— Ходімо, Ґреґоре, нічого нам тут не знайти.

Пес спробував куснути його, коли Харрі взявся за нашийник, і він інстинктивно відступив на крок назад. Примружившись, подивився в бік моря. Місячні відблиски грали на чорній поверхні води, але він усе ж таки побачив попереду те, чого не розгледів, коли припливна хвиля досягала максимального рівня. Схоже, там стирчали верхівки двох кнехтів. Харрі підійшов до самої води і знову ввімкнув ліхтарик.

— Господи Ісусе! — прошепотів він.

Ґреґор рвонув уперед навпростець по воді, і Харрі рушив за ним, грузнучи в піску. Він пройшов метрів десять, але вода не діставала йому й до коліна. З води стирчали не кнехти, а пара черевиків. Італійських, ручної роботи. Харрі направив ліхтарик униз, і світло його вихопило синяво-білі щиколотки, подібні до двох колон надгробка.

Підхоплений вітром, крик Харрі миттєво потонув у гуркоті хвиль. А ось ліхтарик, який він упустив, залишився на піщаному дні й світив іще майже цілу добу. До наступного літа, коли його знайшов маленький хлопчик і відразу помчав із ним до батька, чорна фарба під впливом морської води облізла, і ніхто з них не міг уявити, що знайдений Mini Maglite якимсь чином пов’язаний із жахливою торішньою знахідкою, про яку писали в газетах. Але зараз, на літньому сонці, здавалося, що ця історія відбулася страшенно давно.

ЧАСТИНА

V

32

Девід Хасселхофф

Уранішнє світло пробивалося крізь вузьку діру в хмарах, і здавалося, ніби над морем височіє біла колона, яку Том Волер називав Господньою свічкою над фіордом, — удома в нього на стінах схожі пейзажі. Він переступив пластикову стрічку, що обгороджувала місце події. Люди, на їх думку, добре його знали, думали, що він за вдачею така людина — вважає за краще перестрибувати через перешкоду, а не підлазити під неї. Але вони мали б рацію лише частково. Тому Волеру не були відомі люди, які б справді добре його знали, і він вважав, що такий стан речей не зміниться і надалі.

Він підніс цифровий фотоапарат до «поліцейських» сонцезахисних окулярів із скельцями сталевого кольору. Таких окулярів у нього вдома зберігалася ціла дюжина. Подяка вдячних клієнтів. Як і фотокамера. Об’єктив вихопив яму на схилі й тіло чоловіка, що лежало поряд із нею. На нім були чорні брюки та сорочка, колись біла, а нині коричнева від глини та піску.

— Нова картка для особистої колекції? — пролунав голос Вебера.

— Саме так, це щось нове, — сказав Волер, не підводячи очей. — Мені подобаються вбивці, наділені уявою. Особу встановили?

Арне Албу. Сорок два роки. Одружений, троє дітей. Схоже, мав фінансові утруднення. У нього тут заміський будинок.

— Хто-небудь щось бачив або чув?

— Хлопці зараз опитують сусідів. Але ти ж бачиш, яка тут глушина.

— А постояльці готелю? — Волер указав у бік великої жовтої дерев’яної будівлі в кінці пляжу.

— Сумніваюся, — відповів Вебер. — Кому спаде на думку жити тут у цю пору року?

— А хто труп виявив?

— Анонім подзвонив з телефону-автомата в Моссі в тамтешню поліцейську дільницю.

— Гадаєш, убивця?

— Навряд. Він сказав, що гуляв увечері з собакою й побачив ноги, що стирчать із води.

— Розмову записали?

Вебер похитав головою:

— Він не в службу екстрених викликів дзвонив.

— А що показав огляд тіла?

— Лікарського висновку ще немає, але, здається, його закопали живцем. Слідів зовнішньої дії немає, але в нього кров йшла носом і горлом, очні судини полопались — значить, у мозку скупчилася велика кількість крові. Крім того, в гортані виявлений пісок, тобто він іще дихав, поки його закопували.

— Згоден. Ще щось є?

— Пес був прив’язаний перед будинком — онде, вгорі. Здоровенний мерзенний ротвейлер. Хоч як дивно, у прекрасній формі. Зовнішні двері не замкнені. Слідів боротьби в будинку також не виявлено.

— Іншими словами, вони врійшли, пригрозили йому зброєю, прив’язали пса, викопали яму і ввічливо попросили його туди лягти.

