— Можливо, ще хтось приходив до Анни того вечора?

Вона зачекала:

— Мені здалося, що хтось пробрався вгору по сходах відразу після того, як поліцейський виїхав. Але здається, це була жінка. У туфлях на високих каблуках. Зовсім інший звук виходить. Я подумала, що це фру Гундерсен із четвертого поверху.

-Хто?

— Вона зазвичай, коли вихилить кілька скляночок у «Старого майора», от так по сходах додому добирається.

— А постріли ви чули?

Астрід похитала головою:

— Ні, у нас між квартирами хороша звукоізоляція.

— А номер таксі не запам’ятали?

— Ні.

— О котрій годині ви почули гуркіт на сходах?

— О чверть на дванадцяту.

— Ви упевнені, Астрід?

Кивнувши, вона зробила глибокий вдих.

Волер здивувався, з якою твердістю вона вимовила наступну фразу:

— Це він убив її.

Він відчув, як у нього почастішав пульс. І сильно:

— Що примушує вас стверджувати це, Астрід?

— Я зрозуміла, що тут щось не так, почувши про самогубство Анни. Цей до нестями п’яний чоловік валявся на сходовому майданчику, а коли я подзвонила в двері Анни, вона не відповіла, адже так? Я думала звернутися в поліцію, але тут він заявився знову… — Астрід подивилася на Тома Волера так, ніби вона тонула, а він її рятував. — І насамперед запитав, чи впізнаю я його. Ось я і зрозуміла, що він мав на увазі, чи не так?

— І що ж він мав на увазі, Астрід?

Голос у неї зазвучав на пів-октави вище:

— Навіщо вбивці питати єдиного свідка, чи впізнає він його? Ви як думаєте? Він, звичайно, залякати мене з’явився, показати, що зі мною буде, якщо я його видам. Ось я і зробила, як він хотів: сказала, що бачу його вперше.

— Але ж ви говорите, що він і пізніше приходив і випитував вас про Арне Албу?

— Так, видно, хотів із моєю допомогою перекласти провину на іншого. Зрозумійте, який страх мене охопив. Я прикинулася, що нічого не знаю, і лише підтакувала йому… — Волер зрозумів, що у неї від хвилювання перехопило горло.

— Ну а зараз ви готові прр все це розповісти? У тому числі й у суді під присягою?

— Так, якщо ви… якщо я відчуватиму себе в безпеці.

В іншій кімнаті пролунав сигнал комп’ютера про повідомлення, що надійшло. Волер подивився на годинник. Половина п’ятої. Діяти треба швидко. І краще за все зробити все ще сьогодні ввечері.

За двадцять хвилин до п’ятої Харрі відімкнув двері своєї квартири і тут пригадав, що вони з Халворсеном домовлялися сьогодні позайматися на велотренажерах. Він роззув черевики, ввійшов до вітальні й натиснув клавішу «Ріау» на автовідповідачі, що блимав. Дзвонила Ракель:

— Суд призначено на середу. Я замовила квитки на четвер. Ми будемо в Гардермуені о пів на п’яту. Олег питає, чи зможеш ти нас зустріти.

«Ми». Вона говорила, що рішення суду набуває чинності негайно. Якби вони програли, зустрічати довелося б не «нас», а тільки одну людину, людину, що втратила все.

Вона знову не залишила номера свого телефону, отож він не міг передзвонити і повідомити, що все залагодилось і їй більше не треба нічого побоюватися. Він зітхнув і всівся в зелене крісло. Але варто було йому заплющити очі, як перед ним виникла вона — Ракель. Білі простирадла, такі холодні, що обпалювали шкіру, гардини, що ворушилися перед відчиненим вікном, і світло місяця, що падало на її голу руку. Він із найбільшою обережністю провів кінчиками пальців по її очах, руках, вузьких плечах, довгій стрункій шиї, ногах, сплетених із його ногами. Він відчував її спокійне тепле дихання, ритм якого майже непомітно змінився, коли він ніжно провів пальцем нижче сідниці. Стегна її так само майже непомітно почали погойдуватися в такт його рухам, ніби вона, немов спляча красуня, забулася глибоким сном і лише чекала його дотику, щоб прокинутися.

О п’ятій годині Руне Іварссон зняв трубку свого домашнього телефону на Естерос, аби повідомити тому, хто дзвонив, що сім’я сіла якраз за вечерю, і попросити його передзвонити пізніше.

— Вибач, що турбую, Іварссоне. Це Том Волер.

