(Є ті, хто має. І ті, хто не має. Це так просто: ця дівчина не мала. Не мала чого? Неважливо: просто не мала. Якщо ви зрозуміли мене — добре. Якщо ні — теж добре. Але навіщо я непокоюся через цю дівчину, коли насправді я тужу за зрілою, налитою золотом пшеницею влітку?)
Коли вона була маленькою, її тітка, щоб налякати її, розповідала, що вампір — це той, хто впивається людині в горло, висмоктуючи з неї кров, — не відображається у дзеркалі. Вона гадала, що не так уже й погано бути вампіром, тоді кров забарвила б її смертельно бліде обличчя; здавалося неймовірним, що в її жилах є кров, ще менш імовірним — що вона колись проллється.
Ця дівчина горбилася, як швачка. Вона ще в дитинстві навчилася вишивати. І досягла б у житті значно більшого, якби присвятила себе делікатній праці швачки, можливо, вона працювала б із шовком. Або ще розкішніший матеріал: вишивала би бісером по блискучому атласу, поцілунку душі. Найтонша робота. Кропітка праця мурахи, що несе на спині цукринку. Вона здавалась ідіоткою, але не була нею. Вона не знала, що нещаслива. Це тому, що вона вірила. У що? У вас, але не обов’язково вірити в когось чи щось, треба просто вірити. Іноді це дарувало їй відчуття благодаті. Вона ніколи не втрачала віри.
(Вона мене так дратує, що я спустошений. Я спустошений цією дівчиною. Вона дратує мене дедалі дужче, коли не протестує. Я розлючений. Я ладен бити склянки і тарілки і трощити віконне скло. Як мені помститися? Або, краще, — як мені відновити справедливість? Вже знаю: люблячи свого собаку, який має більше їжі, ніж вона. Чому вона не протестує? Чи є в ній бодай трохи твердості? Ні, вона солодко покірна).
Також я бачу її очі, великі, круглі, широко розплющені, допитливі — вона дивилась, як птах з пораненим крилом — може, через збільшену щитоподібну залозу, вона мала очі, що запитували. Кого вона запитувала? Бога? Вона не думала про Бога, а Бог не думав про неї. Бог — той, до кого можна доторкнутися. Коли ти відволікаєшся, з’являється Бог. Вона не ставила запитань. Здогадувалась, що на них немає відповідей. Чи вона була занадто дурною, щоб запитувати? Й отримувати відверте «ні»? Можливо, пустопорожні запитання усе ж потрібні, аби хтось колись не сказав, що вона й не намагалася запитувати. Але, схоже, через те, що їй нікому було відповісти, вона сама собі відповіла на запитання «чому?» — тому що. Чи є на світі інша відповідь? Якщо хтось знає кращу, нехай приїде і скаже, я чекаю на це впродовж багатьох років.
Тим часом хмари — білі, а небо — все блакитне. Чому так багато для Бога. Чому хоч би трішечки не для людей.
Вона народилася не під щасливою зіркою і здавалося, що вона була дочкою невідомо кого й мала вираз обличчя, ніби вибачалася за те, що займає чиєсь місце. Дивлячись у дзеркало, вона вивчала плями на обличчі, думаючи про щось інше. В Алаґоас їх називали латками й казали, що це все через печінку. Вона маскувала плями товстим шаром білої пудри; лише частина її обличчя була вкрита пудрою, але це все ж таки краще, ніж коричневі плями. Вона вся була трішки брудною, тому що рідко вмивалася. Вдень вона носила ті самі спідницю і блузку, вночі спала в комбінації. Її сусідка по кімнаті не знала, як натякнути їй, що від неї тхне. Й оскільки вона не знала, як це зробити, бо боялася образити її, все залишалося як було. В ній не було нічого видатного, хоч її шкіра там, де не було плям, мала легкий опаловий блиск. Але це не мало значення. Ніхто не озирався за нею на вулиці, вона була наче холодна кава.
Так і спливав час для цієї дівчини. Шмаркалась собі у поділ комбінації. Вона не мала тієї делікатності, що називається шармом. Тільки я вважаю її чарівною. Тільки я, її автор, люблю її. Страждаю через неї. І тільки я можу сказати так: «Чого б тільки я не подарував тобі співаючи, якби ти попросила мене про це плачучи!» Ця дівчина не знала, якою вона була, як цуценя не знає, що воно цуценя. Тому вона не відчувала себе нещасливою. Єдине, чого вона жадала, — жити. Вона не знала, для чого, вона не замислювалася над цим. Можливо, вона вважала, що життя — це маленьке щастя. Вона гадала, що людина має бути щасливою. І вона була. Перш ніж народитися, вона була ідеєю? Перш ніж народитися, вона була мертвою? А після народження вона житиме, щоб потім померти? Яка тоненька скибка кавунки.
