– Ми виявили культ Алії на Г’єді Прайм, – сказав Айдаго.

Лето мовчав, поки той викладав деталі. Як нудно. Лето дав волю плину думок. Тепер шанувальники давно покійної сестри його батька годилися тільки для того, щоб забезпечити сяку-таку розвагу. Але, як легко передбачити, Дункани вважали таку діяльність чимось на кшталт підпільної загрози.

Айдаго закінчив читати. Без заперечень, його агенти дуже старанні. До нудоти старанні.

– Це не більше, ніж відродження Ізіди, – сказав Лето. – Мої священники й священниці трохи розважаться, придушуючи цей культ і його послідовників.

Айдаго труснув головою, наче відповідаючи на якийсь голос усередині.

– Бене Ґессерит знали про цей культ, – сказав він.

А ось це зацікавило Лето.

– Сестринство так і не простило мені, що я відібрав у них розплідну програму, – промовив він.

– Це не має нічого спільного з розплідною програмою.

Лето приховав легку потіху. Дунканів завжди вражала розплідна програма, хоча дехто з них час від часу був її учасником.

– Розумію, – сказав Лето. – Що ж, Бене Ґессерит завжди були трохи божевільними, але їхнє божевілля є хаотичним резервуаром несподіванок. Деякі несподіванки можуть бути цінними.

– Я не бачу в цьому жодної цінності.

– Думаєш, за цим культом стоїть Сестринство? – спитав Лето.

– Так.

– Поясни.

– Вони мали храм. Називали його «Святинею крис-ножа».

– Що, і зараз?

– А їхня головна жриця звалася Хоронителькою Світла Джессіки. Це наштовхує на якісь думки?

– Це дуже мило! – Лето не намагався приховати своєї розваги.

– Що в цьому милого?

– Вони об’єднують моїх бабку й тітку в одну богиню.

Айдаго повільно похитав головою, не розуміючи.

Лето дозволив собі коротку внутрішню паузу, коротшу за кліпання. Внутрішня бабка не надто переймалася цим культом на Г’єді Прайм. Йому слід відгородитися від її спогадів та її особи.

– Яка, на твою думку, мета цього культу? – спитав Лето.

– Це очевидно. Конкурентна релігія для підриву твого авторитету.

– Надто просто. Хай там ким є Бене Ґессерит, але вони не простаки.

Айдаго чекав пояснення.

– Хочуть більше прянощів! – сказав Лето. – Більше Превелебних Матерів.

– Тому й непокоять тебе, доки ти від них не відкупишся?

– Я розчарувався в тобі, Дункане.

Айдаго витріщився на Лето, а той прихитрився зітхнути – цей складний жест уже не був притаманний його новій формі. Зазвичай Дункани були кмітливішими, однак Лето здогадувався, що планований замах затьмарив його пильність.

– Вони обрали собі за домівку Г’єді Прайм, – промовив Лето. – Що з цього випливає?

– Це була твердиня Харконненів, але то давня історія.

– Там померла твоя сестра, ставши жертвою Харконненів. Харконнени та Г’єді Прайм у твоїх думках поєднані, і це правильно. Чому ж ти не згадав цього раніше?

– Я не вважав це важливим.

Лето стис уста в тонку лінію. Згадка про сестру стурбувала Дункана. Розумом цей чоловік знав, що він лише останній у довгому ряді воскрешених тіл. Усі ці тіла були витворами аксолотлевих контейнерів тлейлаксу, причому з тих самих оригінальних клітин. Дункан не міг позбутися пробуджених спогадів. Знав, що це Атріди визволили його з Харконненівської неволі.

«І хай ким ще я можу бути, – подумав Лето, – я все ще Атрід».

– Що ти хочеш цим сказати? – запитав Айдаго.

Лето вирішив, що потрібен крик. Дозволив собі крикнути голосно:

– Харконнени нагромаджували прянощі!

Айдаго відступив на крок.

Лето продовжив тихішим голосом:

– На Г’єді Прайм міститься незнайдений запас меланжу. Сестринство намагається винишпорити його, а ці свої релігійні трюки використовує для прикриття.

Айдаго засоромився. Уже промовлена, відповідь здавалася очевидною.

«І в цьому я помилився», – подумав він.

Крик Лето струснув ним, нагадавши про обов’язки Командира Королівської Варти. Айдаго знав економіку Імперії, спрощену до краю: жодних відсотків, готівку на бочку. Єдина монета, що існувала, мала зображення закритого каптуром обличчя Лето: Бога-Імператора. Але все спиралося на прянощі, субстанцію, ціна якої, і так височенна, постійно зростала. За невелику валізу прянощів можна було купити цілу планету.