— Гадаєш, убивця був не один?

— А ти як думаєш? Величезний ротвейлер, яма півтора метри завглибшки. Здається, це однозначно, Вебер.

Вебер промовчав. Він нічого не мав проти співпраці з Волером — той був шукач рідкісного таланту, про що свідчили результати його роботи. Але це ще не означає, що він неодмінно був Веберу до душі. Втім, не до душі — теж не той вираз. Ні, тут щось інше, просто після якогось часу в нього виникало відчуття, як у грі «Знайди сім помилок на малюнку, коли не знаєш, у чому фішка, але відчуваєш: щось тут не так. Отож, щось у ньому було не так.

Волер сів навпочіпки поряд із трупом. Він знав, що Вебер його недолюблює. Ну й чудово. Вебер уже багато років працював у криміналістичній лабораторії і йому ніколи й на думку не спадало яким-небудь чином вплинути на хід кар’єри Волера чи взагалі на його життя. Коротше кажучи, думка Вебера про нього була йому зовсім до лампочки.

— Хто упізнав?

— Тут приходили декілька місцевих, — відповів Вебер. — Власник магазину його пізнав. Ми зв’язалися з його дружиною і привезли її сюди з Осло. Вона підтвердила, що це Арне Албу.

— А де вона зараз?

— У будинку.

— З нею хто-небудь говорив?

Вебер знизав плечима.

— Я полюбляю бути в таких випадках першим, — зауважив Волер, нахилився вперед і зробив іще пару знімків трупа.

— Справу розслідує поліція Мосса. А нас гіросто викликали на підмогу.

— Правильно, ми ж професіонали, — сказав Волер. — Треба б цим селянам із Мосса ввічливо все пояснити.

— У нас декілька осіб розслідували справи про вбивство, — пролунав позаду ни* голос. Волер подивився вгору на всміхне-ну людину в чорній шкіряній форменій куртці. На погонах із золотим обрізом у нього красувалась одна зірочка.

— No hard feelings^[41] у — розсміявся старший інспектор. — Мене звуть Пауль Сьоренсен. — А ти будеш старший інспектор Волер?

Волер коротко кивнув і удав, ніби не помітив простягненої Сьоренсеном руки. Він не полюбляв дотиків незнайомих чоловіків. Та і знайомих, до речі, теж. Ось із жінками — справа інша. В усякому разі, коли він сам виявляв ініціативу. А виявляв він її часто.

— Що, Сьоренсене, і такі справи раніше доводилося розслідувати? — запитав Волер і відвів пальцем гіовіку потерпілого, оголивши криваво-червоне очне яблуко. — Це вам не удар ножем у людному місці або випадковий постріл по пянці. Ви ж тому нас і викликали, чи не так?

— Так, схоже, у нас таких випадків не було, — погодився Сьоренсен.

— Тоді пропоную таке: ти з хлопцями залишаєшся тут і стежиш, аби сторонніх не пускали за огорожу, а я піду переговорю з дружиною трупа.

Сьоренсен розсміявся, ніби Волер відмочив класний жарт, але осікся, побачивши, як той звів брови над скельцями «поліцейських окулярів». Том Волер підвівся і попрямував у бік огорожі. Він поволі порахував до трьох і крикнув:

— І приберіть патрульний автомобіль із розвороту, Сьоренсене! Наші люди там намагаються знайти сліди машини вбивці. Заздалегідь вдячний.

Він і не обертаючись знав, що усмішка сповзла з добродушного лиця цього тюхтія Сьоренсена. І що місце злочину тепер перебуває під контролем людей із Управління поліції Осло.

— Фру Албу? — запитав Волер, увійшовши до вітальні. У місті його чекав багатообіцяючий обід із однією дівчиною, і тому він вирішив не затягувати розмову. Вігдіс Албу відірвала погляд від фотоальбому, який гортала:

— Так?

Волеру подобалося те, що він бачив перед собою. Доглянута шкіра, випещене тіло, поза, що виражала впевненість у собі, — ну просто Дорте Скаппель^[42], та ще в блузці з розстебнутим третім ґудзичком. Йому подобалось і те, що він чув. М’який голос надзвичайно пасував до тих особливих слів, які він так полюбляв у вустах своїх жінок. Подобалися йому й її губи, які, як він уже почав сподіватися, коли-небудь вимовлять такі слова.