— Все так. Ми поки не впевнені на всі сто, що саме Гуннеруд організував убивство Арне Албу. Його колега по майстерні стверджує, що в мить, коли ймовірно Албу був убитий, вони з Гуннерудом сиділи в «Старому майорові» і пили пиво.

Еуне потер руки, і Харрі так і не зрозумів, чи то він це зробив від холоду, чи то від задоволення, що в цій заплутаній справі у нього багато можливостей виявити свої логічні здібності.

— Припустимо, що Гуннеруд не вбивав Албу, — сказав психолог. — Яку ж у такому разі долю він підготував Албу, коли навів тебе на нього? Хотів, аби його засудили? Але тоді з тебе зняли б усі підозри. І навпаки, адже неможливо двох засудити за одне і те ж убивство.

— Вірно, — зауважив Харрі. — Але потрібно задатися питанням: що було найголовнішим у житті для Арне Албу?

— Блискуче, — підхопив Еуне. — Батько трьох дітей, який добровільно або під тиском обставин кидає бізнес. Я припущу, що сім’я.

— А чого домагався Гуннеруд, викривши або, вірніше сказати, налагодивши мене викрити Арне Албу, що він як і раніше зустрічається з Анною?

— Щоб дружина забрала дітей і пішла від нього.

— Позбавити людину життя — це не найстрашніше, що можна зробити з нею. Найстрашніше — позбавити людину найдорожчого, заради чого вона, власне, живе.

— Класна цитата. — Еуне схвально кивнув. — Хто це сказав?

— Не пам’ятаю, — відповів Харрі.

— Тоді виникає ще одне запитання. А чого він хотів позбавити тебе, Харрі? Ти-то заради чого живеш?

Вони підійшли до будинку Анни. Харрі довго морочився з ключем.

— Ну так що? — запитав Еуне.

— Гуннеруд, напевно, знав мене тільки з розповідей Анни. А вона знала мене на ті часи, коли… коли у мене за великим рахунком нічого, окрім роботи, не було.

— Роботи?

— Він хотів мене засадити. Але найголовніше — щоб мене виперли з поліції.

По сходах вони підіймалися мовчки.

Вебер і його люди вже закінчили роботу в квартирі. Вебер із задоволеним виглядом повідомив, що знайдено масу відбитків Гуннеруда в багатьох місцях, особливо ж на спинці ліжка.

— Він не дуже-то обережний був, — сказав Вебер.

— Він тут так часто бував, що у будь-якому разі якісь відбитки залишив би, — заперечив Харрі. — І крім того, він був переконаний, що на нього підозри ні за що не ляжуть.

— До речі, Арне Албу вбили якимсь дивним способом, — сказав Еуне, поки Харрі проникав через розсувні двері до кімнати з портретами і торшером Тріммера.

— Закопали головою вниз. На пляжі. Схоже на якийсь ритуал, ніби вбивця хотів розповісти нам щось про себе. Ти не думав про це?

— Я тією справою не займаюся.

— Та я не про це.

— Гаразд. Можливо, вбивця хотів розповісти нам дещо про жертву.

— Що ти маєш на увазі?

Харрі ввімкнув лампу, світло якої впало на портрети.

— Я тут пригадав Гулатінзьке уложення^[64], це приблизно тисяча сотий рік, — читав його, коли право вивчав. Так от там записано, що померлих слід ховати в освяченій землі, за винятком лиходіїв, клятвопорушників і вбивць. А для тих могили копали на межі припливної хвилі та дернового покриття. А Арне Албу поховали якраз в такому місці, так що йдеться не про вбивство на ґрунті ревнощів, а значить, його вбив не Гуннеруд. Ні, хтось хотів показати, що Арне Албу — злочинець.

— Цікаво, — сказав Еуне. — Слухай, навіщо нам знову ці картини дивитися? Вони тільки жах наганяють.

— Ти і справді впевнений, що нічого такого в них не помічаєш?

— Ну як тобі сказати, вони належать пензлю молодого художника з претензією на оригінальність, із надмірною тягою до театральності й відсутністю елементарних навичок.

— Моя колега Беате Льонн сьогодні не змогла прийти, вона зараз у Німеччині на конференції слідчих, розповідає, як за допомогою цифрових маніпуляцій із зображенням на відео або фото і підключенням веретеноподібної звивини можна впізнати в обличчя злочинця під маскою. У неї рідкісна природжена здатність: вона пам’ятає обличчя всіх людей, що коли-небудь зустрічались їй.

Еуне кивнув:

— Мені цей феномен відомий.

— Коли я показав їй ці картини, вона відразу назвала прототипи персонажів.

— Та ну?! — Еуне звів брову. — Нумо давай викладай.

Харрі показав пальцем:

— Ліворуч Арне Албу, в центрі Альф Гуннеруд, ну а про-воруч я.

