— Це не у нас, це в будинку.

У телефоні пролунав скрипучий голос:

— «Сташонсвеєн» для «Віктора-один». Пробач, що перериваю, але у нас тут машина екстреної допомоги. Вони кажуть, що їм треба на Харелаббен, шістнадцять. Там спрацювала охоронна сигналізація — на центральному пульті зареєстровано. Мені…

— «Віктор нуль один» — усім підрозділам — вперед! Харелаббен, шістнадцять! — скомандував Волер.

Б’ярне Мьоллер був у препоганому настрої. Його витягнули з будинку під час «Ареп Post»^[51]. Він знайшов білу віллу з номером 16 на стіні й припаркувався навпроти. Минув ворота і підійшов до відчинених вхідних дверей, де стояв поліцейський із вівчаркою на повідку.

— Волер тут? — запитав начальник забійного відділу, і поліцейський кивнув у бік дверей. Мьоллер відзначив, що скло у дверях розбито. Волер стояв у коридорі просто перед ним і запекло сперечався про щось із іншим співробітником.

— Що, чорт вас усіх забирай, тут відбувається? — запитав Мьоллер без усякого вступу.

Волер обернувся:

— Ах он як! Ти-то тут яким побитом, Мьоллер?

— Мені зателефонувала Беате Льонн. Хто дав дозвіл на все це безумство?

— Прокурор.

— Я не арешт маю на увазі. Я питаю>хто дав сигнал на початок третьої світової війни всього лише через те, що один із наших колег, можливо — можливо! — в змозі прояснити кілька речей?

Волер гойднувся на каблуках і подивився Мьоллеру просто у вічі:

— Начальник відділу поліції Іварссон. Ми знайшли дещо у Холе на квартирі, так що від нього вимагається щось більше, ніж просто поговорити з нами. Він підозрюється у вбивстві. Ще що-небудь хочеш дізнатися, Мьоллер?

Від здивування Мьоллер звів брову і припустив, що Волер не в собі: перший раз у житті він почув, як той у такому зухвалому тоні говорить із вищестоящим начальником:

— Так. Де Харрі?

Волер показав на червоні сліди на паркеті:

— Був тут. Зламав двері, як бачиш. Отже йому багато чого пояснювати доведеться, ти не вважаєш?

— Я запитав, де він зараз?

Волер та інший співробітник перезирнулися.

— Харрі, видно, не бажає нічого пояснювати. Коли ми прибули, пташка вже спурхнула.

— Як це? У мене склалося враження, що ви всю округу в залізне кільце взяли.

— Ми так і зробили.

— Як же йому тоді вдалося втекти?

— Ось так. -— Волер ткнув пальцем в апарат, що стояв на телефонному столику.

— Він що, через слухавку вшився? — незважаючи на кепський настрій і серйозність ситуації, Мьоллер не стримав усмішки.

— Є підстави вважати, — почав Волер, і Мьоллер відзначив, як у нього на обличчі могутньо заходили жовна в стилі Девіда Хасселхоффа, — що він викликав таксі.

Ейстейн на малій швидкості проїхав по алеї й повернув на мощену площу, що утворила півколо перед будівлею міської в’язниці Осло. Він припаркував своє таксі між двома машинами задом до порожнього парку і Грьонланнслейрет. Зробив півоберта ключем запалювання, так що мотор вимкнувся, але двірники продовжували працювати. Трохи почекав. Ні на площі, ні в парку ні душі. Він кинув погляд на будівлю Управління поліції й тільки потім смикнув ручку під кермом. Пролунало клацання, і багажник наполовину відкрився.

— Вилазь! — крикнув він і подивився у дзеркальце.

Автомобіль гойднуло. Багажник відкрився повністю і тут же

знову закрився. Потім відчинилися задні дверцята, і в машину протиснувся чоловік. Ейстейн роздивлявся промоклого до нитки, замерзлого до кісток пасажира у дзеркало.

— А портрет у тебе до неподобства хороший, Харрі.

— Дякую.

— І одягнений начебто стильно.

— Не мій розмір, зате з колекції Бйорна Борга. Позич мені свої черевики.

— Що?

— Та я там тільки повстяні капці знайшов у коридорі. Не можу ж я в них піти на зустріч із ув’язненим. Та, до речі, й куртку позич.

Ейстейн звів очі до неба і скинув із себе коротку шкіряну куртку.

— Шухеру не було, коли ти через оточення проїздив? — запитав Харрі.

— Тільки по дорозі туди. Перевіряли, чи є у мене ім’я й адреса, куди я везу ці манатки.

