(Ця історія — тільки факти, необроблений матеріал, що потрапив до мене раніше, ніж я встиг про нього подумати. Я знаю багато такого, чого не можу висловити. Тоді про що ж думати?) Ґлорія, може, через докори сумління, сказала їй:
— Олімпіко — мій, але ти обов’язково знайдеш собі нового коханого. Я кажу, що він мій, бо мені так сказала ворожка, і я не можу не послухати її: вона — медіум і ніколи не помиляється. Чому б тобі не заплатити за консультацію і не попросити її поворожити тобі?
— Це дуже дорого?
Я геть втомився від літератури; тільки німота оточує мене. Якщо я й досі пишу, то лише тому, що мені нічого більше робити на цьому світі в очікуванні смерті. Пошуки слова в темряві. Незначний успіх захоплює мене й жене з дому світ за очі. Мені хочеться вивалятися в багнюці, мене жене мало підвладна розумові потреба в приниженні, потреба в оргії та абсолютній насолоді. Гріх притягує мене, все заборонене полонить. Я хочу бути куркою і свинею водночас, а потім убити їх і випити їхню кров. Думаю про стать Макабеї — немовля, проте неочікувано вкрите густим чорним волоссям, — її стать була єдиною виразною ознакою її існування.
Вона не просила, але її стать вимагала, наче соняшник, що виріс у могилі. Що ж до мене, то я втомився. Можливо, від товариства Макабеї, Ґлорії та Олімпіко. А від лікаря з його пивом мене нудить. Мені треба бодай на три дні відволіктися від цієї історії.
У ці останні три дні, один, без своїх героїв, я зникаю як особистість, вилізаю сам із себе, як з одягу. Знеособлююся, аж поки не засну.
Але тепер я повертаюсь і відчуваю, що сумую за Макабеєю. Тому продовжую:
— Це дуже дорого?
— Я позичу тобі. Навіть на мадам Карлоту, яка знімає пристріт із людей. Вона зняла з мене пристріт опівночі тринадцятого серпня в п’ятницю на террейро[31] Сан-Міґел. Вони зарізали над моєю головою чорне порося та сім білих курок і розірвали мій одяг, так що я була вся в крові. Ти смілива?
— Не знаю, чи зможу я дивитися на кров.
Можливо, тому що кров — інтимна таємниця кожного, животворна трагедія. Але Макабеа знала тільки, що вона не може дивитися на кров, інше вигадав я сам. Мене страшенно цікавлять факти: це — тверде каміння. Від них не можливо втекти. Факти — це слова, сказані світом.
Отже.
Отримавши несподівану допомогу, Макабеа, яка ніколи в житті нічого не просила, цього разу попросила в шефа відгул з причини вигаданого зубного болю і взяла у Ґлорії гроші, які навряд зможе колись віддати. Такий сміливий вчинок надихнув її на ще більшу відвагу (вибух): зметикувавши, що позичені гроші — чужі, вона вирішила, що може їх витрачати. І Макабеа вперше в житті взяла таксі й поїхала до ворожки. Підозрюю, що вона зробила це з відчаю, хоч і не знала, що втратила надію; вона була спустошена до краю, ледве могла рухатися.
Макабеа легко знайшла будинок мадам Карлоти, і це здалося їй добрим знаком. Одноповерховий будиночок містився зліва за рогом, і між камінням бруківки пробивалася трава — вона одразу звернула на неї увагу, тому що завжди помічала все дрібне й незначне. Поки Макабеа натискала на кнопку дзвоника, в її голові блукала думка про те, що трава — це так легко і просто. В її голові часто виникали різні безпричинні думки, бо, незважаючи ні на що, вона мала внутрішню свободу.
Мадам Карлота сама відчинила їй двері та сказала найбільш природним тоном, ніби очікувала саме на неї:
— Мій оріша[32] вже попередив мене, що ти прийдеш, дорогенька. Як тебе звати? О, так? Гарне ім’я. Заходь, радосте моя. У мене клієнт, зачекай мене тут. Вип’єш кавусі, квіточко моя?
Макабеа була дещо спантеличена, бо її ще ніколи так тепло не приймали. І почала пити, дбаючи про своє хитке життя, холодну і майже несолодку каву. Водночас вона із захопленням і повагою розглядала кімнату, в якій її залишили. Там усе було розкішне. Жовтий пластик на кріслах й диванах. І навіть квіти з пластику. Пластик був усюди. Макабеа сиділа роззявивши рота.
Нарешті, із задньої кімнати вийшла дівчина з червоними від сліз очима, і мадам Карлота веліла Макабеї ввійти. (Мені так набридло боротися з фактами, мене вбиває повсякденність, мені лінь писати цю історію, адже це лише сповідь. Помічаю, що пишу про те, що навколо мене. Я не відповідаю за те, що зараз пишу).