Еуне примружився, поправив окуляри і почав розглядати портрети з різних точок.

— Цікаво, — пробурмотів він. — Надзвичайно цікаво. А я бачу тільки контури облич.

— Я хотів, щоб ти як експерт поручився, що таке цілком можливо. Тоді ми зможемо довести тісніший зв’язок Гуннеруда з Анною.

Еуне змахнув рукою:

— Якщо те, що ти говориш про фрьокен Льонн, правда, то їй досить мінімум мініморум інформації, щоб упізнати обличчя.

Коли вони вийшли на вулицю, Еуне сказав, що з професійного інтересу хотів би зустрітися з цією Беате Льонн.

— Вона слідчий, як я розумію?

— Так, у відділі пограбувань. Ми з нею розплутуємо справу Забійника.

— А, зрозумів. Як просувається?

—- Так собі. Слідів небагато. Вони припускали, що він скоро піде на нове пограбування, але поки що цього не сталося. Що, взагалі-то кажучи, дещо дивно.

На Бугстадвеєн Харрі побачив перші осінні сніжинки, що кружляли в повітрі.

— Зима! — крикнув Алі з другого боку вулиці й показав Харрі пальцем на небо. Він щось сказав братові на урду, й той відразу замінив його в ролі вантажника і почав затягувати ящики з фруктами до магазинчика. Алі м’якоюходою перетнув вулицю й підійшов до Харрі.

— Добре, що все скінчилося, — всміхнувся він.

— Звичайно, — відповів Харрі.

— Осінь — гівняна пора року. Нарешті сніжок пішов.

— Точно. А я думав, ти про ту справу говорив.

— З цим комп’ютером у твоїй комірці? Вона закінчена?

— А тобі ніхто про це не говорив? Вони знайшли людину, яка його там поставила.

— Он воно що. Тому дружину повідомили, що мені не треба сьогодні на допит в Управління. А що там насправді сталося?

— Коротко кажучи, один тип намагався подати справу так, ніби я був замішаний у серйозному злочині. Якщо запросиш мене сьогодні на обід, я докладніше розповім.

— Та я тебе вже запросив, Харрі!

— Ти не сказав, о котрій годині.

Алі звів очі догори:

— І чому у вас обов’язково треба день і годину призначати, щоб у гості прийти? Та ти просто в двері постукай, і я відчиню, а їжа у нас завжди є.

— Спасибі, Алі, я постукаю голосно і чітко. — Харрі відімкнув ворота.

— А ви з тією дамою розібралися? Може, це поплічниця була.

— Про кого ти говориш?

— Та про ту незнайому даму, я її того дня перед дверима до підвалу бачив. Я про неї цьому говорив… Тому, як його там?

Харрі застиг, забувши натиснути ручку воріт:

— Нумо, Алі, давай у точності викладай, що ти йому говорив.

— Він запитав, чи не помітив я чого незвичайного в підвалі або біля нього, ось я і сказав, що бачив незнайому даму біля входу до підвалу Коли я увійшов до під’їзду, вона стояла до мене спиною. Я це запам’ятав, тому що хотів запитати, хто вона така. Але потім почув, як клацнув замок, і вирішив, що позаяк у неї ключ, значить, все о’кей.

— Коли це сталось і який вона мала вигляд?

Алі досадливо сплеснув руками:

— Адже я поспішав, та й бачив її тільки зі спини. Три тижні тому? Або п’ять? Блондинка? Брюнетка? Не уявляю.

— Але ти впевнений, що це була жінка.

— Принаймні, мені здалося, що це дама.

— Альф Гуннеруд був середнього зросту, вузькоплечий, не дуже коротко стрижений, темноволосий.

Алі замислився:

— Так, звичайно, могло бути і так. Але це могла бути і дочка фру Мелькерсен, вона до неї якраз заходила. Наприклад!

— Гаразд, бувай, Алі.

Харрі вирішив спершу прийняти душ, одягнутись і вирушити до Ракелі й Олега, які запросили його на млинці та партію в тетріс. У день їх повернення Ракель показала привезені з Москви чудові шахи з різьбленими фігурами й дошкою з дерева і перламутру. Але, на жаль, їй зовсім не сподобався пістолет Ыашсо Є-Соп 45, який Харрі купив у подарунок Олегу, і вона його негайно конфіскувала,’заявивши, що Олегу не можна дарувати іграшкову зброю, принаймні поки йому не виповниться дванадцять років. Харрі з Олегом злегка зніяковіли й без розмов погодилися з нею. Правда, вони знали, що пізніше Ракель скористається присутністю Харрі й залишить його наглядати за Олегом, а сама вирушить на вечірню пробіжку. І Олег шепнув Харрі, що бачив, куди вона заховала Namo G-Con 45.