«Це моя сила, – кажу я їм. – Це мій дар».
Завдяки цьому я творю Мир. Вони понад три тисячоліття мали Мир Лето. Це вимушений спокій, який до мого панування людство знало лише впродовж найкоротших відтинків часу. Щоб не забути, ще раз вивчіть Мир Лето за моїми журналами.
Я розпочав ці записи в перший рік правління, у першій фазі моєї метаморфози, коли ще переважно був людиною, навіть на вигляд. Шкіра з піщаних форелей, яку я прийняв (а мій батько відмовився) і яка дала мені значно більшу силу плюс практичну невразливість до конвенційних атак і старіння, ця шкіра все ще облягала впізнавано людські форми: дві ноги, дві руки, людське обличчя, обрамлене скрученими складками піщаних форелей.
Ах, це обличчя! Я й досі його маю, і це єдина людська шкіра, яку я виставляю світові. Решта мого тіла покрита сполученими тілами цих дрібних мешканців глибокого піску, що одного дня можуть стати гігантськими піщаними хробаками.
Так і буде… колись.
Я часто думаю про свою фінальну метаморфозу, про цю подобу смерті. Знаю, як це відбуватиметься, але не знаю ні часу, ні інших учасників. Це та єдина річ, якої я не можу знати. Знаю лише, чи ще триває Золотий Шлях, чи вже урвався. Коли я змушую ці слова записуватися, Золотий Шлях триває, і, врешті-решт, цим я задоволений.
Я більше не відчуваю, як війки піщаних форелей зондують мою плоть, вводячи воду мого тіла до своїх плацентних капсул. Тепер ми практично одне тіло, вони – моя шкіра, а я – сила, що рухає ними весь… більшість часу.
Коли я це пишу, цілість можна визнати доволі огидною. Я те, що можна назвати предчервом. Моє тіло близько семи метрів завдовжки й трохи більше за два метри діаметром, переважно ребристе, з моїм Атрідівським обличчям на висоті людського зросту з одного кінця, а руки й долоні (усе ще розпізнавані як людські) дещо нижче. Мої ноги й стопи? Що ж, здебільшого атрофувалися. Просто плавці, далебі, та ще й перемандрували на задню частину тіла. Повністю я важу близько п’яти старих тонн. Додаю ці параметри, бо знаю, що вони цікаві з історичного погляду.
Як я переміщаю цю вагу? Переважно за допомогою свого Королівського Повозу, витвору іксіан. Ви шоковані? Люди незмінно ненавиділи іксіан і боялися їх більше, ніж ненавиділи й боялися мене. Кращий той диявол, якого знаєш. А хто знає, що можуть створити чи винайти іксіани? Хто знає?
Звичайно, що не я. Не все.
Але я в дечому симпатизую іксіанам. Вони так сильно вірять у свою технологію, свою науку, свої машини. Оскільки ми з ними віримо (неістотно, у що), то розуміємо одне одного – іксіани та я. Вони створили для мене багато пристроїв і думають, що заслужили цим вдячність. Слова, які ви читаєте, надруковано іксіанським пристроєм, що зветься «диктопис». Якщо я налаштовую свої думки певним чином, диктопис активується. Я лише думаю, а слова друкуються для мене на кристалічних рідуліанських аркушах усього в одну молекулу завтовшки. Інколи я замовляю копії, віддруковані на менш тривкому матеріалі. Дві останні з таких викрала в мене Сіона.
Хіба вона не викликає захоплення, моя Сіона? Якщо зрозумієте, наскільки вона для мене важлива, можете навіть спитати, чи я справді дозволив би їй померти в лісі. Не сумнівайтеся. Смерть – дуже особиста справа. Я рідко в неї втручаюся. Ніколи не роблю цього з кимось, хто мусить пройти випробування, як Сіона. Я міг дозволити їй померти на будь-якому етапі. Врешті-решт, я можу здобути нового кандидата за дуже короткий, за моїми мірками, час.
Хоча вона захоплює навіть мене. Я стежив за нею там, у лісі. Завдяки іксіанським пристроям я стежив за нею, міркуючи, чому не очікував цієї авантюри. Але Сіона – це… Сіона. Тому я навіть не поворухнувся, аби зупинити вовків. Це було б помилкою. Д-вовки – лише продовження моєї мети, а моя мета – стати найвидатнішим хижаком в історії.
Наведений короткий діалог узято з рукописного джерела під назвою «Фрагмент із Велбека». Імовірним автором є Сіона Атрідка. Учасниками розмови є сама Сіона та її батько Монео, що (як твердять усі історії) був мажордомом і головним помічником Лето ІІ. Діалог датується часом, коли Сіона була ще підлÍткою, а батько відвідав її в Школі Рибомовок у Фестивальному Місті Онні, найбільшому населеному центрі планети, відомої тепер як Ракіс. Згідно з ідентифікаційними документами рукопису, Монео прийшов до доньки таємно, аби перестерегти, що їй загрожує загибель.
