— Так, звичайно, маєте рацію, містере Стівенс. У вас дуже добре серце.

— О, по-моєму, автобус їде.

Я підійшов до дороги й махнув рукою. Міс Кентон підвелася і вийшла до краю зупинки. Я наважився глянути на неї допіру тоді, як під’їхав автобус: її очі наповнилися слізьми. Я усміхнувся і сказав:

— Що ж, місіс Бенн, мусите подбати про себе. Багато хто каже, що пенсія — найкраща пора для подружжя. Зробіть усе, що можете, аби ці роки були радісними для вас і вашого чоловіка. Можливо, ми вже ніколи не зустрінемося, тому прошу вас: прислухайтеся до моєї поради.

— Добре, містере Стівенс, прислухаюсь. І дякую, що підвезли мене. Дуже мило з вашого боку. Приємно було знову побачитися з вами.

— І мені теж дуже приємно, місіс Бенн.

На набережній загорілися вогні. Натовп людей позаду мене радісно загукав. Надворі ще досить світло, небо над морем стало блідо-червоне, але здається, що люди, які зібралися тут за останні півгодини, хочуть, аби якомога швидше настала ніч. Це, як на мене, дуже влучно підкреслює думку, що її висловив один чоловік, який донедавна сидів поруч зі мною на лавці та з яким у мене зав’язалася цікава розмова. Він стверджував, що для багатьох людей вечір — найкраща пора, якої вони нетерпляче чекають. І, мабуть, у його словах таки є трохи правди, бо чому б інакше юрба так голосно гукала, коли на набережній засвітилися ліхтарі?

Мій сусід, звісно, висловився метафорично, але, як не дивно, його слова тут же справдилися буквально. Він, напевно, довгенько просидів біля мене, а я й не помічав його, занурившись у спогади про зустріч із міс Кентон два дні тому. Я звернув увагу на нього аж тоді, коли він голосно сказав:

— Морське повітря дуже корисне.

Я підвів голову й побачив міцно збудованого чоловіка, років під сімдесят, у зношеному твідовому піджаку й сорочці без краватки. Він дивився на воду й на мартинів удалині, тому я не відразу зрозумів, до кого він звертається. Але йому ніхто не відповів, і навколо не було нікого, хто б міг відповісти, тому я врешті промовив:

— Так, дуже.

— Лікар сказав мені, що з нього велика користь. Тож коли не ллє дощ, я відразу йду сюди.

Чоловік почав розповідати мені про свої болячки — він лиш зрідка відводив погляд від заходу сонця й повертався до мене, киваючи головою і всміхаючись. Я слухав його краєм вуха і насторожився тільки тоді, коли він згадав, що перш ніж три роки тому піти на пенсію, служив дворецьким у будинку неподалік. Розпитавши його, я з’ясував, що будинок був дуже маленький, і, крім нього, там ніхто постійно не працював. Я запитав його, чи мав він колись підлеглих, можливо, до війни, на що він відповів:

— Та де там — у ті часи я був простим лакеєм. Тоді ніякого дворецького з мене не вийшло б. Ви уявити собі не можете, скільки всього треба було знати і вміти, щоб працювати в тих величезних будинках!

Після цих слів я вирішив, що варто представитися. Мій сусід був вражений, почувши про Дарлінґтон-Голл, хоч я сумніваюся, що ця назва йому щось прояснила.

— А я сиджу й оповідаю вам, що то за робота, — засміявся він. — Добре, що ви сказали мені про це, поки я остаточно не пошився в дурні. Це ще раз доводить, що коли говориш із незнайомцем, ніколи не знаєш, хто перед тобою. То у вас, певно, нічогенький персонал був — ну, перед війною.

Він був чоловік веселий і, здається, щиро зацікавився цією темою, тож я трохи розповів йому про Дарлінґтон-Голл у старі добрі часи. Загалом я намагався пояснити, що саме треба було знати і вміти, аби добре обслуговувати такі великі події, які в нас відбувалися. Я навіть розкрив йому кілька професійних «секретів», як змусити підлеглих працювати на повну, і поділився деякими «трюками» — як ото у фокусника, — які допомагали дворецькому залагодити ту чи іншу справу у правильний час і в правильному місці так, щоб гості не здогадалися про всі складні маневри, які треба було здійснити. Як я вже казав, мій сусід начебто слухав зі щирим зацікавленням, але за якийсь час я подумав, що вже розказав йому більш ніж досить, і завершив свою розповідь такими словами:

— З моїм нинішнім господарем, джентльменом з Америки, усе, звісно, по-іншому.

