-Ну і?

— Я дала йому шанс. Заради дітей. Я жінка розумна, — вона подивилася на Харрі з-під важких повік. — Але він ним не скористався.

— А може, він зрозумів, що вона для нього не просто іграшка?

Вона не відповіла, тільки стиснула тонкі губи.

— У нього був кабінет або щось на зразок цього? — запитав Харрі.

Вігдіс Албу кивнула. І повела його вгору по сходах.

— Траплялося, він замикався тут до опівночі. — Вона відчинила двері в горищну кімнату з краєвидом на дахи сусідніх будинків.

— Працював?

— Сидів в Інтернеті. Він для нього немов наркотик був. Казав, що шукає інформацію про автомобілі й усе таке інше, але бог його знає.

Харрі підійшов до письмового столу і витягнув одну з шухляд:

—- Порожньо.

— Він усе забрав, що в нього у столі було. Вмістилося в пластиковому пакеті.

— І комп’ютер теж?

— Та в нього ноутбук був.

— До якого він іноді підключав свій мобільник?

Вігдіс здивовано звела брову:

— Та мені ж бо звідки знати?

— Це я просто розмірковую.

— Ще що-небудь хочете подивитися?

Харрі обернувся. Вігдіс Албу стояла у дверному отворі, спершись піднесеною над головою рукою об одвірок і взявшись іншою в бік. Його вразило відчуття дежавю.

— У мене останнє запитання, фру… Вігдіс.

— Що, невже так поспішаєте, старший інспекторе?

— Та в мене там таксометр унизу цокає. Запитання дуже просте. Як ви гадаєте, він міг її вбити?

Вона в задумливості дивилася на Харрі, злегка постукуючи каблуком по порогу. Харрі чекав.

— Коли я повідомила його, що мені все відомо про його зв’язок із цією шльондрою, він мені сказав: «Нікому не говори про це, Вігдіс». Уявляєте? Мені не можна про це розводитися! Для Арне головне, щоб усі думали, ніби ми щасливі у шлюбі, а не те, що було насправді. А відповім я тобі так, старший інспекторе: уявлення не маю, на що здатен цей чоловік. Я його не знаю.

Харрі вивудив із внутрішньої кишені візитну картку:

— Зателефонуйте мені, якщо він спробує зв’язатися з вами або якщо дізнаєтеся, де він перебуває. Відразу ж.

Вігдіс роздивлялася візитівку з легкою усмішкою на блідо-рожевих губах:

— Тільки й усього, старший інспекторе?

Харрі не відповів.

На ґанку він обернувся:

— Ви кому-небудь про це розповідали?

— Про те, що чоловік мене зраджував? Ви сповна розуму?

— Ну і добре. Я знаю, що ви жінка практична.

Вона широко всміхнулася.

— Вісімнадцять хвилин, — сказав Ейстейн. — Чорт, у мене вже жижки трястися почали.

— Ти дзвонив по моєму старому мобільному номеру, поки я був у будинку?

— Ну звичайно. Дзвінки чув, але слухавку ніхто не взяв.

— Жодного дзвінка не було. Значить, його там немає.

— Вибач, але ти про вібродзвінок чув?

— Про що, про що?

Ейстейн зобразив, що заходився в епілептичному припадку:

— Про те, про те, про вібродзвінок. Silent phone^[40].

— Та мій усього крону коштував, і йе було в нього такої функції. Значить, він його із собою забрав, Ейстейне. А куди подівся синій БМВ?

— Який?

— Та він он там припаркувався, — зітхнув Харрі. — Гаразд, поїхали.

31

Maglite

— Виходить, якийсь бандит переслідує нас, тому що ти не можеш знайти вбивцю його родички? — Голос Ракелі неприємно деренчав у слухавці.

Харрі примружив очі. Халворсен вирушив до Елмера, і він залишився в кабінеті сам:

— Стисло кажучи, так. У мене з ним домовленість, і свої зобов’язання він виконав.

— І тому на нас відкрито полювання? І мені довелося зриватися з готелю з сином, якому за кілька днів належить дізнатися, дозволять йому залишитися з матір’ю чи ні? Тому, тому… — її високий плачливий голос зірвався. Харрі не перебивав її. — У чому причина, Харрі?

— Вона стара як світ. Кровна помста. Вендета.

— Але ми тут до чого?

— Я ж сказав, що ні до чого. Ви з Олегом не мета, а засіб. Ця людина вважає своїм обов’язком помститися вбивці.

— Обов’язком? — Від її викрику в Харрі ледве не луснули барабанні перетинки.

— Якщо ці люди вважають своїм обов’язком мститися,то це просто неандертальці якісь.

Він витримав паузу:

— Мене ця історія пригнічує, але зараз я нічого не можу вдіяти.

Вона не відповіла.

— Ракель?

-Що.

— Ви де?

— Позаяк ти говориш, що вони нас так легко обчислили, як же я можу сказати це по телефону?

