Вона лежала така беззахисна на бруківці, можливо, відпочиваючи від емоцій, коли побачила серед каміння ріденькі паростки трави, такі зелені, як найневинніша людська надія. «Сьогодні, — думала Макабеа, — сьогодні перший день мого життя: я народилась».

(Істина — це завжди незбагненний внутрішній контакт. Істина — неосяжна. Отже, її не існує? Ні, для людей вона не існує).

Повернімося до трави. Для такого малого створіння, як Макабеа, вся велич природи постала у тій траві біля стічної канави — якби ж їй було дано безкрайнє море та гірські вершини, її душа, ще цнотливіша, ніж її тіло, запалала би від пристрасті, а її тіло вибухнуло би: руки сюди, кишки туди, голова, порожня і кругла, котиться до її ніг — як у воскового манекена.

Раптом вона звернула хоч трохи уваги на себе. Чи не було те, що відбувалося, глухим землетрусом? Земля Алаґоас розкрилася ущелинами. Дівчина знічев’я розглядала траву. Траву великого Міста Ріо-де-Жанейро. Випадкову. Хтозна, можливо, Макабеї спадало на думку, що вона — також випадкова у цьому неприступному місті. Доля обрала для неї темний провулок і стічну канаву. Чи страждала вона? Думаю, так. Як курка з недорізаним горлом, що бігає перелякана, стікаючи кров’ю. Тільки курка втікає — так ніби можна втекти від болю — кудкудакаючи від жаху. А Макабеа боролася мовчки.

Я зроблю все можливе, щоб вона не померла. Але як хочеться приспати її та самому лягти спати.

У цей час потроху почав дріботіти дощ. Олімпіко мав рацію: вона просто притягувала дощ. Тонкі струмки крижаної води помалу просякали її одяг, і через це було вкрай незручно.

Я запитую: невже вся історія, написана в цьому світі — це історія нещасть?

Якісь люди невідомо звідки з’явилися в провулку та з’юрмилися навколо Макабеї, нічого не роблячи, як і досі люди нічого не робили для неї, проте тепер, щонайменше, вони на неї дивилися, а це означало, що вона існувала.

(Але хто я такий, щоб засуджувати винних? Гірше те, що мені доводиться їм пробачати. Треба дійти до такого нульового відчуття, коли стає все одно, любить чи не любить нас злочинець, який нас убиває. Та я не впевнений у собі самому: мені треба спитати, хоча й не знаю кого, чи маю я сам любити того, хто жорстоко мене вбиває, і спитати, хто з вас мене вбиває. І моє життя, яке сильніше за мене, відповідає, що я хочу помститися і маю боротися, як той, що задихається, навіть якщо після цього я помру. Якщо це так, нехай так буде).

Невже Макабеа помре? Звідки мені знати? І люди, які були там присутні, також не знали цього. Хоча якась людина, що стояла поблизу неї, таки поставила поруч з її тілом свічку. Розкішне яскраве полум’я, здавалося, співало осанну.

(Я пишу про мінімум фактів, прикрашаючи свій скромний матеріал пурпуром, коштовностями та яскравим сяйвом. Хіба так пишуть? Ні, це не прикрашання, це оголення. Але я остерігаюся наготи, бо це останнє слово).

Тим часом Макабеа, що лежала на землі, здавалося, ставала дедалі більше Макабеєю, ніби віднайшла себе.

Це мелодрама? Знаю тільки, що мелодрама була вершиною її життя; всі життя — витвори мистецтва, а життя Макабеї тяжіло до великого невгамовного плачу, такого, як дощ і блискавки.

Тут з’явився худий чоловік у зношеному піджаку, який грав на скрипці на розі вулиць. Маю пояснити, що я вже бачив цього чоловіка одного вечора ще в дитинстві у Ресіфі, і пронизливий та різкий звук підкреслював золотою лінією містерію темної вулиці. Поруч із цим жалісливим чоловіком стояла цинкова бляшанка з монетами, які кидали йому слухачі, вдячні за скорботне оплакування їхнього непримітного життя. Тільки зараз я почав розуміти, і тільки зараз у мене виникло сокровенне відчуття: скрипка — це попередження. Знаю, що коли я помиратиму, то почую його скрипку та проситиму музики, музики, музики.

Макабеа, Ave Maria, сповнена благодаті, свята земле обітована, земле всепрощення, настане час, ora pro nobis[34], і я сам стану формою пізнання. Я пізнав тебе до глибин завдяки чарівній силі, що сходить від мене до тебе. Вона дико поширюється і водночас за всім проявляється чітка геометрія. Макабеа згадала портову пристань. Пристань була осердям її життя.