Треба розповісти декілька фактів, але ще й сам не знаю, що я повідомляю.
Тепер (вибух) швидкими штрихами я опишу життя цієї дівчини до того моменту, коли вона подивилася у дзеркало над рукомийником.
Дитя сертану, вона народилася рахітичною, не під щасливою зіркою, як я вже казав. Коли їй було два роки, її батьки померли від лихоманки, звичної для сертану штату Алаґоас, де диявол загубив свої чоботи. Багато років потому вона переїхала в Масейо[13] зі своєю богомільною тіткою, єдиною родичкою на світі. Іноді вона згадувала про щось давно забуте. Про те, наприклад, як тітка била її по маківці, бо вважала, що там має бути життєвий центр. Вона била завжди кісточками пальців по м’якому, через нестачу кальцію, черепу. Вона била її, але не лише тому, що отримувала при цьому фізичне задоволення (тітка ніколи не була заміжньою, бо для неї стала огидною сама ідея виходити заміж), але й тому, що вважала себе зобов’язаною вберегти її, аби вона не стала коли-небудь однією з тих дівиць, які прогулюються вулицями Масейо із запаленою цигаркою, чатуючи на чоловіків. Хоча не було жодних ознак того, що дівчинка може стати в майбутньому вуличною повією. Навіть той факт, що вона колись стане жінкою, здається, ніколи не стосувався її покликання. Жіночність у ній прокинеться пізно, адже навіть дикій траві, щоб рости, потрібне сонце. Але вона забувала про удари, бо якщо почекати певний час, біль минає. Значно болючішою була для неї інша кара: щоденне позбавлення десерту — гойябади з сиром[14], єдиної пристрасті в її житті. Чому ця кара стала улюбленою у хитрої тітки? Дівчинка не питала, чому вона постійно покарана, але їй не потрібно було все знати, і це незнання стало важливою частиною її життя.
Таке незнання може видатися шкідливим, але це не так, тому що вона знала багато, так само як ніхто не вчить цуцика махати хвостом, або людину відчувати голод, але вони вміють це робити; вона народилася з цим знанням. Так само ніхто не навчить її помирати: напевно вона помре одного дня, як та кінозірка, кольорову світлину якої вона полюбляла розглядати. Адже в час смерті людина стає блискучою зіркою кіноекрану, це — мить слави кожного з нас, коли чути, ніби окремі різкі звуки свистом вириваються із загального хору.
Коли вона була маленькою, їй дуже хотілося доглядати за якоюсь тваринкою. Але тітка вважала, що тварина — це зайвий рот. Тоді дівчинка вирішила, що їй залишається годувати бліх, коли вже їй не заслужити любові собаки. Через спілкування з тіткою її голова завжди була опущена долі. Але побожність не пристала до неї: тітка померла, і вона більше ніколи не була в церкві, тому що нічого не відчувала, а божества їй здавалися дивними.
У житті відбувається саме так: натискається кнопка і запалюється життя. Тільки моя героїня не знала, яку кнопку треба натиснути. Вона також не усвідомлювала, що жила в індустріальному суспільстві та була в ньому лише ґвинтиком, якого можна замінити. І все ж дещо не давало їй спокою: вона раптом зрозуміла, що не пам’ятає ні матері, ні батька, вона забула це відчуття. Але, подумавши, вона казала, що виросла на землі сертану, як хробачливий гриб. Вона говорила, так, але була дуже мовчазною. Іноді мені вдається витягти з неї яке-небудь слово, але воно вислизає у мене між пальцями.
Попри смерть тітки, вона гадала, що з нею все буде по-іншому, що вона ніколи не помре. (Моя пристрасть — бути іншим. У цьому випадку — іншою. Я тремчу, так само знесилений, як і вона).
Цей опис трохи втомлює мене. Я віддаю перевагу правді, яка є в недобрих передчуттях. Коли я позбудуся цієї історії, то повернуся до більш безвідповідального заняття — до незначних передрікань. Я не вигадав цю дівчину. Вона вселилася у мене. Вона взагалі-то не була розумово відсталою, вона жила у благодаті та вірила, як ідіотка. Ця дівчина принаймні не випрошувала їжу, хоч і належала до найнижчого класу людей, що живуть голодуючи. Тільки я люблю її.
