— Е-е… що ж, чудово. — Іварссон, сяючи переможною усмішкою, обернувся до Вебера.

— Ось. — Расколь простягнув йому ручку і блокнот.

Іварссон тут же уткнувся в нього. Усмішка разом згасла.

— Але ж… — Він затнувся. — Хельге Клементсен — це ж управитель. — В очах його з’явився проблиск розуміння. — Він теж замішаний?

— Ще й як, — підтвердив Расколь. — Адже це він узяв гроші, чи не так?

— І поклав їх у сумку грабіжника, — тихо додав Вебер зі свого місця біля дверей.

Запитливий вираз поступово сповзав із лиця Іварссона, поступаючись місцем люті:

— Що за маячня? Адже ти обіцяв мені допомогти.

Расколь уважно вислухав його, вивчаючи довгий гострий

ніготь на мізинці правої руки. Потім він із поважним виглядом кивнув, схилився над столом і зробив Іварссону знак сісти ближче.

— Ти маєш рацію, — пошепки сказав він. — Це і є допомога. З’ясуй собі урок життя. Повчися хоч би у своєї дитини. Упущене надолужити нелегко, але можна. — Поплескавши Іварссона по плечу, він випростався, схрестив руки на грудях і кивнув на шахівницю: — Ваш хід, пане начальнику відділу поліції.

Іварссон кипів од злості, крокуючи з Вебером крізь «Кишку» — трьохсотметровий підземний коридор, що сполучає будівлю Управління поліції Осло із в’язницею «Ботсен».

— Кому я повірив?! — шипів Іварссон. — Одному з тих, хто винайшов само шахрайство! Довіритися клятому циганові! — Кожне його слово луною відбивалося від цегляних стін. Вебер поспішав як міг, стараючись скоріше покинути сирий холодний тунель. «Кишкою» користувалися, коли треба було доставити ув’язненого на допит в Управління або ж відвести його назад у в’язницю, і про те, що траплялося деколи в цьому похмурому підземеллі, ходили різні чутки.

Кутаючись у поли піджака, Іварссон прискорив ходу:

— Можеш пообіцяти мені одну річ, Вебер? Ніколи нікому ні слова про це. — Озирнувшись на Вебера, що рухався за ним, він звів брову: — Гаразд?

Найімовірніше, відповідь на його запитання була б позитивною. У цей момент вони якраз досягли того місця, звідки стіни «Кишки» вже були не просто викладені з цегли, а пофарбовані в оранжевий колір. І тут Вебер почув неголосний звук: «пуф». Іварссон, перелякано скрикнувши, гепнувся на коліна прямо в калюжу і схопився за груди.

Вебер заметушився навколо нього, марно кидаючи погляди то в один, то в інший бік тунелю. Нікого. Подивившись на Іварссона, він побачив, що той, як і раніше, стоячи на колінах,

із жахом поглядає на свою руку, що забарвилася в червоний колір.

— Це кров, — стогнав він. — Я помираю.

Очі Іварссона розширились і займали тепер ледве не все обличчя.

— Що, що таке? — тремтячим голосом запитав Іварссон, бачачи, що Вебер дивиться на нього з непідробленим подивом і деякою часткою іронії.

— Тобі треба буде сходити в чистку, — сказав Вебер.

Іварссон опустив очі та спробував оглянути себе. Червоною

фарбою була покрита сорочка і навіть частина зеленого, кольору лайма, піджака.

Червоне чорнило, — сказав Вебер.

Іварссон вивудив із кишені все, що залишилося від ручки з логотипом Норвезького банку. Мікровибух розламав її точно посередині. Якийсь час Іварссон сидів із заплющеними очима, відновлюючи дихання. Нарешті йому вдалось опанувати себе. Він подивився на Вебера.

— Знаєш, у чому найбільший із гріхів Гітлера? —запитав він, простягаючи Веберу чисту руку. Той допоміг Іварссону звестися на ноги. Начальник відділу покосився в той кінець тунелю, звідки вони щойно прийшли. — У тому, що він свого часу так і не покінчив із циганами.

— «Ніколи нікому ні слова про це», — сміючись, процитував Вебер. — Іварссон одразу ж пройшов у гараж і поїхав додому. Чорнило на шкірі протримається не менше трьох днів.

Харрі з деяким недовір’ям похитав головою:

— А що ви зробили з Расколем?

Вебер знизав плечима:

— Іварссон обіцяв поклопотатися про те, щоб його посадили до ізолятора. Хоча, я думаю, все це марно. Цей тип якийсь… інший, чи що? До речі, про інших. Як там справи у вас з Беате? Є що-небудь іще, крім того відбитка?