— З Америки, кажете? Тільки американці й можуть тепер собі таке дозволити. То ви перейшли до нього разом з будинком — як додаток до покупки, га?

Він обернувся до мене, усміхнувшись.

— Ага, — засміявся я. — Як додаток до покупки.

Чоловік знову повернувся до моря і, набравши у груди повітря, задоволено зітхнув. Ми якийсь час сиділи мовчки.

— Насправді я віддав лордові Дарлінґтону все найкраще, — зрештою сказав я. — Віддав йому все найкраще, що міг віддати, і тепер... що ж, тепер у мене мало що залишилося.

Чоловік кивнув, але нічого не відповів, тож я продовжив:

— Відколи приїхав новий господар, містер Фаррадей, я старався — з усіх сил старався — служити йому якнайліпше. Докладав усіх зусиль, кожного дня, але, по-моєму, так і не досягнув тієї планки, яку колись поставив для себе. Я припускаюся щораз більше й більше помилок. Так, вони дріб’язкові, але ж раніше такого ніколи не траплялося, і тому я чудово розумію, що все це означає. Бачить Бог, я старався, але все даремно. Я віддав усе, що мав. Усе віддав лордові Дарлінґтону.

— Ох, друже. Дати вам хустинку? У мене десь була. Ось, знайшов. Вона чиста — я тільки раз висякався в неї сьогодні вранці. Тримайте, друже.

— Ой ні, дякую, не треба. Вибачте. То дорога мене так втомила. Перепрошую.

— Ви, напевно, були дуже прив’язані до того лорда... як там його звати. Кажете, уже три роки, як він помер? Бачу, ви дуже до нього прив’язалися, друже.

— Лорд Дарлінґтон не був поганим чоловіком. Анітрохи. Принаймні в кінці свого життя він мав можливість визнати, що схибив. Він був дуже сміливий. Його світлість обрав певний шлях у житті, і хай навіть той виявився помилковим, він його обрав сам, от що справді важливо. А я навіть такого сказати не можу. Я вірив у його мудрість, розумієте? Вірив. Усі ті роки, коли служив йому, я вірив у те, що він займається достойною справою. А тепер я навіть не можу визнати, що схибив. Де ж тут гідність, скажіть мені?

— Послухайте, друже, я не зовсім розумію, про що ви. Але, по-моєму, ви неправильно ставитеся до життя. Навіщо весь час думати про минуле? Так ви себе заженете. Більше не можете? І що тут такого — хіба не з кожним так? Рано чи пізно кожен із нас мусить усе покинути й задерти ноги догори. Подивіться на мене. Та я тішуся, як дитя, відколи вийшов на пенсію! Ясно, що юність наша вже минула, але треба дивитися вперед.

А тоді він додав:

— Насолоджуйтеся життям, друже. Вечір — найкраща пора. Усю роботу ви вже переробили. Тепер можна задерти ноги й відпочивати. Така моя думка. Кого хочете спитайте — усі вам так скажуть! Вечір — найкраща пора.

— Не сумніваюся, що ви маєте рацію, — відповів я. — Вибачте, негарно якось вийшло. Я, напевно, перевтомився. Забагато часу в дорозі.

Минуло хвилин із двадцять, відколи той чоловік пішов, а я так і сидів на лавці: чекав на те, що тільки-но відбулося, чекати, доки засвітяться на набережній ліхтарі. Як я вже казав, радість, з якою юрба привітала цю скромну подію, підкреслює, наскільки слова мого сусіда правдиві: для багатьох людей вечір і справді — найкраща пора. То, може, його порада дійсно слушна: треба перестати весь час озиратися на минуле, а налаштуватися на оптимістичніший лад і старатися якнайліпше скористати із залишку свого дня. Адже що доброго ми здобудемо, коли повсякчас озиратимемося назад і звинувачуватимемо себе в тому, що життя склалося не зовсім так, як нам хотілося? Жорстока реальність у тому, що таким, як ми з вами, не залишається іншого вибору, аніж вручити свою долю в руки великих джентльменів, які перебувають у гущі світових подій і наймають нас собі на службу. Який сенс так сильно перейматися тим, що можна було вдіяти, аби скерувати своє життя в інше русло? Безперечно, досить і того, що такі люди, як ми з вами, принаймні намагаються зробити свій маленький внесок у щось велике й достойне. А якщо хтось із нас готовий пожертвувати задля цього своїм життям — це вже причина для гордості й утіхи, байдуже, чим це закінчиться.