— Ти не знаєш, чи можна купити яму?
— Слухай, ти досі не спинилася? Ти що, не розумієш, що на твої запитання не існує відповідей?
Вона схилила голову на плече, наче печальна голубка.
Одного разу, коли Олімпіко вголос мріяв про те, як він стане багатим, вона зауважила:
— Це ж лише мрії, хіба не так?
— Іди ти до біса зі своїми припущеннями. Я послав би тебе ще далі, якби ти не була невинною дівчиною.
— Кажуть, від клопотів болить шлунок.
— Шлунок — це дурня, я знаю точно, що досягну свого. А ти маєш які-небудь цілі?
— Ні, я не маю жодної. Мабуть, тому, що я нічого не хочу досягти.
Це був єдиний випадок, коли вона говорила про себе з Олімпіко де Жезусом. Вона звикла забувати про себе й не порушувала своїх звичок.
— Ти знаєш, у «Радіо-годиннику» повідомили, що один чоловік написав книгу «Аліса в Країні чудес», він ще був математиком. І ще вони говорили про алгебру. Що означає це слово — «алгебра»?
— Це непристойне слово, порядна дівчина не повинна його повторювати.
— По радіо вони часто говорять про культуру і вимовляють інші незрозумілі слова, наприклад, що таке електроніка?
Мовчання.
— Я знаю, але не хочу казати.
— Я так люблю слухати, як капають хвилини: тік-так-тік-так-тік-так. «Радіо-годинник» повідомляє точний час, передає об’яви й новини культури. Що таке культура?
— Культура — це культура, — сердився він. — Чого ти до мене причепилася?
— Річ у тім, що я дуже багато чого не розумію. Що означає «дохід на душу населення»?
— Ну, це просто, це щось із медицини.
— А що означає «вулиця графа де Бонфім»? Що таке граф? Це принц?
— Граф — це граф, чорт забирай. І мені не потрібен цей твій точний час, тому що в мене є годинник.
Він не сказав їй, що вкрав у туалеті на фабриці годинника: колега поклав його на рукомийник, коли мив руки. Ніхто не дізнався, він був справжнім майстром крадіжок, не носив годинника на роботі.
— Знаєш, про що я ще дізналась? Вони сказали, що в житті має бути радість. Мені здається, вона в мене є. А ще я чула таку гарну пісню, що навіть заплакала.
— Це була самба?
— Мабуть. Її співала людина на ім’я Карузо, про нього сказали, що він уже помер. У нього такий ніжний голос, що навіть слухати боляче. Пісня називалась «Una Furtiva Lacrima»[23]. Не знаю, чому вони не кажуть «lágrima»[24].
«Потайна сльоза» була єдиною прекрасною подією в її житті. Витираючи сльози, вона намагалася наспівати те, що почула. Але її голос був грубим і розладнаним, як і вона сама. Щойно почула цю пісню, почала плакати. Вона плакала вперше в житті, не знаючи, що в її очах є так багато води. Вона плакала і шмаркалася, не розуміючи, чому вона плаче. Вона не оплакувала своє життя: не знаючи іншого, вона приймала його як належне. Я думаю, за допомогою музики вона, можливо, здогадувалася, що на світі є інші форми почуттів, більш витончене життя і навіть більш натхненні душі. Вона знала багато речей, які не могла розуміти. «Аристократія» може означати благодать? Можливо. Якщо це так, хай так буде. Занурення в безмежний світ музики не потребує розуміння. Її серце спалахнуло. І поруч з Олімпіко вона несподівано для самої себе відчула сміливість і мовила:
— Я навіть можу заспівати цю пісню. Ла-ла-ла-ла-ла.
— Ти співаєш так, ніби у тебе немає голосу. Ти не потрапляєш у тональність.
— Це, напевно, тому, що я співаю вперше в житті.
Вона гадала, що «lacrima» замість «lágrima» було помилкою диктора, навіть уявлення не мала, що на світі існують інші мови, та була впевнена, що в Бразилії розмовляють бразильською. Крім вантажних суден у неділю, вона мала тільки цю музику. Останнім субстратом музики була її унікальна вібрація.
Залицяння тривало мляво. Він:
— Відколи померла моя хрещена мати, ніщо вже не тримало мене в Параїбі.
— Від чого вона померла?
— Ні від чого. У неї скінчилося здоров’я.
