— Ого! Та в неї, здається, все краще, ніж у мене.

— Ти все шоферуєш?

— Ага. Щойно змінив господаря. Колишній вважав, що від мене, бачте, погано пахне. Ідіот чбртів.

— А до комп’ютера повернутися не хочеш?

— Чого ж тут не хотіти?! — Стримуючи гіркий смішок, Ейстейн ледве не поперхнувся: у цей момент він якраз заклеював самокрутку —- водив кінчиком язика по краю папірця. — Мільйон за рік, солідна контора — зрозуміло, я був би дуже навіть не проти. Проте, Харрі, поїзд пішов. Час таких рок-н-ролльщиків, як я, на комп’ютерному світі вже давно позаду.

— Я тут розмовляв із одним хлопцем із Норвезького банку, який відповідає у них за безпеку локальної мережі. Він сказав, що ти, як і раніше, славишся піонером хакерства.

— Харрі, «піонер» у нас означає «старий». Як гадаєш, кому зараз потрібний звідусіль звільнений хакер, та ще такий, що до того ж відстав од часу років на десять? А тут іще і цей скандал на додачу.

— Гм. Що там, власне кажучи, сталося?

— Ха! Що сталося, кажеш? — Ейстейн закотив очі до неба. — Ти ж знаєш мене. Одного разу хіпі — хіпі назавжди. Потрібне було бабло. Спробував зламати одну систему, яку не можна було чіпати. — Прикуривши, він озирнувся на всі боки, марно намагаючись знайти попільничку. — Ну а ти-то як? Я дивлюся, пити зовсім зав’язав?

— Намагаюся. — Харрі потягнувся і взяв попільничку із сусіднього столика. — Я тепер не сам.

Він розповів про Ракель, Олега та судовий процес у Москві. Ну і про життя взагалі. Багато часу це не забрало.

Ейстейн, у свою чергу, повідав про те, як склалося життя у решти хлоп’ят, які виросли разом із ними на вулицях Уппсали. Про Сиггене, що переїхав до Харестюа з дамочкою, яка, на думку Ейстейна, була занадто гарна для нього. Про Крістіана, який катається в інвалідному кріслі, відтоді, як потрапив на своєму мотоциклі в аварію північніше Міннесунна. Лікарі, однак, вважають, що надія є.

— Надія на що? — не зрозумів Харрі.

— Що знову зможе трахкатись як кролик, — сказав Ейстейн і залпом допив залишки пива.

Туре, як і раніше, працював учителем, але із Сілією вони розлучилися.

— Ось у кого діла не дуже, — продовжував Ейстейн. — Набрав зайвих тридцять кілограмів. їй-богу! Через те вона його і кинула. Якось зустрів у місті Торкіля. Каже, кинув їсти свинину. — Він одставив свій кухоль. — Але ж ти мені подзвонив не для того, щоб усе це вислуховувати, га?

— Ні, мені потрібна допомога. Розумієш, я тут веду одну справу.

— Все поганих хлопців ловиш? І з цим ти вирішив прийти до мене? З’їхати з глузду. — Ейстейн розреготався, але тут же закашлявся.

— У цій справі у мене особистий інтерес, — признався Харрі. — Довго пояснювати, але мені потрібно дізнатися, що за тип шле мейли на мою особисту адресу. Думаю, він робить це через анонімний сервер, розташований десь за кордоном.

Ейстейн задумливо кивнув:

— Отже, у тебе проблеми?

— Можливо. А чому ти так думаєш?

— Я питущий таксист, який нічого не розуміє в усіх цих новомодних комп’ютерних примочках. Що стосується роботи, то всі мої друзі в курсі — на мене краще не покладатися. Коротше кажучи, єдина причина, з Якої ти прийшов саме до мене, в тому, що я твій давній приятель. Уся справа в лояльності. Я вмію тримати язика за зубами. Вірно? — Він зробив великий ковток. — Може, я і алкаш, Харрі, але зовсім не дурень. — Жадібно затягнувшись самокруткою, він поцікавився: — Коли починаємо?

На Слемдаль поволі опускалися вечірні сутінки. Відчинилися двері, й на ґанок вийшли чоловік і жінка. Тепло розпрощавшись із господарем, який проводжав їх, вони спустилися з ґанку на під’їзну доріжку. Хрускіт гравію під чорним блискучим взуттям зливався з мимренням парочки, що півголосом обговорювала частування, господарів та інших гостей. Вони були такі поглинені розмовою, що коли вийшли з воріт і рушили по Бьорнетроккет, не звернули ніякої уваги на таксі, припарковане трохи далі по вулиці. Харрі згасив сигарету, зробив радіо голосніше й почув, як Елвіс Костелло бекає свою знамениту композицію «Watching The Detectives». На хвилі Р4. Він давно вже звернув увагу, що музиканти-бунтарі — кумири його молодості — з роками, як правило, осідають зовсім не на бунтарських радіоканалах. Харрі чудово розумів, що це може означати тільки одне — він також старіє. Наприклад, учора Ніка Кейва передавали по «Дев’ятигодинному».

