– Менше ніж пилинка! Я бачив людей і їхні безплідні соціуми в стількох повтореннях, що їхня марнота наповнює мене нудьгою, чуєш?

– Я не хотів розсердити свого Владику, – покірно сказав Монео.

– Ти мене не сердиш. Інколи дратуєш, не більше. Не можеш уявити те, що я бачив, – каліфів та імджідів, ракаїв, раджів і башарів, королів та імператорів, пріматосів і президентів – усіх їх я бачив. Усі вони – феодальні вожді. Кожен із них – малий фараон.

– Вибачте мені за самовпевненість, Владико.

– Кляті римляни! – гукнув Лето.

Він повторив це своїм внутрішнім предкам: «Кляті римляни!»

Їхній регіт змусив його забратися з внутрішньої арени.

– Не розумію, Владико, – насмілився озватися Монео.

– Це правда. Ти не розумієш. Римляни рознесли хворобу фараонів, як хлібороб, що розкидає насіння майбутнього урожаю. Цезарі, кайзери, царі, імператори, цісарі, палатини… кляті фараони!

– Не можу похвалитися знанням усіх цих титулів, Владико.

– Я можу бути останнім серед них, Монео. Молися, щоб так і було.

– Як накаже мій Владика.

Лето дивився вниз, на чоловіка.

– Ми з тобою – убивці міфів, Монео. Це наш спільний сон. Запевняю тебе з осідку богів Олімпу, що правління – це спільний міф. Коли помирає міф, помирає й уряд.

– Так ви мене вчили, Владико.

– Ця людська машина, армія, створила нашу теперішню мрію, мій друже.

Монео прокашлявся.

Лето розпізнав ознаки мажордомової нетерплячки.

«Монео розуміє про армію. Знає, що це дурна мрія – щоб армія була головним інструментом правління».

Доки Лето мовчав, Монео підійшов до лазеростріла й підняв його з холодної підлоги крипти. Почав заблоковувати зброю.

Лето спостерігав за ним, міркуючи, як ця незначна сцена відображає суть армійського міфу. Армія підтримувала технологію, бо короткозорим сила машин видається очевидною.

«Цей лазеростріл – усього лише машина. А всі машини ламаються або ж їх замінюють. Однак армія свято шанує такі речі – захопливі й страшні водночас. Гляньте, як люди бояться іксіан! Своїм нутром армія знає, що це витвори Учня Чарівника. Вони вивільняють технологію, і ніколи більше не вдасться загнати магію назад до пляшки.

Я навчаю їх іншої магії».

Лето розмовляв зі своїми внутрішніми ордами.

«Бачите? Монео заблокував смертоносний інструмент. Тут розірвано зв’язок, там роздушено маленьку капсулу».

Лето втягнув повітря, принюхуючись. Пахло ефіром консерваційного мастила, цей запах змішався з потом Монео.

Усе ще розмовляючи з внутрішніми життями, Лето сказав: «Але джин не мертвий. Технології породжують анархію. Вони навмання поширюють такі знаряддя. А слідом за ними йде провокація насильства. Здатність до створення та використання знарядь дикого нищення неухильно потрапляє до рук дедалі менших груп, аж доки ці групи не стають одноосібними».

Монео повернувся до місця під Лето, невимушено тримаючи правою рукою заблокований лазеростріл.

– На Пареллі та планетах Дана точаться розмови про черговий джигад проти таких речей.

Монео підняв лазеростріл та посміхнувся, показуючи, що він знає про парадоксальність таких пустопорожніх мрій.

Лето заплющив очі. Внутрішні орди прагнули суперечки, але він змусив їх мовчати, подумавши: «Джигади творять армії. Батлеріанський Джигад намагався звільнити наш світ від машин, що симулюють людський розум. Батлеріанці залишили після себе армію, а іксіани досі творять сумнівні прилади… за що я їм вдячний. Що таке анафема? Мотивація нищення, не зважаючи на інструменти».

