Литмир - Электронная Библиотека

«Не твори жодного пристрою на подобу розуму!»

Нейла здригнулася. Підвелася і перенесла крісло на його звичне місце біля тапчана. Її важке мускулисте тіло розпирало тонкий синій одяг. У всіх її рухах відчувалася постійна обережність, характерна для тих, хто мусить утримувати значну фізичну силу. Відвернулася від тапчана й оглянула місце, де ховався столик. Прямокутна сіра панель нічим не відрізнялася від усіх інших. Жодної ворсинки, жодного волоска, нічого такого, що могло б відкрити таємницю панелі.

Щоб відновити сили, Нейла глибоко вдихнула й крізь єдині двері вийшла з кімнати до сірого коридору, тьмяно освітленого широко розкиданими білими кулями. Тут звуки механізмів були голоснішими. Повернула ліворуч – і за кілька хвилин опинилася в компанії Сіони в дещо більшій кімнаті. На столі в центрі кімнати лежали речі, викрадені з Цитаделі. Дві срібні світлокулі осявали таку сцену: за столом сиділа Сіона, а поруч із нею стояв помічник на ім’я Топрі.

Нейла, хоч і неохоче, захоплювалася Сіоною, але Топрі був чоловіком, не вартим нічого, крім відвертої неприязні. То був нервовий товстун із витрішкуватими зеленими очима, носом, як у мопса, і тонкими губами над підборіддям з ямочками. Він заговорив пискливим голосом:

– Глянь сюди, Нейло! Дивись, що Сіона знайшла між сторінками цих двох книжок.

Нейла зачинила, а потім замкнула єдині двері кімнати.

– Ти забагато балакаєш, Топрі, – промовила Нейла. – Бовкаєш язиком. Звідки тобі знати, що я в коридорі сама?

Топрі зблід. На його обличчі з’явилася сердита гримаса.

– Боюся, вона має рацію, – сказала Сіона. – Чому ти вирішив, що я хочу, аби Нейла знала про мою знахідку?

– Ти їй в усьому довіряєш!

Сіона перевела увагу на Нейлу.

– Нейло, ти знаєш, чому я довіряю тобі?

Питання було поставлене цілком рівним голосом, позбавленим емоцій.

«Невже я підвела свого Владику?»

– Ти не маєш відповіді на моє питання? – спитала Сіона.

– Хіба я дала тобі привід не довіряти? – озвалася Нейла.

– Це недостатня причина довіри, – промовила Сіона. – Такої речі, як досконалість, не існує – ні в людині, ні в машині.

– То чому ж ти мені довіряєш?

– Твої слова завжди узгоджуються з твоїми діями. Це чудова риса. Наприклад, ти не любиш Топрі й ніколи не намагаєшся приховати своєї неприязні.

Нейла глянула на Топрі, а той кашлянув.

– Я йому не вірю, – сказала Нейла.

Слова з’явилися в її мозку та без застережень злетіли з уст. І, лише сказавши їх, Нейла збагнула справжню суть неприязні: задля власної користі Топрі зрадив би будь-кого.

«Він розкрив мене?»

Усе ще з кислою міною, Топрі промовив:

– Я не збираюся стояти тут і слухати твої образи.

Зібрався вийти, але Сіона застережно підняла руку. Топрі завагався.

– Хоча ми промовляємо давні фрименські слова й присягаємося у взаємній вірності, нас поєднує не це, – сказала Сіона. – Усе спирається на дії. Ними міряється все. Ви обоє це розумієте?

Топрі автоматично кивнув, проте Нейла похитала головою.

Сіона всміхнулася їй:

– Ти не завжди погоджуєшся з моїми рішеннями, правда, Нейло?

– Ні. – Вона сказала це всупереч власній волі.

– Ти ніколи не намагалася приховати свого несхвалення, а все-таки підкорялася мені. Чому?

– Бо я присяглася.

– Але ж я сказала, що цього не досить.

Нейла знала, що пітніє, знала, що це її видає, проте не могла ворухнутися. «Що я маю зробити? Я поклялася Богові, що підкорятимусь Сіоні, але не можу їй цього сказати».

– Мусиш відповісти на моє питання, – промовила Сіона. – Я наказую.

Нейла стримала дихання. То була дилема, якої вона найбільше боялася. Виходу не було. Вона мовчки помолилася і тихо сказала:

– Я присягла Богові, що підкорятимусь тобі.

Від радості Сіона плеснула руками й засміялася.

– Я знала!

Топрі захихотів.

– Стули пельку, Топрі, – сказала Сіона. – Я намагалася дати урок тобі. Ти не віриш нікому, навіть самому собі.

