— Не знаю. Може, тому, що хтось поцупив у мене ракетку для сквоша просто з роздягальні, поки я був у залі. Потім я подумав, а чи не грабують це банк Стіне? У голову завжди лізуть різні такі речі, коли мізки нічим особливо не зайняті, правда? Потім я поїхав додому і почав готувати лазанью. Стіне любила лазанью. — Гретте спробував усміхнутися. З очей його знову потекли сльози.

Щоб не бачити, як плаче дорослий чоловік, Харрі зупинив погляд на аркуші паперу, де Гретте щось писав у момент їх приходу.

— Ви за останні півроку знімали великі суми з банківського рахунку. — Беате говорила жорстко: у голосі звучали металеві нотки. — Тридцять тисяч крон у Сан-Паулу. На що ви їх витратили?

Харрі з подивом подивився на неї. Здавалося, те, що відбувається, нітрохи її не зворушує.

Гретте всміхнувся крізь сльози:

— Ми із Стіне відсвяткували там десятирічний ювілей весілля. Вона взяла відпустку трохи раніше і поїхала туди за тиждень до мене. Ми вперше не бачилися з нею так довго.

— Я запитала, на що ви витратили тридцять тисяч крон у бразильській валюті, — не вгамовувалася Беате.

Гретте подивився у вікно.

— Це моя особиста справа, н£ вважаєте?

— А ми ведемо справу про вбивство, пане Гретте.

Гретте обернувся до Беате і зміряв її довгим поглядом:

— Вас напевно ще ніхто не любив. Я маю рацію?

Обличчя Беате спохмурніло.

— Німецькі ювеліри в Сан-Паулу вважаються кращими у світі, — сказав Гретте. — Я купив той перстень з діамантом, який був на Стіне, коли вона померла.

Прийшли двоє санітарів і забрали Гретте. Настав час обіду. Харрі й Беате провели його поглядом, стоячи біля вікна і чекаючи, коли санітар і їх виведе з будівлі.

— Вельми жалкую, — сказала Беате. — Я поводилася безглуздо… я…

— Усе гаразд, — спробував заспокоїти її Харрі.

— Ми завжди проводимо перевірку фінансових справ усіх, хто має відношення до пограбування, проте тут я, схоже…

— Я ж сказав, Беате, все гаразд. Ніколи не шкодуй про те, про що запитала, — тільки про те, про що не запитала.

Нарешті з’явився санітар і випустив їх з кімнати.

—- Скільки часу він іще пробуде тут? — запитав Харрі.

—- В середу його відішлють додому, — озвався санітар.

У машині по дорозі до центру Харрі запитав Беате, чому санітари завжди саме «відсилають додому» пацієнтів, які видужали. Адже вони не забезпечують їх перевезення, та і куди саме йому їхати, пацієнт вирішує сам. То чом би не говорити «відпустити додому» або «виписати»?

У Беате не було ніяких думок із цього приводу, і Харрі, подивившись на похмуре небо, подумав, що починає ставати старим буркотуном. Раніше він був просто буркотун.

— Він змінив зачіску, — сказала Беате. — І надів окуляри.

-Хто?

— Санітар.

— Так? А не схоже було, що ви знайомі.

— Ми і не знайомі. Одного разу я бачила його на пляжі у Хука. І в «Ельдорадо». І на Стортінгс-гате. Здається, років п’ять тому.

Харрі з цікавістю подивився на неї:

— Я і не знав, що це твій тип чоловіка.

— Зовсім і не мій, — сказала вона.

— Ах так, — спохватився Харрі. — Як же я забув, адже у тебе в цьому сенсі мізки набакир.

Дівчина всміхнулася:

— Осло — маленьке містечко.

— Ах он як? Скільки разів ти бачила мене, перш ніж прийшла на роботу в Управління?

— Один раз. Шість років тому.

— І де ж?

— По телевізору. Ти тоді розплутав цю справу в Сіднеї.

— Гм. Мабуть, це справило на тебе враження.

— Пам’ятаю тільки, мені було прикро, що з тебе зробили героя, хоча насправді ти схибив.

— Тобто?

— Ти мусив віддати злочинця під суд, а не вбивати його.

Приплющивши очі, Харрі подумав про те, яким смачним

буде перше затягування, коли він закурить, і навіть поторкав пачку у внутрішній кишені. Витягнувши складений аркуш паперу, він показав його дівчині.

— Що це? — запитала вона.

— Та сторіночка, на якій Гретте щось черкав.

— «Прекрасний день», — прочитала вона вголос.

— Він написав це тринадцять-разів. Трохи нагадує «Сяйво», еге ж?

— «Сяйво»?