— Привіт, Томе, — відповів Іварссон із непрожованою картоплиною в роті. — Послухай…

— Мені негайно потрібний ордер на арешт Харрі Холе і санкція на обшук його квартири. І ще п’ять осіб для проведення обшуку. В мене є підстави вважати, що Холе, хоч як це сумно, замішаний у вбивстві.

Іварссон проштовхнув картоплину в горло.

—- Справа не терпить зволікання, — сказав Волер. — Дуже великі шанси, що він знищить докази.

— Б’ярне Мьоллер, — ось усе, що зміг видавити із себе Іварссон, закашлявшись.

— Так-так, я знаю, що, строго кажучи, такі речі в його компетенції, — заперечив Волер. — Але я гадаю, ти погодишся зі мною, що в даному разі він особа зацікавлена. Адже вони з Харрі вже з десяток років пліч-о-пліч працюють.

— Це точно. Тільки у нас тут наприкінці дня нова справа утворилась, і всі мої люди зараз розбираються з нею.

— Руне! — почув Іварссон голос дружини. Йому не хотілося ще більше засмучувати її, адже розпивання шампанського та пограбування філії «Норвезького банку» в Гренсені й так уже затримали його на двадцять хвилин.

— Слухай, Волере, я зв’яжуся з тобою пізніше. Подзвоню прокуророві й дізнаюся, що він зможе зробити. Він кашлянув і досить голосно, щоб його почула дружина, додав: — Після вечері.

Харрі прокинувся від стукоту в двері. Як автоматично відзначив його мозок, гість стукає вже давно, не сумніваючись, що Харрі вдома. Він кинув погляд на годинник. Пять хвилин на шосту. Йому приснилася Ракель. Він потягнувся й підвівся з крісла.

Знову пролунав важкий стукіт у двері.

— Зараз, зараз, — крикнув Харрі й вийшов до передпокою. Крізь візерунчасте віконце в дверях він розрізнив чийсь силует. Напевно, хтось із сусідів, бо домофон не дзвонив.

Він узявся за ручку і раптом зловив себе на думці, що відчиняти не поспішає. У нього кольнуло в потилиці. Якась пляма пролетіла перед очима. Пульс злегка почастішав. Дурниця якась. Він крутонув ручку і відчинив двері.

Це виявився Алі.

— Ти обіцяв до сьогоднішнього дня свої речі прибрати з підвалу, — мовив він, звівши брови дашком.

Харрі хлопнув себе долонею по лобу:

— Чорт! Соррі, Алі! Я тупиця.

— Гаразд, Харрі, добре. Я можу тобі допомогти, якщо в тебе буде час сьогодні ввечері.

Харрі здивовано подивився на нього:

— Допомогти? Що там допомагати? Та я за десять секунд усе винесу. Я, щоправда, точно не пам’ятаю, але, здається, там ніяких моїх речей немає. Ну та гаразд.

— Там цінні речі, Харрі, — Алі похитав головою. — Такі тільки повні кретини в підвалах зберігають.

— Навіть не знаю, Алі. Давай так — я зараз загляну до «Шрьодера» перекусити, а потім подзвоню тобі.

Харрі зачинив двері, всівся в крісло і натиснув кнопку телевізійного пульта. Новини для глухонімих. Харрі трохи знав їхню мову — йому не один раз доводилося допитувати глухих, він навіть вивчив деякі жести і тепер спробував порівняти жестикуляцію репортера з субтитрами. На Східному фронті без змін. Американець потрапив під трибунал за те, що воював на стороні талібів. Харрі махнув рукою. «Фірмова страва в сьогоднішньому меню у «Шрьодера», — подумав він. — Чашка кави. Сигаретка. Потім похід у підвал — і спатоньки». Він схопив пульт і вже зібрався вимкнути телевізор, як раптом сурдоперекладач підніс руку із виставленими вказівним і великим пальцями. Цей знак він пам’ятав. Значить, у когось стріляли. Харрі механічно подумав про Арне Албу, але тут же пригадав, що того задушили. Він перевів погляд на субтитри. І застиг у кріслі. А потім почав безладно натискати на кнопки. Новини були неприємні, можливо, навіть дуже неприємні. На каналі ТБ-текст він знайшов тільки заголовки новин:

У службовця банку стріляли під час пограбування. Грабіжник стріляв у співробітника під час пограбування філії «Норвезького банку» в районі Гренсен в Осло у другій половині дня. Стан пораненого критичний.

Харрі перейшов до спальні й увімкнув комп’ютер. Заголовок на першій сторінці був також присвячений пограбуванню. Він двічі кликнув мишею.