Сіона: Як ти витримав з ним стільки, батьку? Він убиває тих, хто поряд. Це всі знають.
Монео: Ні! Ти помиляєшся. Він нікого не вбиває.
Сіона: Ти не мусиш брехати мені про нього.
Монео: Я кажу те, що думаю. Він нікого не вбиває.
Сіона: Тоді як ти поясниш смерті, про які всім відомо?
Монео: Убиває Черв. Черв є Богом. Лето живе на лоні Бога, але нікого не вбиває.
Сіона: То як же ти вижив?
Монео: Я вмію розпізнавати Черва. Бачу це з його обличчя та рухів. Знаю, коли наближається Шай-Хулуд.
Сіона: Він не Шай-Хулуд!
Монео: Ну, так називали Черва за фрименських часів.
Сіона: Я читала про це. Але він не є Богом пустелі.
Монео: Мовчи, дурне дівча! Ти нічого про це не знаєш.
Сіона: Я знаю, що ти боягуз.
Монео: Як мало ти знаєш. Ти ніколи не стояла на моєму місці й не бачила зміни в його очах, у рухах його рук.
Сіона: Що ти робиш, коли наближається Черв?
Монео: Іду геть.
Сіона: Це розсудливо. Він убив дев’ятьох Дунканів Айдаго, про яких ми знаємо напевно.
Монео: Кажу тобі: він нікого не вбиває!
Сіона: Яка різниця? Лето чи Черв – тепер вони одне тіло.
Монео: Але ж це дві різні особи – Лето-Імператор і Черв, Що Є Богом.
Сіона: Ти божевільний!
Монео: Можливо. Але я служу Богові.
* * *
Я найпалкіший спостерігач за людьми серед усіх, хто коли-небудь жив. Спостерігаю за тими, що всередині мене і ззовні. Минуле й теперішнє можуть дивно перемішуватися й переплітатися в мені. Під час метаморфози, яку проходить моє тіло, чуття чудовим способом змінюються. Так, наче я відчуваю все з безпосередньої близькості. У мене винятково гострі слух і зір, а ще нюх, який дає змогу напрочуд точно все розрізняти. Я можу виявити й розпізнати феромони в кількості трьох часток на мільйон. Я знаю. Я це перевіряв. Вам мало що вдасться приховати від моїх чуттів. Думаю, ви б жахнулися, довідавшись, що` я можу визначити з самого тільки запаху. Ваші феромони розповідають мені, що ви робите або збираєтеся зробити. І ваші жести чи поза! Я пів дня стежив за чоловіком, який сидів на лаві в Арракіні. Він був потомком наїба Стілґара в п’ятому коліні, та навіть не знав про це. Я вивчав нахил його шиї, обвислу шкіру під підборіддям, вологу довкола ніздрів, пори за вухами, пасма сивого волосся, що спадали з-під каптура древнього дистикоста. Він так і не помітив, що за ним стежать. Ха! Стілґар здогадався би про це за секунду-другу. Але той старий лише чекав когось, хто так і не прийшов. Урешті встав і пошкандибав геть. Він увесь закляк після цього сидіння. Я знав, що більше ніколи не побачу його в плоті. Був близьким до смерті, а його вода, напевно, буде змарнована. Що ж, це вже не має значення.
Викрадені журнали
Лето вважав, що місце, де він чекав прибуття чергового Дункана Айдаго, було найцікавішим у світі. За більшістю людських стандартів, це був гігантський простір, серцевина заплутаної серії катакомб під його Цитаделлю. Від нього, наче спиці від маточини колеса, розходилися віялом покої у тридцять метрів заввишки та двадцять метрів завширшки. Тут він чекав. Його повіз стояв у центрі цієї маточини, у склепінчастій круглій кімнаті чотириста метрів діаметром і сто метрів заввишки в найвищому місці, саме над ним.
Такі розміри здавалися йому заспокійливими.
У Цитаделі був ранній пополудень, але єдине світло в його покої линуло від тьмяно-оранжевих світлокуль на силових підвісках, що безладно переміщалися в різних напрямках. Світло не проникало глибоко в прилеглі покої, однак спогади Лето достеменно розповідали йому про все, що там було: воду, кості й прах його предків та Атрідів, які жили й помирали від часів Дюни. Усі вони були тут, а на додачу кілька контейнерів із меланжем, аби на крайній випадок створити ілюзію, що це весь його скарб.