– Це відбулося, – пробурмотів він.

– Владико?

Лето розплющив очі.

– Я піду до своєї вежі, – сказав він. – Мені потрібно більше часу, щоб оплакати Дункана.

– Новий уже в дорозі, – промовив Монео.

Я Дункан Айдаго.

Це майже все, що він хотів знати напевно. Йому не подобалися пояснення тлейлаксу, їхні історії. Але ж, з іншого боку, цих тлейлаксу завжди боялися. Не довіряли й боялися.

Вони перевезли його на планету човником-шаттлом Гільдії, діставшись лінії сутінків із зеленим блиском сонячної корони вздовж горизонту, а тоді занурилися в тінь. Космопорт не мав нічого спільного з тим, що він пам’ятав. Був більшим, і його оточувало кільце дивних споруд.

– Ви впевнені, що це Дюна? – спитав він.

– Арракіс, – виправив його тлейлаксанський супровідник.

Потім у щільно закритій наземній машині вони домчали до цього будинку, десь у місті, яке вони називали Онном, надаючи цьому «н» дивного носового звучання. Кімната, де його залишили, була близько трьох квадратних метрів площею, у формі куба. Не було нічого схожого на світлокулі, але приміщення заповнювало тепле жовте світло.

«Я гхола», – сказав він собі.

Це шокувало, але він мусив у це повірити. Виявити, що ти живий, коли знаєш, що помер, – достатній доказ. Тлейлаксу забрали клітини його мертвого тіла і в одному з аксолотлевих контейнерів виростили зав’язь. Та зав’язь стала його тілом у процесі, через який він спершу почувався чужаком у власній плоті.

Глянув униз, на тіло. Був одягнений у темно-коричневі штани й куртку з груботканої кусючої тканини. Стопи захищали сандалі. Як не рахувати тіла, це й усе, що йому дали. Скупість, яка свідчила про справжній характер тлейлаксу.

У кімнаті не було меблів. Його впустили крізь єдині двері без жодної клямки всередині. Він глянув угору на стелю, озирнувся довкола, роздивляючись стіни та підлогу. Попри цілковито одноманітний характер цього приміщення, він відчував, що за ним стежать.

– По тебе прийдуть жінки Імператорської Варти, – сказали вони й пішли, обмінюючись лукавими посмішками.

Жінки Імператорської Варти?

Тлейлаксанський супровід по-садистськи насолоджувався, демонструючи здібності у зміні подоби. Він не знав, у яку форму за хвилину переллється пластичний потік їхньої плоті.

Кляті лицепляси!

Звичайно, вони знали про нього все, знали, яку огиду викликають у нього Змінювачі Подоби.

У чому він міг бути впевненим, якщо це справа рук лицеплясів? Дуже мало в чому. У що зі сказаного ними можна повірити?

«Моє ім’я. Я знаю своє ім’я».

А ще він мав власну пам’ять. Вони через шок повернули йому особистість. Припускалося, що гхоли неспроможні відновити первісну особистість. Але тлейлаксу зробили це, і він мусив повірити, бо розумів, як це сталося.

Він знав, що спочатку був повністю сформованим гхолою, дорослим тілом без імені та пам’яті, палімпсестом, на якому тлейлаксу могли писати майже все, що хотіли.

– Ти Гхола, – сказали вони йому. Довгий час це було його єдиним іменем. Гхолу сприймали як піддатливе дитя і формували в нього рефлекс убити конкретного чоловіка – чоловіка, надзвичайно схожого на справжнього Пола Муад’Діба, якому він служив і якого обожнював. Через ту схожість Айдаго тепер підозрював, що то міг бути інший гхола. Але якщо це так, то де вони дістали оригінальні клітини?

Щось у клітинах Айдаго збунтувалося проти вбивства Атріда. Він стояв із ножем у руці, а зв’язаний псевдо-Пол дивився на нього з гнівним страхом.