— О’кей. Це місце надійне?

— Гадаю, так.

— Ну-ну.

У слухавці пролунав голос якогось росіянина й тут же зник, немов при настроюванні короткохвильового приймача на потрібну радіостанцію.

— Чому ти не можеш просто сказати, що ми в безпеці, Хар-рі? Скажи, що це вигадка, що вони блефують… — мовила вона благально, — ну хоч що-небудь.

Харрі зробив паузу, а потім поволі й чітко вимовив:

— Тому що тобі необхідно боятися, так, боятися, щоб робити вірні кроки.

— Які, наприклад?

Харрі важко зітхнув:

— Я все владнаю, Ракель, я все владнаю.

Харрі зателефонував Вігдіс Албу відразу, щойно Ракель поклала слухавку. Вона відповіла після першого ж дзвінка.

— Це Холе. Ви сидите біля телефону й чекаєте дзвінка, фру Албу?

— А ви як гадаєте? — запитала вона,«розтягуючи слова, і Харрі вирішив, що після того як він пішов, вона вихилила щонайменше кілька скляночок.

— Уявлення не маю. Але мені треба, щоб ви заявили про зникнення чоловіка.

— З якої статі? Я за ним не журюся, — вона сумно регот-нула.

— Гаразд, поясню: мені потрібен привід, аби оголосити його в розшук. Отже, вибирайте — або ви заявляєте про його зникнення, або я оголошую його в розшук. За звинуваченням у вбивстві.

Запанувала довга пауза.

— Я не зовсім розумію, інспекторе.

— А що тут розуміти, фру Албу? Значить, ви відмовляєтеся заявляти про зникнення чоловіка? Добре, так і запишемо.

— Почекайте! — крикнула вона. Харрі почув на іншому кінці дроту звук розбитої склянки. — Я не розумію, про що ви говорите. Адже Арне вже в розшуку.

— Так, я його розшукую. Але поки що офіційно про це не заявляв.

— Хіба? А як же троє детективів, що приїхали до мене після вашого відходу?

У Харрі мурашки пробігли по шкірі:

— Що ще за троє детективів?

— Ви що там у поліції взагалі один з одним не спілкуєтеся? Вони мене так налякали і йти не поспішали.

Харрі підвівся:

— Вони в синьому БМВ приїхали, фру Албу?

— Харрі, адже я вам говорила щодо всяких цих фру?

— Гаразд, що ви їм сказали?

— Сказала і сказала. Нічого з того, про що ми з вами говорили, як мені здається. Вони подивилися декілька фотографій і… та ні, вони загалом не грубіянили, але…

— Чому ж вони все-таки пішли?

-—Пішли?

— Вони б не пішли, якби не дізналися про те, за чим приходили. Повірте мені, фру Албу.

— Харрі, я вже втомилася нагадувати.

— Подумайте! Це дуже важливо.

— Та Господи Боже, нічого я їм не сказала, я ж говорю. Я… еге ж, я дала їм прослухати повідомлення Арне, він залишив його на автовідповідачі два дні тому. І вони пішли.

— Ви ж говорили, що не спілкувалися з ним.

— А я і не спілкувалася. Він просто залишив повідомлення, що узяв Ґреґора з собою. Так воно і є: я чула гавкіт Ґреґора.

— Звідки він дзвонив?

— А звідки мені знати?

— В усякому разі тим, що були у вас, це відомо. Ви можете прокрутити повідомлення для мене?

— Але він просто говорить…

— Будьте ласкаві, зробіть, як я кажу. Йдеться про… — Харрі спробував висловити свою думку інакше, але не знайшов інших слів, — про життя і смерть.

Харрі слабко розбирався в нюансах політики розвитку транспортної інфраструктури. Він і гадки не мав про розрахунки, згідно з якими будівництво двох тунелів у районі Вінтербро і продовження автобану допоможе позбутися пробок на трасі Е-6 на південь від Осло. Не відав він і про те, що головним аргументом на користь здійснення цього мільярдного проекту були не побажання виборців, що моталися туди й сюди з Мосса і Дрьобака, а міркування підвищення безпеки дорожнього руху. Не були йому відомі й розрахунки, якими чиновники департаменту транспорту користувалися для обґрунтування суспільної значущості проекту і в яких людське життя оцінювалося в 20,4 мільйона крон, включаючи витрати на «швидку допомогу», вимушений перерозподіл транспортних потоків, а також упущену вигоду від податкових відрахувань, що не надійшли. Через те, що він застряг у «Мерседесі» Ейстейна в пробці на Е-6, ледве просуваючись у південному напрямі, він навіть уявити собі не міг, у що сам оцінює життя Арне Албу. В усякому разі, він не знав, який буде виграш, якщо йому вдасться врятувати його. Знав тільки, що жодної можливості відшкодувати втрату, яку ризикував понести він сам, йому не випаде. Отже краще за все зовсім про це не думати.