— Та ти знаєш — фільм жахів. Стенлі Кубрик. — Харрі кинув побіжний погляд на дівчину. — Там Джек Ніколсон сидить у готелі й раз по раз пише на аркуші одну й ту ж фразу.

— Я не люблю фільми жахів, — тихо сказала вона.

Харрі обернувся до неї й хотів щось сказати, проте визнав за краще промовчати.

— Ти де живеш? — запитала вона.

— Бішлет.

— Це по дорозі.

— По дорозі куди?

— До Уппсали.

— Так? А там де?

— Ветландсвеєн. Прямо біля станції. Знаєш, де Йорнсльокк-веєн?

— Так, там на розі ще такий великий жовтий дерев’яний будинок.

— Точно. Там я і живу. На другому поверсі. На першому живе мати. Я виросла в цьому будинку.

— Я теж виріс в Уппсалі, — признався Харрі. — Може, у нас є спільні знайомі.

— Напевно. — Беате подивилася в бокове вікно.

— Треба б з’ясувати, — зауважив Харрі.

Далі вони їхали мовчки.

Ближче до вечора здійнявся вітер. На південь від Стада обіцяли бурю, а на півночі країни — розширення будівництва. У Харрі з’явився кашель. Він дістав светр, який мати сплела для батька, а батько, у свою чергу, підніс йому як різдвяний подарунок через декілька років після її смерті. «Дивно, і чого це я про нього згадав?» — подумав Харрі. Він розігрів макарони і котлети, а потім подзвонив Ракелі й почав розповідати їй про будинок, в якому виріс.

Із її нечисленних реплік він зрозумів: їй приємно слухати його розповідь про те, що йому було таке близьке. Про ігри, про маленький комод. Про те, як він вигадував історії, дивлячись на узори килима, неначе це були казки, записані за допомогою хитрого коду. Про шухляду в комоді, яка, за домовленістю з матір’ю, була виключно його власністю і до якої вона ніколи не торкалася.

— Я зберігав там свої картки із зображеннями футболістів, — розповідав Харрі. — Автограф Тома Лунда. Лист від Сьольві — дівчинки, з якою зустрічався влітку під час поїздки в Ондальснес. А пізніше — першу пачку сигарет. Потім — пачку презервативів. Вона так і пролежала у мене нерозпечатаною, аж поки закінчився термін придатності. Вони так пересохли, що коли ми з сестрою спробували їх надувати, вони всі полопались.

Ракель сміялась, а Харрі все розповідав і розповідав, навмисне, щоб чути її сміх.

Потім він довго безцільно ходив по кімнаті. У новинах було все те ж, що і вчора. Розширення будівництва під Джелала-бадом.

Харрі пройшов до спальні й увімкнув комп’ютер. Поки той, потріскуючи, завантажувався, Харрі побачив, що прийшло ще одне повідомлення. Коли він прочитав адресу відправника, пульс його почастішав. Він відкрив повідомлення.

Привіт, Харрі.

Гра почалася. Відповідно до висновку патологоанатома ти цілком міг бути там, коли вона померла. Так, значить, тому ти продовжуєш усе приховувати? Що ж, не так уже безглуздо. Хоча все і має вигляд звичайного самогубства. Але ж дещо не стикується, чи не так? Наступний хід твій.

C#MN

Харрі мало не підстрибнув од гуркоту і зі здивуванням виявив, що він сам із усієї сили вдарив долонею по столу. Він роззирнувся в темній спальні. Харрі був злий і переляканий, проте більше за все його дратувало відчуття, що відправник… десь поряд. Харрі приклав усе ще ниючу долоню до екрана монітора. Холодне скло остудило шкіру, і в той же час він відчув тепло, мовби там, усередині, був хтось живий.

19

Черевики на електричному дроті

Елмер поспішав униз по Грьонланнслейрет, вітаючи на ходу легкою усмішкою знайомих покупців і працівників навколишніх закладів. Він злився сам на себе — знов у нього закінчилися розмінні гроші. Довелося замкнути двері магазинчика, повісити табличку «Скоро повернусь», а самому прожогом бігти до банку.

Ривком розчахнувши двері, він улетів усередину, проспівав своє звичайне «Доброго ранку!» й кинувся до автомата з талончиками на чергу. Ясна річ, на вітання йому ніхто не відповів, проте він уже встиг до цього звикнути. Як же, тут працюють тільки корінні норвежці! Біля банкомата стояв чоловік і, мабуть, його ремонтував, а двоє відвідувачів уткнулись у вікно, що виходить на вулицю. У банку було незвично тихо. Що там таке могло трапитися на вулиці, чого він по дорозі сюди не помітив?