— Тобі просто захотілося подивитись, як ми відреагуємо, так? — Албу згасив сигарету об мармуровий стовп. — А ще ти жадав помститись, ось і розповів їй все. Ти був розсерджений. Злий хлопчисько, що б’є туди, куди дотягнеться. Ну що, тепер задоволений?

— Коли у мене буде електронна адреса, я тебе матиму, — пообіцяв Харрі. Він більше не відчував злості. Лише втому.

— Ніякої адреси ти не знайдеш, — сказав Албу. — Пробач, друже. Ми, звичайно, можемо продовжити цю гру, але тобі в ній не виграти.

Харрі вдарив. Звук вийшов глухий і короткий. Албу похитнувся, зробив крок назад і схопився за брову.

У темноті Харрі зумів розрізнити світлу цівку пари від власного дихання.

— Зашивати доведеться, — сказав він.

Албу поглянув на свою забруднену кров’ю руку і раптово розреготався:

— Господи, Харрі, який же ти жалюгідний невдаха! Нічого, що я по імені? Просто це нас іще більше зблизило, вірно?

Харрі не відповів, а Албу все не вгамовувався:

— Що вона знайшла в тобі, Харрі? Адже їй ніколи не подобалися невдахи. Принаймні вона не дозволяла їм себе трахати.

Поки Харрі йшов до свого таксі, регіт ставав усе голоснішим. Борідки ключів, які Харрі машинально стискав в руці, боляче впивалися в шкіру.

23

Туманність «Кінська Голова»

Харрі розбудив телефонний дзвінок. Він кинув погляд на годинник. 7.30. Це був Ейстейн. Усього лише три години тому він покинув квартиру Харрі. Тоді він зумів встановити, що сервер розташований десь у Єгипті. Тепер йому, ймовірно, вдалося просунутися ще далі.

— Я тут зв’язався по електронці з одним давнім знайомим. Він живе в Малайзії й усе ще помалу хакерить. Сервер цей розташований в Ель-Торі на Синайському півострові. У них там повно таких серверів; це, можна сказати, своєрідний центр. Ти вже спав?

— Намагався. Як ти думаєш шукати нашого абонента?

— Боюся, є тільки один спосіб. Вирушити туди з товстою пачкою американських президентів.

— Скільки?

— Стільки, щоб хто-небудь захотів розповісти, з ким мені треба поговорити. А той сказав, з ким насправді потрібно розмовляти. А той, із ким насправді потрібно розмовляти, погодився б…

— Зрозуміло. Так скільки?

— Тисячі доларів на перших порах має вистачити.

— На перших порах?

— Не чіпляйся до слів. Звідки я, в біса, можу знати?

— О’кей. Так завдання прийняте?

— Питаєш!

— Так і бути, дупо, витрати я сплачу. Але пам’ятай, найдешевший рейс і найзадрипаніший готель.

— Згода.

Годинник показував дванадцяту, і в їдальні Управління поліції Осло було повно народу. Харрі зціпив зуби й увійшов усередину. Колег своїх він недолюблював. Проте не з якихось принципових причин, а чисто інстинктивно. З роками неприязнь тільки посилювалася.

— Цілком рядова параноя, — називав це Еуне. — Та в мене у самого така. Мені здається, до мене несправедливі всі мої ко-леги-психіатри, хоча насправді — не більше половини.

Уважно оглядівшись, Харрі побачив Беате, яка, як завжди, їла принесені з дому бутерброди, а також спину людини, що складала їй компанію за столиком. Лавіруючи між столиками, Харрі прагнув не помічати звернені до нього погляди. Деякі, правда, бурмотіли щось подібне до «привітик», але він не відповідав, вважаючи, що його, скоріше за все, підколюють.

— Я не заважатиму?

Беате поглянула на Харрі так, ніби він застав її за чимось непристойним.

— Зовсім ні, — відповів добре знайомий голос. Сусід по столику підвівся. — Я саме збирався йти.

Харрі відчув, як волосся на потилиці помалу починає настовбурчуватися. Не з якихось принципових міркувань, а чисто інстинктивно.

— Що ж, до вечора. — Том Вол ер обдарував почервонілу мов рак Беате білозубою усмішкою, підхопив свою тацю, кивнув Харpi й пішов. Беате, уткнувшись у бутерброд із коричневим сиром^[28], силкувалася надати обличчю більш-менш нейтрального виразу; Харрі тим часом плюхнувся навпроти.

-Ну?

— Про що ти? — з перебільшено нерозуміючим виглядом прощебетала вона.