«Контролюй гроші й суди. Решту зостав черні», – подумав Лето. Так сказав Джейкоб Брум[1], і Лето почув, як старий хихотить у бороду. «Справи не надто змінилися, Джейкобе».

Айдаго глибоко вдихнув:

– Слід негайно повідомити Бюро Віри.

Лето мовчав.

Прийнявши це за сигнал продовжувати, Айдаго вів далі свій звіт, однак Лето слухав його лише частиною свідомості. Наче оболонка-монітор, що тільки записує слова та дії Айдаго, але час від часу висуває внутрішній коментар.

«А зараз він хоче говорити про тлейлаксу.

Дункане, ступаєш на небезпечний ґрунт».

Але це відкрило нову дорогу для роздумів Лето.

«Лукаві тлейлаксу досі продукують моїх Дунканів із оригінальних клітин. Роблять речі, заборонені релігією, – це знаю і я, і вони. Я не дозволяю штучних маніпуляцій людською генетикою. Та тлейлаксу вже засвоїли, що я ціную Дунканів як Командирів своєї Варти. Думаю, вони й не підозрюють, що для мене це розвага. Мене забавляє, що річка з назвою Айдаго тече там, де колись стояла однойменна гора. Тепер її немає. Ми її зрівняли із землею, видобувши матеріал для високих валів, які оперізують мій Сар’єр.

Звичайно, тлейлаксу знають, що час від часу я схрещую Дунканів у власній розплідній програмі. Ці Дункани мають силу напівкровок… і дещо набагато більше. Кожен вогонь мусить мати свою заслінку.

Я мав намір схрестити його з Сіоною, та тепер це неможливо.

Ха! Він каже, що хоче, аби я „пригнув до землі“ тлейлаксу. Чому не спитає відверто: „Ти плануєш замінити мене?“

Мені так і кортить сказати йому про це».

Айдаго знову потягся до тонкої теки. Інтроспективний моніторинг Лето не пропустив цього.

«Лазеростріл чи ще звіти? Ще звіти.

Дункан поводиться обережно. Хоче не лише підтвердження, що я не здогадуюся про його наміри, а ще більше „доказів“, що я негідний його вірності. Його вагання затягнулося. Завжди так. Я досить часто казав йому, що не використаю передзнання для передбачення свого виходу з цієї древньої форми. Проте він вагається. Він завжди вагається.

Ця печерна кімната поглинає його голос, а коли б не моя чутливість, тутешня вогкість замаскувала б хімічні докази його страху. Я усуваю його голос із безпосередньої свідомості. Яким занудою став цей Дункан. Розповідає історію, історію бунту Сіони, без сумніву, щоб перевести розмову на особисті остороги щодо її останньої ескапади.

„Це не звичайний бунт“, – каже він.

Це мене осмикує! Дурень. Усі бунти звичайні й украй нудні. Виконуються за одним шаблоном і дуже схожі між собою. Рушійною силою є адреналінова залежність і прагнення здобути власну владу. Усі бунтівники – це замасковані аристократи. Тому так легко їх навернути.

Чому Дункани ніколи мене не чують, коли я кажу про це? Я вже мав суперечку з цим самим Дунканом. То була одна з наших найперших сутичок, у цій самій крипті.

„Мистецтво правління вимагає ніколи не передавати ініціативи радикальним елементам“, – сказав він.

Як педантично. Радикали з’являються в кожному поколінні, і цьому неможливо запобігти. Саме це він розуміє як „втрату ініціативи“. Він хоче їх придушити, пригнітити, контролювати, перешкоджати їхнім діям. Є живим доказом того, яка незначна різниця між поліцейським і військовим мисленням.

Я кажу йому: „Радикалів слід боятися лише тоді, коли ти намагаєшся їх придушити. Мусиш продемонструвати, що використаєш найкращі їхні пропозиції“.

„Вони небезпечні! Вони небезпечні!“ Думає, що коли повторювати, то це стане правдою.

Повільно, крок за кроком, я веду його за своїм методом, і, здається, він навіть слухає.

„Це слабкість, Дункане. Радикали завжди бачать речі лише в надто простих категоріях: чорне і біле, добро і зло, вони і ми. Так само розглядаючи складніші речі, вони відкривають дорогу хаосу. Мистецтво правління, як ти це називаєш, є опануванням хаосу“.