— Імя я побачив на дверній табличці.

— По дорозі назад вони тільки в салон заглянули і рукою махнули — проїжджай. А через півхвилини в них раптом такий базар в ефірі почався — хоч стій, хоч падай. «Усім підрозділам» і все таке інше.

— Та я ніби дещо чув. Тобі відомо, Ейстейне, що настроюватися на хвилю поліцейського радіо протизаконно?

— Ну, привіт! Настроюйся собі на здоров’я. Протизаконно слухати його. А я його майже ніколи й не слухаю.

Харрі розв’язав шнурки і через спинку крісла кинув повстяні капці Ейстейну:

— На небесах тебе винагородять. Якщо вони записали номер і прийдуть до тебе, просто розповіси, як усе було. Що тебе викликали мобільним телефоном і що пасажир наполіг на тому, щоб їхати в багажнику.

— Правда? Так вони і повірили.

— Це найправдивіші слова зі всіх, що я чув за тривалий час.

Харрі перевів дихання і натиснув на кнопку дзвінка. Взагалі-то навряд чи він сильно ризикував, але все-таки непогано б знати, з якою швидкістю розповсюджується звістка, що його оголошено в розшук. Так або інакше, а поліцейські товклися тут у будь-який час дня і ночі.

— Так? — почув він голос у домофоні.

— Старший інспектор Харрі Холе, — упевнено представився Харрі і, як він сподівався, більш-менш ясним поглядом подивився в об’єктив відеокамери над воротами. — Я до Расколя Баксхета.

— Вас немає в списку.

— Хіба? — заперечив Харрі. — Я просив Беате Льонн подзвонити вам і включити мене в список. Сьогодні ввечері о десятій. Можете запитати Расколя.

— Приймальні години закінчилися, тож, якщо вашого імені немає в списку, дзвоніть завтра в робочий час.

Харрі вирішив зайти з іншого боку:

— Як тебе звуть?

— Бойгсет. Але я не маю права…

— Послухай, Бойгсете. Йдеться про деталі важливої справи, і я не можу чекати до завтра. Адже ти чув, як машини із ввімкненими сиренами від’їжджали ввечері від Управління поліції, вірно?

— Авжеж, але…

— Отже, якщо не хочеш завтра пояснювати журналістам, куди ви поділи список із моїм ім’ям, кинь свої бюрократичні замашки і задій здоровий глузд. Тим більше що кнопка просто перед тобою, Бойгсете.

Харрі втупився в порожнє вічко відеокамери. Тисяча один, тисяча два. Замок задзижчав.

Коли Харрі ввійшов до камери, Расколь сидів на стільці.

— Дякую, що підтвердив домовленість про зустріч, — сказав Харрі й озирнувся в невеликому — чотири на два метри — приміщенні. Ліжко, стіл, дві шафки, декілька книг. Ні радіо, ні журналів, ніяких особистих речей, голі стіни.

— Вважаю за краще жити в таких умовах, — сказав Расколь, немовби у відповідь на його думки. — Загострює розум.

— А це теж розум загострить? — Харрі сів на краєчок ліжка. — Анну вбив не Арне Албу, а хтось інший. Твої люди помилились. У них на руках кров ні в чому не повинної людини, Расколе.

Харрі не був цілком упевнений, але йому здалося, що ніщо не здригнулося на скорботному й водночас кам’яному обличчі цигана. Расколь схилив голову і приклав долоні до скронь.

— Убивця надіслав мені листа по електронці, — сказав Харрі. — Як з’ясувалося, він увесь час водив мене за ніс. — Передаючи зміст листа і розповідаючи про події сьогоднішнього дня, Харрі водив рукою по картатому підодіяльнику.

Расколь слухав Харрі, не ворухнувшись, а коли той закінчив, підвів голову:

Але це означає, що і на твоїх руках кров безневинного, Спіуні.

Харрі кивнув.

— І ти прийшов сказати, що я в цьому винуватий і тому за мною боржок?

Харрі не відповів.

— Згоден, — сказав Расколь. — Тоді скажи, що я тобі винен,

Харрі перестав погладжувати підодіяльник:

— Ти винен мені три речі. По-перше, мені потрібне місце, щоб ховатися, поки до кінця не розберуся з убивством Анни.

Расколь кивнув.

— По-друге, мені потрібний ключ від квартири Анни, треба дещо там перевірити.

— Ти його отримаєш.

— Тільки не той, що з ініціалами АА, він лежить у мене вдома в шухляді телефонного столика, але туди мені поки ходу немає. І по-третє…