинувся ніби від поштовху. Схопився з ліжка, намагаючись угамувати дихання. Йому щось приснилося, але сон не запам’ятався. Серце билося так, немов замість нього встановили якийсь скажений барабан. Чи то він знову опинився під водою у басейні в Бангкоку? Чи перед убивцею в люксі сасів ського готелю? Голова розламувалася.

— Що сталося? — пробурмотіла в темряві Ракель.

— Нічого, — прошепотів Харрі. — Спи!

Він пройшов у ванну і випив склянку води. Із дзеркала на нього дивилося змарніле, мертвотно-бліде обличчя. За вікном здійнявся вітер. Гілки величезного дуба шмагали стіну будинку. Били його по плечах. Лоскотали потилицю, так що волосся встало дибки. Харрі знову наповнив склянку і поволі осушив її. Тепер він пригадав. Пригадав, що йому приснилося. Хлопчак, який сидить на краю даху і теліпає ногами. Він не пішов на урок. Твори за нього писав молодший брат. Він показував коханій брата ті місця, де вони гралися дітьми. Йому приснився сюжет трагедії.

Коли він знову забрався під ковдру, Ракель спала. Він утупився поглядом у стелю і почав чекати настання досвітніх сутінків.

Годинник на нічному столику показував 05.03, коли він не витримав, підвівся, подзвонив у довідкову й дізнався номер домашнього телефону Жана Хуе.

48

Генріх Ширмер

Беате прокинулася після третього дзвінка. Вона перевернулася на бік і подивилася на годинник. Чверть на шосту. Вона залишилася в ліжку, вирішуючи, як краще — встати і послати його до дідька чи прикинутися, що її немає вдома. Пролунав іще один дзвінок, такий наполегливий, що стало ясно — він не вгамується.

Вона зітхнула, встала з ліжка, наділа халатик і підняла слухавку домофону.

— Так?

— Соррі, що дзвоню так пізно. Або, вірніше, рано.

— Забирайся до біса, Томе.

Настала довга пауза.

— Це не Том, — мовив голос. — Це я, Харрі.

Беате тихенько вилаялась і натиснула кнопку.

— Сил не було валятися без сну, — сказав Харрі, ввійшовши до квартири. — Мова про Забійника.

Він улаштувався на дивані, а Беате тим часом зникла у спальні.

— А історія з Волером, як уже було сказано, мене абсолютно не колише! — крикнув він у відчинені двері спальні.

— Як ти сам говориш, це вже було сказано! — крикнула вона у відповідь. — Крім того, його усунено.

— Я знаю. Мене викликали на допит до Служби внутрішньої безпеки на предмет моєї участі у справі Альфа Гуннеруда.

Вона повернулась із спальні в джинсах і білій майці з короткими рукавами й зупинилася перед ним. Харрі підвів на неї погляд.

— Малося на увазі, що я його усунула, — сказала вона.

— Що-о?

— Він останнє лайно. Але хоч ти і маєш рацію* це ще не означає, що ти можеш розповідати про це кожному зустрічному.

Харрі схилив голову набік і заплющив одне око.

— Мені повторити? — запитала вона.

— Та ні, — відповів він, — мені здається, я все зрозумів. А якщо не кожному зустрічному, а другу?

— Кава? — Беате не встигла повернутись у бік кухні, як її обличчя зашарілося. Харрі підвівся й рушив за нею. Біля столика на кухні стояв тільки один стілець. На стіні висіло дерев’яне плаке, на якому рожевими літерами було виведено одну з «Промов Високого»:

Перш ніж до будинку ввійдеш, всі входи ти оглянь, ти роздивись, —

бо звідки знати, чи немає недругів у цьому житлі1.

— Ракель учора ввечері навела мене на дві думки, — повідомив Харрі і притулився до кухонного столу. — За її словами, історія про двох братів, закоханих в одну жінку, — це сюжет класичної трагедії. А ще вона здивувалася, як лівші Анні вдалося скопіювати підпис Алі, вірніше, яких зусиль їй це коштувало.

1 Edda Saemundar (Старша Едда) — найдавніша збірка епічних творів ісландської літератури. Старша Едда поєднує численні міфи й легенди скандинавського культурного простору часів Середньовіччя.