– І ти дозволяєш їм вірити, наче ти бог. Не думаю, що мені б це сподобалося.

– Прокляття святості огидне мені так само, як і тобі!

Айдаго насупився. Не такої реакції він очікував.

– В яку гру ти граєш, Владико Лето?

– У дуже стару, але з новими правилами.

– Твоїми правилами!

– Ти волів би, щоб я повернув усе ДАПТу, Ландсрааду й Великим Домам?

– Тлейлаксу кажуть, що Ландсрааду вже нема. Ти не дозволяєш жодного справжнього самоврядування.

– Ну що ж, я міг би усунутися на користь Бене Ґессерит. Чи, може, іксіан або тлейлаксу? Ти хотів би, щоб я знайшов іншого барона Харконнена, який перейняв би владу над Імперією? Скажи тільки слово, Дункане, – і я відречуся!

Від цієї лавини смислів Айдаго знову захитав головою.

– У недобрих руках, – промовив Лето, – монолітна централізована влада є небезпечним і нестабільним інструментом.

– А твої руки добрі?

– Я не певен щодо моїх рук, але скажу тобі, Дункане: я певен щодо рук тих, хто відійшов переді мною. Я їх знаю.

Айдаго відвернувся від Лето.

«Який захопливий, украй людський жест, – подумав Лето. – Відкидання водночас із визнанням власної вразливості».

Лето заговорив у спину Айдаго.

– Ти слушно опираєшся тому, що я використовую людей без їхнього відома та згоди.

Айдаго напівобернувся до Лето, тоді повернув голову, дивлячись на обличчя в каптурі оболонки, схилився, заглянув у цілковито сині очі.

«Він мене вивчає, – подумав Лето, – але може проаналізувати лише моє обличчя».

Атріди навчили своїх людей розпізнавати найтонші сигнали обличчя й тіла, і Айдаго добре оволодів цим умінням. Однак можна було розгледіти, як його накриває розуміння: те, що відбувається тут, вище рівня його здібностей.

Айдаго кашлянув.

– Яка річ найгірша з того, про що ти мене попросиш?

«Як типово для Дунканів!» – подумав Лето. Цей теж класичний. Айдаго присягає на вірність Атрідові, хоронителеві присяги, даючи водночас сигнал, що не переступить власних меж моральності.

– Я попрошу охороняти мене всіма необхідними засобами й зберігати мою таємницю.

– Яку таємницю?

– Що я вразливий.

– Що ти не Бог?

– У цьому сенсі не до кінця.

– Твої Рибомовки розповідали мені про бунтівників.

– Вони існують.

– Чому?

– Вони молоді, і я не переконав їх, що мій шлях кращий. Дуже складно переконати молодих у будь-чому. Вони вже народилися всезнайками.

– Ніколи не чув, щоб хтось з Атрідів глузував так із молодих.

– Можливо, тому, що я значно старший – старістю, помноженою на старість. А моє завдання стає все тяжчим із кожним поколінням.

– Яке твоє завдання?

– Якщо ми йтимемо поруч, із часом ти зрозумієш.

– А що станеться, якщо я тебе підведу? Твої жінки мене знищать?

– Я намагаюся не обтяжувати Рибомовок почуттям провини.

– Зате обтяжуватимеш мене?

– Якщо ти погодишся.

– Якщо я виявлю, що ти гірший за Харконненів, обернуся проти тебе.

«Як типово для Дунканів. Міряють усе зло, порівнюючи його з Харконненами. Як мало вони знають про зло».

– Барон пожер цілі планети, Дункане. Що може бути гіршим? – сказав Лето.

– Пожирання Імперії.

– Я вагітний моєю Імперією. Помру, народжуючи її.

– Якби я міг у це повірити…

– Ти командуватимеш моєю Вартою?

– Чому я?

– Ти найкращий.

– Уявляю, яка це небезпечна робота. Як померли мої попередники? Виконуючи ці небезпечні обов’язки?

– Деякі з них.

– Я хотів би мати пам’яті тих, інших!

– Ти не міг би їх мати, зоставшись при цьому справжнім собою.

– Усе-таки я хотів би знати.

– Знатимеш.

– То Атріди досі потребують гострого ножа?

