Проте господар тільки глянув на мене і мовив: «Перепрошую, Стівенсе?».

Аж тоді я збагнув: той, хто не знає, що мимо проходили цигани, не зрозуміє мій дотеп отак відразу. Я не знав, як у такому разі продовжувати розмову, тому вирішив поставити крапку і, вдавши, ніби раптово згадав про якусь нагальну справу, попросив пробачення й вийшов з кімнати, остаточно збивши господаря з пантелику.

То був украй бентежний початок того, що могло стати для мене цілковито новим обов’язком, — такий бентежний, що я, мушу визнати, облишив будь-які подальші спроби. Водночас, не можу позбутися відчуття, що містер Фаррадей незадоволений моїми відповідями на його численні дотепи. Ба більше: останнім часом господар стільки жартує, аж мені здається, що він спонукає мене відповідати йому так само. Хай там як, а після того першого дотепу про циган я жодного разу не зміг вчасно вигадати жарт у відповідь.

Тепер такі труднощі завдають ще більше клопотів, ніж колись, бо вже не випадає нагоди порадитися з колегами. Ще не так давно, коли виникали суперечливі питання, я надто не переймався, бо знав, що той, чию думку я поважаю, рано чи пізно прийде до нашого маєтку разом зі своїм господарем і тоді у нас буде вдосталь часу, аби обміркувати певне питання. До того ж за часів лорда Дарлінґтона, коли леді й джентльмени гостювали багато днів, з’являлася нагода досягнути прекрасного порозуміння із прибулими колегами. У сповнені клопотів дні найдобірніші професіонали Англії збиралися в кімнаті для слуг, грілися коло каміна й допізна розмовляли. І, скажу я вам, якби ви зазирнули у ту кімнату в котрийсь із вечорів, то почули б не якісь там плітки, а обговорення поважних справ, які хвилювали господарів нагорі, або ж важливих питань, про які писали в газетах. А ще, ясна річ, ми говорили про всілякі тонкощі нашого фаху, як зазвичай розмовляють колеги з найрозмаїтіших царин, коли збираються разом.

Інколи, цілком природно, спалахували палкі суперечки, проте зазвичай у товаристві панувала атмосфера взаємоповаги. Можливо, я краще передам настрій тих вечорів, коли скажу, що серед постійних гостей були містер Гаррі Ґрем, камердинер і дворецький сера Джеймса Чемберса, а також містер Джон Доналдс, камердинер містера Сідні Дікенсона. Були там й інші особи — можливо, не такі поважні, проте їхня жвава присутність робила кожну зустріч незабутньою: як-от містер Вілкінсон, камердинер і дворецький містера Джона Кемпбелла, який умів знатно зображати відомих джентльменів; містер Девідсон з Істерлі-Гауз, який умів відлякувати незнайомців своїм запалом під час суперечок і водночас зачаровувати їх своєю безневинною лагідністю; містер Герман, камердинер містера Джона Генрі Пітерса, чиї сповнені крайнощів думки неможливо було спокійно слухати і якого, водночас, не можна було не любити за його особливий утробний сміх і йоркширський шарм. Можу продовжувати ще довго. Попри дрібні відмінності в підходах, серед представників нашого фаху в ті часи панував справжній дух товариськості. Ми всі були, так би мовити, з одного тіста. Не те, що тепер, коли слуга — якщо він узагалі супроводить сюди гостя — зазвичай виявляється новаком, який має що сказати хіба про футбол, а вечори проводить не перед каміном в кімнаті для слуг, а за чаркою у «Плауменс-Армс», а то й, дедалі частіше, у готелі «Стар-Інн».

Я щойно згадував про містера Ґрема, камердинера й дворецького сера Джеймса Чемберса. Місяці зо два тому я дуже зрадів, дізнавшись, що сер Джеймс збирається навідатись до Дарлінґтон-Голлу. Я з нетерпінням чекав його візиту не тільки тому, що гості з часів лорда Дарлінґтона сьогодні тут мало коли бувають, — у містера Фаррадея, природно, доволі інше коло спілкування, ніж у його світлості, — ай тому, що я припустив: сера Джеймса супроводжуватиме, як і колись, містер Ґрем, отож я матиму шанс почути його думку на тему жартівливих балачок. Тому я здивувався і розчарувався водночас, коли за день до візиту дізнався, що сер Джеймс прибуде сам-один. Крім того, поки сер Джеймс у нас гостював, я зрозумів, що містер Ґрем уже не працює в нього, ба більше: сер Джеймс узагалі не тримає постійного персоналу. Мені кортіло дізнатися, як далі склалися справи у містера Ґрема, бо хоч ми й не зналися дуже добре, під час зустрічей знаходили спільну мову. Втім, мені не випало нагоди запитати про це. Чесно кажучи, я доволі засмутився, бо залюбки поговорив би з ним про дотепні розмови.

