«Не твори жодного пристрою на подобу розуму!»
Нейла здригнулася. Підвелася і перенесла крісло на його звичне місце біля тапчана. Її важке мускулисте тіло розпирало тонкий синій одяг. У всіх її рухах відчувалася постійна обережність, характерна для тих, хто мусить утримувати значну фізичну силу. Відвернулася від тапчана й оглянула місце, де ховався столик. Прямокутна сіра панель нічим не відрізнялася від усіх інших. Жодної ворсинки, жодного волоска, нічого такого, що могло б відкрити таємницю панелі.
Щоб відновити сили, Нейла глибоко вдихнула й крізь єдині двері вийшла з кімнати до сірого коридору, тьмяно освітленого широко розкиданими білими кулями. Тут звуки механізмів були голоснішими. Повернула ліворуч – і за кілька хвилин опинилася в компанії Сіони в дещо більшій кімнаті. На столі в центрі кімнати лежали речі, викрадені з Цитаделі. Дві срібні світлокулі осявали таку сцену: за столом сиділа Сіона, а поруч із нею стояв помічник на ім’я Топрі.
Нейла, хоч і неохоче, захоплювалася Сіоною, але Топрі був чоловіком, не вартим нічого, крім відвертої неприязні. То був нервовий товстун із витрішкуватими зеленими очима, носом, як у мопса, і тонкими губами над підборіддям з ямочками. Він заговорив пискливим голосом:
– Глянь сюди, Нейло! Дивись, що Сіона знайшла між сторінками цих двох книжок.
Нейла зачинила, а потім замкнула єдині двері кімнати.
– Ти забагато балакаєш, Топрі, – промовила Нейла. – Бовкаєш язиком. Звідки тобі знати, що я в коридорі сама?
Топрі зблід. На його обличчі з’явилася сердита гримаса.
– Боюся, вона має рацію, – сказала Сіона. – Чому ти вирішив, що я хочу, аби Нейла знала про мою знахідку?
– Ти їй в усьому довіряєш!
Сіона перевела увагу на Нейлу.
– Нейло, ти знаєш, чому я довіряю тобі?
Питання було поставлене цілком рівним голосом, позбавленим емоцій.
«Невже я підвела свого Владику?»
– Ти не маєш відповіді на моє питання? – спитала Сіона.
– Хіба я дала тобі привід не довіряти? – озвалася Нейла.
– Це недостатня причина довіри, – промовила Сіона. – Такої речі, як досконалість, не існує – ні в людині, ні в машині.
– То чому ж ти мені довіряєш?
– Твої слова завжди узгоджуються з твоїми діями. Це чудова риса. Наприклад, ти не любиш Топрі й ніколи не намагаєшся приховати своєї неприязні.
Нейла глянула на Топрі, а той кашлянув.
– Я йому не вірю, – сказала Нейла.
Слова з’явилися в її мозку та без застережень злетіли з уст. І, лише сказавши їх, Нейла збагнула справжню суть неприязні: задля власної користі Топрі зрадив би будь-кого.
«Він розкрив мене?»
Усе ще з кислою міною, Топрі промовив:
– Я не збираюся стояти тут і слухати твої образи.
Зібрався вийти, але Сіона застережно підняла руку. Топрі завагався.
– Хоча ми промовляємо давні фрименські слова й присягаємося у взаємній вірності, нас поєднує не це, – сказала Сіона. – Усе спирається на дії. Ними міряється все. Ви обоє це розумієте?
Топрі автоматично кивнув, проте Нейла похитала головою.
Сіона всміхнулася їй:
– Ти не завжди погоджуєшся з моїми рішеннями, правда, Нейло?
– Ні. – Вона сказала це всупереч власній волі.
– Ти ніколи не намагалася приховати свого несхвалення, а все-таки підкорялася мені. Чому?
– Бо я присяглася.
– Але ж я сказала, що цього не досить.
Нейла знала, що пітніє, знала, що це її видає, проте не могла ворухнутися. «Що я маю зробити? Я поклялася Богові, що підкорятимусь Сіоні, але не можу їй цього сказати».
– Мусиш відповісти на моє питання, – промовила Сіона. – Я наказую.
Нейла стримала дихання. То була дилема, якої вона найбільше боялася. Виходу не було. Вона мовчки помолилася і тихо сказала:
– Я присягла Богові, що підкорятимусь тобі.
Від радості Сіона плеснула руками й засміялася.
– Я знала!
Топрі захихотів.
– Стули пельку, Топрі, – сказала Сіона. – Я намагалася дати урок тобі. Ти не віриш нікому, навіть самому собі.