Чи має Макабеа вибачатися? Адже люди завжди просять вибачення. Чому? Відповідь: тому що так є. Так було завжди? Так буде завжди. А якщо ні? Але я кажу, що так. Тому що.

Було добре видно, що вона жива, бо часто кліпала великими очима, а її худі груди піднімались і опускались, коли вона важко дихала. Але хтозна, може, їй треба було померти? Адже бувають моменти, коли людині необхідна маленька смерть, навіть якщо вона не підозрює про це. Стосовно мене, то я замінюю акт смерті її символом. Цим символом може бути глибокий поцілунок, але не в грубу стіну, а в губи в агонії насолоди, якою є смерть. Я символічно помираю декілька разів лише для того, щоб пережити воскресіння.

Я з радістю думаю про те, що не настав ще час зірки кіно, мить смерті Макабеї. Принаймні я ще не можу здогадатися, чи зустріне вона свого білявого іноземця. Помоліться за неї, і нехай усі на деякий час припинять свої справи, щоби вдихнути в неї життя, тому що Макабеа зараз кинута напризволяще, мов двері, що безконечно хитаються від вітру. Я міг би обрати простіший шлях, убити дівчину-дитя, але я хочу гіршого: життя. Ті, хто зараз читають мене, нехай ударять себе в живіт і подивляться, чи добре це. Життя — це удар у живіт.

Досі Макабеа ніщо більше, ніж затуманена свідомість на брудному камінні брукняку. Я міг би просто залишити її на вулиці і навіть не закінчувати цієї історії. Але ні: я дійду навіть туди, де закінчується повітря, туди, дійду навіть туди, де сильний вітер, завиваючи, виривається на свободу, дійду навіть туди, де вигинається простір, дійду туди, куди приведе мене мій дух. Мій дух приведе мене до Бога? Я такий чистий, що нічого не знаю. Знаю одне: я не потребую Божого милосердя. Чи потребую?

Вона була ще живою, тому повільно ворухнулась і її тіло згорнулось ніби в лоні матері. Виглядала гротескно, як завжди. Не хотіла здаватися, та жадала обіймів. Вона обіймала себе, жадаючи солодке ніщо. Вона була проклятою і не знала цього. Вона чіплялася за ниточку свідомості й подумки повторювала без зупинки: я є, я є, я є. Але ким вона була, не знала. Вона почала шукати в найглибшому й найтемнішому куточку своєї душі дихання життя, яке нам дає Бог.

Тоді — лежачи там — вона відчула найбільше, аж вологе, щастя, тому що народжувалася для обіймів смерті. У цій розповіді смерть — мій улюблений персонаж. Чи скаже Макабеа «прощавай» сама собі? Гадаю, вона не помре, адже так хоче жити. В тому, як вона зіщулилася, була справжня чуттєвість. Можливо, тому, що передсмертний стан схожий на сильну чуттєву тугу? Річ у тім, що вираз її обличчя нагадував гримасу бажання. Все незворотнє колись має статись, і якщо вона не помре зараз, то коли-небудь усе одно помре, як і ми, вибачте за таке нагадування, я теж не можу вибачити собі свою ж передбачливість.

Гострий смак насолоди, відчуття холодне і різке, як любов. Може, це та милість, яку ви називаєте Божою? Так? Якщо вона помре, то в момент смерті перетвориться з дівчини на жінку. Ні, це не смерть, не цього я бажаю для моєї головної героїні: це лише дорожньо-транспортна пригода, навіть не катастрофа. Її бажання вижити було схожим на інше бажання, якого вона не знала, тому що була незайманою, але про яке інтуїтивно здогадувалась, бо лише зараз почала розуміти, що жінка одразу народжується жінкою, з першого крику. Доля жінки — бути жінкою. Вона відчувала болісну мить, коли любов втрачала свою силу. Так, болюче цвітіння, таке складне, що вона відчувала, як болить тіло й те, що ви називаєте душею, а я називаю це — як?

Тут Макабеа промовила фразу, якої ніхто з перехожих не зрозумів. Вимовила чітко й виразно:

— А як же майбутнє.

Чи була це туга за майбутнім? Я чую давню музику слів і слів, так, лише так. Саме цієї миті Макабеа відчула сильний напад нудоти, її мало не вирвало, і вона хотіла вирвати чимось нетілесним, тим, що світиться. Тисячокутною зіркою.