Він говорив про грандіозне, а вона звертала увагу на речі незначні, такі ж, як сама. Так, вона помітила іржаву, перекошену, скрипучу та обдерту браму, за якою відкривалася дорога до однакових заміських будиночків. Усе це побачила з вікна автобуса. На будинку під номером 106 висіла табличка з назвою району. Він називався «Схід сонця». Гарна назва, яка також передвіщає гарні речі.
Вона вважала, що Олімпіко багато знає. Говорив про такі речі, про які вона ніколи не чула. Одного разу він сказав таке:
— Обличчя набагато важливіше за тіло, тому що обличчя показує те, що людина відчуває. У тебе обличчя людини, яка з’їла якусь гидоту. Мені не подобаються сумні обличчя, тобі треба змінити — і тут він сказав складне слово — «вираз» обличчя.
Вона сказала, приголомшена:
— Я не знаю, як можна змінити обличчя. Але в мене тільки обличчя сумне, а всередині я дуже весела. Адже жити — так добре, правда?
— Ясна річ! Але гарне життя — для обраних. Я самотній і видаюсь тобі малим і худим, але я сильний, можу однією рукою підняти тебе. Хочеш переконатися?
— Ні, ні, люди дивляться, всі сміятимуться!
— Та ніхто на тебе не дивиться.
І вони повернули за ріг. Макабеа була дуже щасливою. Він справді підняв її в повітря вище власної голови. Вона була в захопленні:
— Ніби летиш на літаку.
Так. Але він не зміг утримати її, тож вона впала лицем у багнюку, розбивши носа. Та вона була делікатною і лише сказала:
— Не хвилюйся, це було невеличке падіння.
Оскільки вона не мала хустинки, щоб обтерти бруд і кров, то скористалася спідницею, попередивши його:
— Будь ласка, не дивись на мене, поки я буду витиратися, мені треба підняти спідницю.
Але він розгнівався і не сказав більше ні слова. Декілька днів вони не зустрічалися: вона зачепила його гордість.
Усе закінчилося тим, що він повернувся до неї. З різних причин вони опинилися в одній м’ясній крамниці. Для неї запах сирого м’яса був ароматом, який давав їй сили, ніби вона наїдалася. Стосовно Олімпіко, то він хотів бачити м’ясника і його гострий ніж. Він заздрив м’яснику і хотів би бути на його місці. Застромлений у м’ясо ніж збуджував його. Обидвоє вийшли з крамниці задоволені. Тільки вона запитувала себе: який смак має це м’ясо? А він: як люди стають м’ясниками? В чому тут секрет? (Батько Ґлорії працював у чудовій м’ясній лавці).
Вона сказала:
— Мені буде так шкода себе, коли я помру.
— Дурниці, якщо ти помреш, то повністю.
— Тітка вчила мене не цьому.
— Та щоб її, цю твою тітку.
— Знаєш, чого б я хотіла понад усе? Стати артисткою кіно. Я ходжу в кіно тільки в день зарплати. І вибираю найдешевші кінотеатри. Я обожнюю артисток. Ти знаєш, що Мерилін була вся рожевого кольору?
— А ти — кольору бруду. Для артистки ти не вийшла ні лицем, ні фігурою.
— Ти так вважаєш?
— Аякже.
— Мені не до вподоби, коли на екрані показують кров. Я не можу бачити кров, мене від цього нудить.
— Тебе нудить чи ти плачеш?
— Донині мене, слава Богу, ще жодного разу не знудило.
— Ти — як корова, що не дає молока.
Думати — це так складно, вона не розуміла, в який спосіб люди взагалі думають. А Олімпіко не тільки думав, а й використовував вишукані слова під час розмови. Макабеа ніколи не забуде, як під час першої зустрічі він назвав її «сеньйоритою», ніби вона була кимось. А оскільки вона була кимось, то купила собі рожеву помаду. Їхні розмови ніколи не мали сенсу. Вона чудово усвідомлювала, що ніколи не називала речі своїми іменами. І «любов» вона не називала любов’ю, називала «не-знаю-що».
— Дивись, Макабеа…
— Дивитися куди?
— Ні, Боже мій, «дивись» не означає «кудись дивитися», так кажуть, коли хочуть, щоб людина послухала. Ти мене слухаєш?
— Повністю, повністю!
— Що повністю, Боже мій, якщо я ще нічого не сказав! Так-от, слухай, я запрошую тебе на філіжаночку кави в барі. Хочеш?