— На моєму автовідповідачі було повідомлення, що в тебе є щось новеньке, — сказав Харрі. — Мені здалося, це терміново.

— Я розібралася. — Беате відпила ковток молока зі склянки. — У тих начерках обличчя Забійника, яких видала програма. Мене все мучила думка, що вони мені когось нагадують,

— Ті роздруки, що ти мені показувала? Але там немає нічого, хоч би віддалено схожого на обличчя. Просто випадковий набір рисочок.

— Та все ж.

Харрі знизав плечима:

— Що ж, це в тебе fusiform gyrus. Гаразд, далі.

— Сьогодні вночі я зрозуміла, кого. — Вона зробила ще ковток і промокнула сліди молока серветкою.

— І кого ж?

— Тронна Гретте.

Харрі міряв її поглядом:

— Ти що, знущаєшся?

— Ні, — відповіла вона. — Просто говорю, що є певна схожість. До того ж Гретте перебував поблизу від Бугстадвеєн якраз у момент вбивства. Проте, як я сказала, я в усьому розібралася.

— А як…

— Я зв’язалася з лікарнею Геуста. Якщо це той же нальотчик, який потім пограбував відділення Норвезького банку на Кіркевеєн, то це не Гретте. В той момент він сидів у телехолі в компанії як мінімум трьох санітарів. Я послала хлопців із криміналістичного відділу зняти у Гретте відбитки пальців. Вебер щойно порівняв їх із відбитком на пляшці з-під кока-коли. Абсолютно точно, він йому не належить.

— Значить, раз вряди-годи ти помилилася?

Беате уперто хитнула головою:

— Ні, просто ми шукаємо людину, чиї фізичні характеристики ідентичні параметрам Гретте.

— Прошу мене вибачити, Беате, проте вимушений зауважити, що у Гретте немає ні фізичних, ні яких-небудь інших характеристик. Він бухгалтер, і зовнішність у нього як у бухгалтера. Я навіть уже не пам’ятаю, який він має вигляд.

— Нічого, — сказала вона, розгортаючи наступний бутерброд, — зате я пам’ятаю. У нас є на що спертися.

— Гм. У мене теж є новина. Можливо, хороша.

— Так?

— Я зараз двину в «Ботсен». Расколь виявив бажання поговорити зі мною.

— Он як?! Що ж, удачі.

— Дякую. — Харрі підвівся і, трохи пом’явшись, нарешті зважився: — Знаю, я не твій батько, але можна я тобі дещо скажу?

— Будь ласка.

Роззирнувшись на всі боки, він переконався, що їх ніхто не чує, і лише після цього ризикнув:

— На твоєму місці я був би обережніший із Волером.

—- Спасибі. — Беате відкусила великий шматок. — Але взагалі-то ти все правильно сказав про себе і про мого батька.

— Усе своє життя я прожив у Норвегії, — почав Харрі. — Виріс в Уппсалі. Батьки були вчителями. Батько мій зараз на пенсії; відтоді як померла мама, він живе як уві сні, лише зрідка відвідуючи нас, безсонних. Моїй молодшій сестричці його дуже не вистачає. Вважаю, мені теж. Мені бракує їх обох. Вони думали, що я буду вчителем. Я теж так вважав. Замість цього вступив до Школи поліції. Трохи вивчав право. Якщо мене запитають, чому я став поліцейським, я наведу десять вагомих причин, хоча сам не вірю в жодну. Тепер я про це вже і не думаю. Це просто робота, за яку я отримую гроші; іноді мені вдається зробити щось хороше, таке, що довго ще пам’ятатимуть. Мені не було і тридцяти, коли я став алкоголіком. А може, і двадцяти — це як подивитися. Кажуть, алкоголізм закладений на генному рівні. Цілком можливо. Коли я виріс, то дізнався, що мій дід, який жив в Ондальснесі, напивався щодня впродовж п’ятдесяти років. Ми бували там щоліта доти, аж поки мені виповнилося п’ятнадцять, і я нічого не помічав. На жаль, цього його таланту я не успадкував. Витворяв таке, що просто не могло пройти непоміченим. Коротше кажучи, це диво, що я все ще працюю в поліції.

Харрі покосився на табличку «Не курити» і закурив.

— Ми з Анною були коханцями шість тижнів. Вона не любила мене. Я не любив її. Порвав із нею скоріше для її ж користі. Хоча вона думала інакше.

Другий чоловік, що перебував у кімнаті, кивнув.