Вкрадливий голос нічного ведучого оголосив наступну композицію — «Another Day In Paradise», — і Харрі вимкнув радіо. Опустивши скло, він почав вслухатися в приглушені звуки басів, які доносяться з боку будинку Албу. Більше ніщо не порушувало нічну тишу кварталу. Вечірка для дорослих. Ділові партнери, сусіди, однокашники по вивченню ВІ — «бізнес-інтелекту». Не легковажні танцюльки, але й не розв’язна п’янка, а всього помалу: джин-тонік, «АББА», «Роллінг Стоунз». Гостям під сорок, усі з вищою освітою. Харрі гіодивився на годинник і раптом пригадав про нове повідомлення, яке чекало його, коли вони з Ейстейном увімкнули комп’ютер:

Мені нудно. Боїшся чи ти просто дурний?

С#МИ.

Ейстейна він залишив біля комп’ютера, а сам позичив його автомобіль — заїжджений «мерседес», випущений іще в 70-х, який заходив ходором на «лежачих поліцейських», варто було тільки Харрі в’їхати до кварталу дорогих вілл. І все-таки їздити на ньому усе ще було саме задоволення. Побачивши, що з будинку виходять ошатні люди, він вирішив дочекатися, поки останні з гостей відкланяються. Затівати скандал прилюдно не варто. Все-таки треба ще раз гарненько все зважити, щоб не натворити дурниць. Харрі спробував мислити розсудливо, проте це «Мені нудно» без кінця лізло в голову.

— Зараз ти в мене потанцюєш, —- пробурмотів Харрі, розглядаючи свою фізіономію у дзеркалі заднього огляду. — Зараз ти у мене будеш дурний.

Двері йому відчинила Вігдіс Албу. їй цілком вдався фокус, доступний лише жінкам-ілюзіоністам: технологія його показу для чоловіків, подібних до Харрі, завжди залишиться таємницею за сімома печатями. Вона була чарівна. При цьому єдина, наскільки міг помітити Харрі, зміна в ній полягала в бірюзовій вечірній сукні, що чудово відтіняла її величезні, — а зараз іще й широко розкриті від подиву — блакитні очі.

— Пробачте, що турбую вас так пізно, фру Албу. Але мені хотілося б переговорити з вашим чоловіком.

— У нас гості, — сказала вона. — Чи не можна почекати з цим до завтра? — Вона благально всміхнулась, але Харрі чудово бачив, як їй хотілося просто зачинити двері у нього перед носом.

— Вельми жалкую, — сказав він. — Проте ваш чоловік збрехав, стверджуючи, що не знає Анну Бетсен. Утім, мабуть, і ви також. — Харрі не знав, що більшою мірою спровокувало його на такий ввічливий тон — неприязнь чи її вечірнє плаття. Губи Вігдіс Албу округлялися.

— У мене є свідок, який бачив їх разом, — продовжував Харрі. — І я знаю, звідки взялася та фотографія.

Жінка двічі моргнула.

— Чому…— запинаючись, пробелькотала вона. — Чому…

— Тому що вони були коханцями, фру Албу.

— Ні, я питаю, чому ви мені все це розповідаєте? Хто дав вам право?

Харрі уже відкрив рот, збираючись відповісти. Він хотів було сказати, що, як йому здається, їй слід знати правду, тому що колись вона однаково випливе назовні, і тому подібне. Але замість цього він мовчки застиг, дивлячись на неї. Адже вона-то чудово розуміла, чому він усе це розповідає, а сам він, виходить, і не здогадувався — аж до цієї миті. Він ніяково закашлявся.

— Право на що, люба?

Харрі побачив Арне Албу, що спускався сходами. Лоб його блищав від поту, а розв’язана краватка-метелик бовталася на шиї між полами розстебнутого смокінга. Харрі почув, як нагорі у вітальні Девід Боуї намагається запевнити, буцім «This is not America»^[27].

— Tc-c, Арне, діти прокинуться, — сказала Вігдіс, не зводячи з Харрі благального погляду.

— Е-е, та їх, мабуть, атомною бомбою не розбудиш, — мовив спроквола чоловік.

— Здається, саме це Холе зараз і зробив, — тихо зауважила фру Албу. — Мабуть, із розрахунку на максимальний збиток.