Але повернуся до того, з чого почав. Як я вже казав, учора по обіді довелось мені пережити кілька незручних хвилин у вітальні, поки містер Фаррадей сипав дотепами. Я, як зазвичай, ледь помітно усміхався — аби показати, що бодай якось підтримую його жартівливий настрій, — і чекав, чи дасть господар добро на мою мандрівку. Як я й сподівався, він довго не барився і люб’язно дав свою згоду, та ще й повторив щедру пропозицію «заплатити за бензин зі своєї кишені».

Отож немає жодних причин, чому б мені не здійснити автомобільну виправу до Вест-Кантрі. Доведеться, звісно, написати міс Кентон і повідомити її, що я проїжджатиму мимо, а ще подбати про одежу. Також треба залагодити усілякі питання, щоб у маєтку все було гаразд, поки мене не буде. Але загалом я не бачу вагомої причини відмовитися від запланованої подорожі.

День перший • Вечір

Солсбері

Сьогодні ввечері я опинився в готелі у місті Солсбері. Перший день мандрівки завершився, і, чесно кажучи, назагал я досить задоволений. Моя виправа почалася вранці, майже на годину пізніше, ніж я собі планував, хоч на годиннику не було ще й восьмої, коли я склав усі речі й запакував їх у «форд». Місіс Клементс і дівчата теж поїхали на тиждень, тому я чудово усвідомлював, що після мого від’їзду Дарлінґтон-Голл стоятиме порожній — мабуть, уперше за це століття, а то й узагалі відколи його збудували. Дивне то було відчуття — напевно, саме через нього я так зволікав із від’їздом, обходячи маєток по кілька разів, щоб востаннє перевірити, чи все гаразд.

Важко пояснити, що я відчував, коли врешті вирушив у дорогу. Не можу сказати, що мене відразу охопило збудження чи радісне передчуття. Це, без сумніву, пов’язано з тим, що хоч я віддалявся й віддалявся від маєтку, довкола мене простягалися більш-менш знайомі краєвиди. Я завжди вважав, що дуже мало подорожую через домашні обов’язки, які на мені лежать, але, звісно, з часом вирушав то туди, то сюди у справах; і от, схоже, набагато краще ознайомився з сусідніми теренами, ніж собі гадав. Бо, як я вже казав, рухаючись залитою сонцем дорогою до графства Беркшир, я раз по раз дивувався, що все довкола здавалося таким знайомим.

Та зрештою краєвиди стали невпізнавані і я зрозумів, що виїхав за звичні межі. Я чув, як люди розповідали про мить, коли вирушаєш у плавання і з часом перестаєш бачити суходіл. Відчуття збентеження й водночас піднесення, про яке зазвичай згадують, описуючи той момент, напевно, дуже схоже на те, що я відчув у своєму «форді», коли опинився в незнайомих околицях. Це трапилося відразу по тому, як я звернув і виїхав на дорогу, що обгинала край пагорба. Я відчував, що ліворуч крутий схил, хоч за деревами й густими кущами на узбіччі його не було видно. На мене хвилею накотилось відчуття, що тепер я по-справжньому залишив Дарлінґтон-Голл позаду; а ще, скажу відверто, я трохи захвилювався, побоюючись, що звернув не на ту дорогу і лечу в хибному керунку в якісь хащі. Відчуття за секунду-другу минуло б, та все ж я став їхати повільніше. І навіть переконавши себе, що я на правильній дорозі, усе ж зупинив автомобіль, щоб оцінити своє становище.

Я вирішив вийти з автівки і трохи розім’ятися — надворі у мене склалося враження, що я й справді на високогір’ї. По один бік від дороги здіймався порослий кущами й деревцями схил, по другий за листвою відкривався краєвид.

Я трохи пройшов дорогою, зазираючи між листя і сподіваючись краще роздивитися місцевість, коли позаду мене почувся чийсь голос. До тієї хвилі я, звісно, був упевнений, що перебуваю на самоті, тож здивовано обернувся. Трохи далі на протилежному боці дороги починалася стежка, що різко бігла вгору й зникала в гущавині. На каменюці, що лежала на тому місці, сидів худорлявий сивий чоловік у кашкеті й потягував люльку. Він знову щось до мене гукнув — я не розібрав його слів, проте з жестів зрозумів, що він запрошує мене приєднатися до нього. Я спершу подумав, що він волоцюга, але потім побачив, що то простий собі чоловік із тутешніх, який насолоджується свіжим повітрям і літнім сонечком, тож вирішив, що нема жодної причини триматися осторонь.