– Але я…
– Тихо, кажу! Нейла вірить. Я вірю. Саме це нас поєднує. Віра.
Це застало Топрі зненацька.
– Віра? Ти віриш у…
– Не в Бога-Імператора, дурню ти! Ми віримо, що вища сила поборе тирана-хробака. Ця вища сила – це ми.
Нейла зі здриганням зітхнула.
– Усе гаразд, Нейло, – промовила Сіона. – Мені однаково, звідки ти черпаєш свої сили, доки ти віриш.
Нейла змусила себе всміхнутися, тоді вищирилася. Ніколи ще її так не вражала мудрість Владики. «Я можу казати правду, і це працює лише на мого Бога!»
– Я покажу тобі, що знайшла в цих книжках, – сказала Сіона. Жестом указала на кілька аркушів звичайного паперу на столі. – Закладене між сторінками.
Нейла обійшла стіл і зверху глянула на нього.
– По-перше, оце. – Сіона підняла предмет, якого Нейла не помітила. То було тоненьке пасомце чогось… і щось наче…
– Квітка? – спитала Нейла.
– Це лежало між двома аркушами паперу. На папері було написано таке.
Сіона нахилилася над столом і прочитала:
– Пасмо волосся Ганіми з квіткою зірочника, яку вона колись принесла мені.
Дивлячись на Нейлу, Сіона сказала:
– Наш Бог-Імператор виявив сентиментальність. Це слабкість, якої я від нього не очікувала.
– Ганіма? – спитала Нейла.
– Його сестра! Згадай Усну історію.
– О… о, так. Молитва до Ганіми.
– А зараз послухай це. – Сіона взяла другий аркуш і прочитала з нього:
Берег піщаний, сірий, наче мертва щока,
Зелений потік припливу віддзеркалює хвилі хмар,
Стою на темному мокрому краю.
Холодна піна миє пальці моїх ніг.
Я відчуваю дим дерева-плавника.
Сіона знову глянула на Нейлу.
– Це названо «Слова, які я написав, довідавшись про смерть Ганіми». Що ти думаєш про це?
– Він… він любив свою сестру.
– Так! Він здатний любити. О так! Тепер він наш.
* * *
Час від часу я дозволяю собі сафарі, в які не може вибратися жодна інша істота. Прориваюся всередину, тримаючись осі моїх спогадів. Наче школяр, що звітує про подорожі на канікулах, вибираю тему. Нехай це будуть… жінки-інтелектуалки! Пірнаю в океан предків. Я велика крилата риба в глибинах. Рот моєї свідомості розкривається, і я заковтую знахідки! Інколи… інколи я шукаю конкретних осіб, записаних у наших історичних анналах. Яка це таємна радість – наново пережити життя такої людини, глузуючи з намірянь науковців сформувати її біографію.
Викрадені журнали
Монео спустився до крипти з сумним смиренням. Не можна було уникнути обов’язків, що зараз вимагалися від нього. Богу-Імператору потрібен недовгий час, аби оплакати втрату чергового Дункана, але по цьому життя тривало… тривало… тривало…
Ліфт тихо ковзнув униз з досконалою іксіанською бездоганністю. Раз, лише раз Бог-Імператор гукнув до свого мажордома:
– Монео! Інколи я думаю, що тебе створили іксіани!
Монео відчув, що ліфт зупинився. Двері розчинилися. Крізь крипту він глянув на затінену брилу на Королівському Повозі. Ніщо не вказувало, що Лето помітив його прихід. Монео зітхнув і розпочав довге блукання крізь лункий морок. На підлозі біля повозу лежало тіло. Déjà vu ні до чого. Просто звична картина.
Колись, ще на початку служби Монео, Лето сказав:
– Ти не любиш цього місця, Монео. Я це бачу.
– Ні, Владико.
Ледь розворушивши пам’ять, Монео почув власний голос із того наївного минулого. А голос Бога-Імператора відповів:
– Ти не вважаєш мавзолей гарним місцем, Монео. Я ж сприймаю його за джерело нескінченної сили.
Монео згадав, як сильно хотілося йому змінити тему.
– Так, Владико.
Лето вперто продовжував:
– Тут лише кілька моїх предків. Вода Муад’Діба тут. Гані та Харк-аль-Ада, звичайно, теж тут, але вони не мої предки. Ні, якщо існує якась справжня гробниця моїх предків, то ця гробниця – я. Тут переважно Дункани й витвори розплідної програми. Одного дня і ти лежатимеш тут.