– Ми маємо роботу, яку може виконати лише Дункан Айдаго.

– Ти кажеш… ми… – Айдаго ковтнув слину, глянув на двері, тоді на обличчя Лето.

Лето сказав так, як сказав би Муад’Діб, але все ще власним голосом.

– Коли ми востаннє разом піднімалися до січі Табр, ти був вірним мені, а я тобі. Насправді ніщо не змінилося.

– То був твій батько.

– То був я! – Голос Муад’Діба, видобутий із огрому Лето, завжди шокував гхол.

Айдаго прошепотів:

– Ви всі… у цьому одному… тілі… – Урвав.

Лето промовчав. Це був вирішальний момент.

Згодом Айдаго дозволив собі знамениту посмішку «нехай-йому-чорт».

– Тоді я звернуся до Лето першого й Пола – тих, що знають мене найкраще. Використайте мене добре, бо я вас любив.

Лето заплющив очі. Ці слова завжди завдавали йому болю. Знав, що любов – те, від чого він найменше може захиститися.

Монео, який прислухався до розмови, вирушив на порятунок. Увійшов і сказав:

– Владико, мені забрати Дункана Айдаго до вартівниць, якими він командуватиме?

– Так. – Це єдине слово, на яке спромігся Лето.

Монео взяв Айдаго за руку й повів його.

«Добрий Монео, – подумав Лето. – Такий добрий. Так добре мене знає, але я втрачаю надію, що він колись мене зрозуміє».

Одягаючись у перший ранок командування Рибомовками, Айдаго намагався струсити з себе нічний кошмар. Він двічі прокидався від нього й щоразу виходив на балкон глянути на зорі, а сон далі ревів йому в голові.

«Жінки… беззбройні жінки в чорних обладунках… натовп, що суне з хрипким бездумним криком… вимахує руками, вологими від червоної крові… а коли з’юрмилися наді мною, їхні роти роззявилися, показавши жахливі ікла!»

І в цю мить він прокинувся.

Ранкове світло не надто допомогло розвіяти нічні примари.

Йому облаштували кімнату в північній вежі. Балкон виходив на дюни, що тяглися до далекої скелі, біля підніжжя якої розкинулося щось схоже на глинобитне селище.

Айдаго застебнув туніку, оглядаючи цей краєвид.

«Чому Лето набирає до армії лише жінок?»

Кілька миловидних Рибомовок запропонували своєму командирові провести з ним ніч, але Айдаго відмовився від таких пропозицій.

Не по-атрідівськи використовувати секс як засіб переконання!

Оглянув своє вбрання: чорний однострій із золотою облямівкою, червоний яструб ліворуч на грудях. Це принаймні знайоме. Без відзнак рангу.

– Вони знають ваше обличчя, – сказав Монео.

«Дивний малий чоловічок, цей Монео».

Раптом ця думка здивувала Айдаго. Поміркувавши, він вирішив, що Монео не був малим. «Дуже стриманий, так, але не нижчий за мене». Здавалося, що Монео заглиблений у себе… зібраний.

Айдаго окинув поглядом свою сибаритську кімнату, аж надто комфортабельну – м’які подушки, приладдя, сховане за панелями з коричневого полірованого дерева. Купальню мальовниче викладено пастельно-синіми плитками, а в комбінованій душовій з ванною помістилося б не менше шести осіб. Усе довкола заохочувало догоджати собі. То було приміщення, в якому можна дозволити своїм чуттям віддатися всім приємностям, які тільки зможеш згадати.

– Хитро, – прошепотів Айдаго.

Хтось легенько постукав у двері, а тоді жіночий голос сказав:

– Командире? Монео прибув.

Айдаго глянув на випалені сонцем кольори далекої скелі.

– Командире? – Трохи голосніше.

– Заходьте, – відгукнувся Айдаго.

Монео ввійшов, зачинивши за собою двері. Мав на собі туніку та штани крейдяно-білого кольору, що змушувало зосередити погляд на обличчі. Оглянув кімнату.

– Тут вони вас поселили. Кляті жінки! Думаю, з добрими намірами, але мали б уже знати краще.

– Звідки ви знаєте, що я люблю? – різко спитав Айдаго. І, вже питаючи, розумів, яке це дурне питання.