Продовжимо, хоча потрібно докласти зусиль: мадам Карлота була пишною жінкою, фарбувала пухкі губи у яскраво-червоний колір і рум’янила сальні щоки. Вона була схожою на велику напіврозбиту порцелянову ляльку. (Я розумію, що це не додає глибини моїй розповіді. Описи втомлюють мене).
— Не бійся, всі твої справи владнаються. Кому допомагаю я, тому допомагає Ісус.
І мадам Карлота вказала на картину, де карміном і золотом було зображено серце Христове.
— Я обожнюю Ісуса. Просто божеволію від Нього. Він завжди допомагав мені. Слухай, коли я була зовсім юною, моя зовнішність дозволяла мені бути жінкою легкої поведінки. І моє життя було дійсно легким, слава Богу. Потім, коли я вже не вартувала багато на ринку, Ісус зробив так, що ми з однією подругою змогли самі відкрити дім розпусти. Там я заробила гроші, щоб купити цю квартирку на першому поверсі. А заклад я продала: дуже складно було опікуватися такою кількістю дівчат, які тільки й робили, що обкрадали мене. Тобі це цікаво?
— Дуже.
— Дуже добре, бо я не брешу. Я люблю Ісуса, тому що він завжди був моїм Спасителем. Слухай, поліція не дозволяє мені ворожити на картах, вважає, що я обманюю відвідувачів, але, як я вже сказала, навіть поліція не може перемогти Ісуса. Це Він дістав мені гроші на ці шикарні меблі, ти помітила?
— Так, сеньйоро.
— О, тобі також подобається? Бачу, ти дівчина розумна, це добре. Тільки розум мене врятував.
Не перестаючи говорити, мадам Карлота діставала з відкритої коробки одну цукерку за іншою та напхала ними вщерть рота, але жодного разу не пригостила Макабею. А вона ж, як я вже зазначав, мала схильність помічати різні дрібниці й тому розгледіла, що всередині кожної цукерки була якась густа рідина. Але Макабеї не хотілося цукерок: вона розуміла, що ці речі не для неї.
— Я була бідною, погано харчувалась, не мала гарного одягу. І тоді в моєму житті відбулося падіння. І мені сподобалось, тому що я людина дуже ніжна, у мене вистачало ніжності для всіх чоловіків. Крім того, в закладі я не сумувала, ми часто теревенили з товаришками. В нашому кварталі всі товаришували між собою й дуже рідко сварилися. Але й це було добре, бо я була дуже сильною та полюбляла битися, видирати в суперниць волосся й кусатися. До речі, ти не уявляєш, які прекрасні у мене були зуби: білосніжні та блискучі. Але вони зіпсувались, і тепер у мене вставна щелепа. Ти помітила, що у мене штучні зуби?
— Ні, сеньйоро.
— Слухай, я була дуже охайною, тож не заразилася поганою хворобою. Тільки одного разу підчепила сифіліс, але вилікувалася пеніциліном. Я була більш терплячою, ніж інші дівчата, тому що я добра і віддавала все, що мала. У мене був чоловік, якого я по-справжньому кохала й утримувала, бо він був таким делікатним, що не хотів витрачати свої сили на жодну роботу. Він був моєю розкішшю, він навіть бив мене. Коли він ляскав мої сідниці, я бачила, що він мене любить, і мені подобалося, що він мене б’є. З ним у мене було кохання, з іншими — тільки робота. А потім, коли він зник, я, щоб не страждати, розважалася з жінками. Жіноча ласка теж дуже гарна, я навіть раджу це тобі, тому що ти занадто чуттєва, щоб терпіти грубість чоловіків. І якщо у тебе буде така подруга, ти зрозумієш, як це приємно, жіночі ласки значно витонченіші. У тебе є можливість мати подругу?
— Ні, сеньйоро.
— Це тому, що ти навіть не фарбуєшся. Хто не дбає про свою зовнішність, той себе втрачає. О, як я сумую за моїм кварталом! Я застала найкращі для Манґе часи, коли його відвідували справжні кавалери. Крім фіксованої зарплати, я часто отримувала чайові. Я чула, що Манґе настає кінець, там залишилось не більше півдюжини будинків. У мій час було майже двісті. Тоді я стояла у дверях, і на мені були тільки мереживні трусики й ліфчик. Потім, коли я погладшала і почала втрачати зуби, сама стала власницею борделя. Ти знаєш, що таке бордель? Я використала це слово, тому що не боюся називати речі своїми іменами. Деякі люди цього страшенно бояться. А ти теж боїшся слів, радосте моя?