Харрі заперечливо мотнув головою.

— Ця дівчина, вона особлива, — сказав Вебер. Мені ще, пам’ятається, її батько розповідав. З неї може вийти непоганий поліцейський.

— Цілком можливо. Так ти знав її батька?

Вебер кивнув:

— Хорошою людиною був. Свій. Шкода, що з ним так усе вийшло.

— Рідкісний випадок, коли досвідчений поліцейський здійснює такий промах.

— Гадаю, це був не промах, — сказав Вебер, обполіскуючи кавову чашку.

-Що?

Вебер щось невиразно пробурчав.

— Що ти сказав?

— Нічого. — Голос Вебера знову гуркотів як завжди. — Просто на це у нього могли бути свої причини. От і все.

— Цілком можливо, що boIde.com. — Справді якийсь сервер, — сказав Халворсен. — Я лише маю на увазі, що він ніде не зареєстрований. Але він із успіхом може міститися в якому-не- будь підвалі в Києві й мати мережу анонімних абонентів, які обмінюються спеціальними порносайтами. Звідки мені знати? Про тих, хто не бажає бути знайденим у цих джунглях, нам, простим смертним, як правило, нічого не відомо. Якщо вся справа в цьому, то доведеться тобі, мабуть, наймати шукача — вдатися до допомоги справжнього фахівця.

Стукіт був таким слабким, що Харрі навіть не чув його, проте Халворсе одразу ж відреагував, крикнувши:

— Увійдіть.

Двері обережно відчинили.

— Привіт, — усміхнувся Халворсен. — Хто там у нас? Беате?

Кивнувши йому, дівчина подивилася на Харрі:

— Я пробувала зв’язатися з тобою, але за тим номером мобільного, що вказаний у списку.

— Він загубив свій мобільник, — сказав Халворсен, підводячись. — Сідай, зараз пригощу тебе «еспресо а-ля Халворсен».

Беате трохи зам’ялася:

— Спасибі, але мені потрібно дещо показати тобі в «Камері тортур», Харрі. У тебе є час?

— Скільки завгодно, — сказав Харрі, відкидаючись на спинку крісла. — У Вебера для нас погані новини. Схожих відбитків немає. А Расколь сьогодні обставив Іварссона, як немовля.

— Хіба це погана новина? — вирвалося у Беате, яка тут же перелякано прикрила рот рукою. Харрі та Халворсен розреготалися.

— Чекатиму твого повернення, Беате, — встиг сказати Халворсен навздогін Харрі та дівчині. Так і не отримавши відповіді, якщо не рахувати настороженого погляду, кинутого на нього Харрі, Халворсен у деякому збентеженні так і залишився стояти посеред спорожнілої кімнати.

Увійшовши до «Камери тортур», Харрі помітив зіжмакану ковдру на простенькому ліжку, що стояло в кутку, з «Ікєї».

— Либонь, ти спала тут сьогодні?

— Якби ж то, — зітхнула Беате і ввімкнула відеозапис. — Поглянь на Забійника і Стіне Гретте на цьому кадрі.

Вона вказала на екран, де застигло зображення нальотчика і Стіне, що нахилилася до нього. Харрі відчув знайомий свербіж біля коріння волосся на потилиці.

— Щось тут не так, — сказала вона. — Тобі не здається?

Харрі подивився на грабіжника. Потім на Стіне. І зрозумів —

саме цей кадр примушував його раз по раз проглядати запис у пошуках того, що весь час було там, але постійно вислизало. Вислизало воно і тепер.

— Ну і що ж це? — запитав він. — Що ти бачиш такого, чого не бачу я?

— Спробуй здогадатися.

— Та я вже мільйон разів пробував.

— Хай картинка гарненько відіб’ється у тебе на сітківці. Заплющ очі, натисни на повіки й запам’ятай, який залишився слід.

— Але, чесно кажучи…

— Досить тобі, Харрі, — всміхнулася вона. — Адже це і є — розслідування, чи не так?

Він у легкому подиві втупився в дівчину, проте знизав плечима і спробував зробити так, як вона сказала.

— Ну, Харрі, і що ти бачиш?

— Внутрішню сторону повік.

— Зосередься. Що тут заважає, що не так?

— Він і вона, щось у них, у тому… як вони розташовані по відношенню одне до одного, чи що?

— Чудово. І що ж не так?

— Просто… та не знаю я. Просто щось у них не так, неправильно.

— Що означає «неправильно»?