– Але я…

– Тихо, кажу! Нейла вірить. Я вірю. Саме це нас поєднує. Віра.

Це застало Топрі зненацька.

– Віра? Ти віриш у…

– Не в Бога-Імператора, дурню ти! Ми віримо, що вища сила поборе тирана-хробака. Ця вища сила – це ми.

Нейла зі здриганням зітхнула.

– Усе гаразд, Нейло, – промовила Сіона. – Мені однаково, звідки ти черпаєш свої сили, доки ти віриш.

Нейла змусила себе всміхнутися, тоді вищирилася. Ніколи ще її так не вражала мудрість Владики. «Я можу казати правду, і це працює лише на мого Бога!»

– Я покажу тобі, що знайшла в цих книжках, – сказала Сіона. Жестом указала на кілька аркушів звичайного паперу на столі. – Закладене між сторінками.

Нейла обійшла стіл і зверху глянула на нього.

– По-перше, оце. – Сіона підняла предмет, якого Нейла не помітила. То було тоненьке пасомце чогось… і щось наче…

– Квітка? – спитала Нейла.

– Це лежало між двома аркушами паперу. На папері було написано таке.

Сіона нахилилася над столом і прочитала:

– Пасмо волосся Ганіми з квіткою зірочника, яку вона колись принесла мені.

Дивлячись на Нейлу, Сіона сказала:

– Наш Бог-Імператор виявив сентиментальність. Це слабкість, якої я від нього не очікувала.

– Ганіма? – спитала Нейла.

– Його сестра! Згадай Усну історію.

– О… о, так. Молитва до Ганіми.

– А зараз послухай це. – Сіона взяла другий аркуш і прочитала з нього:

Берег піщаний, сірий, наче мертва щока,
Зелений потік припливу віддзеркалює хвилі хмар,
Стою на темному мокрому краю.
Холодна піна миє пальці моїх ніг.
Я відчуваю дим дерева-плавника.

Сіона знову глянула на Нейлу.

– Це названо «Слова, які я написав, довідавшись про смерть Ганіми». Що ти думаєш про це?

– Він… він любив свою сестру.

– Так! Він здатний любити. О так! Тепер він наш.

* * *

Час від часу я дозволяю собі сафарі, в які не може вибратися жодна інша істота. Прориваюся всередину, тримаючись осі моїх спогадів. Наче школяр, що звітує про подорожі на канікулах, вибираю тему. Нехай це будуть… жінки-інтелектуалки! Пірнаю в океан предків. Я велика крилата риба в глибинах. Рот моєї свідомості розкривається, і я заковтую знахідки! Інколи… інколи я шукаю конкретних осіб, записаних у наших історичних анналах. Яка це таємна радість – наново пережити життя такої людини, глузуючи з намірянь науковців сформувати її біографію.

Викрадені журнали

Монео спустився до крипти з сумним смиренням. Не можна було уникнути обов’язків, що зараз вимагалися від нього. Богу-Імператору потрібен недовгий час, аби оплакати втрату чергового Дункана, але по цьому життя тривало… тривало… тривало…

Ліфт тихо ковзнув униз з досконалою іксіанською бездоганністю. Раз, лише раз Бог-Імператор гукнув до свого мажордома:

– Монео! Інколи я думаю, що тебе створили іксіани!

Монео відчув, що ліфт зупинився. Двері розчинилися. Крізь крипту він глянув на затінену брилу на Королівському Повозі. Ніщо не вказувало, що Лето помітив його прихід. Монео зітхнув і розпочав довге блукання крізь лункий морок. На підлозі біля повозу лежало тіло. Déjà vu ні до чого. Просто звична картина.

Колись, ще на початку служби Монео, Лето сказав:

– Ти не любиш цього місця, Монео. Я це бачу.

– Ні, Владико.

Ледь розворушивши пам’ять, Монео почув власний голос із того наївного минулого. А голос Бога-Імператора відповів:

– Ти не вважаєш мавзолей гарним місцем, Монео. Я ж сприймаю його за джерело нескінченної сили.

Монео згадав, як сильно хотілося йому змінити тему.

– Так, Владико.

Лето вперто продовжував:

– Тут лише кілька моїх предків. Вода Муад’Діба тут. Гані та Харк-аль-Ада, звичайно, теж тут, але вони не мої предки. Ні, якщо існує якась справжня гробниця моїх предків, то ця гробниця – я. Тут переважно Дункани й витвори розплідної програми. Одного дня і ти лежатимеш тут.

8
{"b":"819736","o":1}