— Не подумайте, що в нас нема електрики, сер, — сказав до мене містер Тейлор, махнувши головою у бік лампи. — Просто щось там сталося, і ми вже два місяці сидимо без світла. Але скажу вам чесно: без нього не так уже й погано. У нашому селі є кілька хат, в яких узагалі не проводили електрики. Гасові лампи дають тепліше світло.
Місіс Тейлор принесла смачного бульйону, а до нього — добре запеченого хліба, тож ніщо не вказувало на те, що ввечері на мене чекає щось страшніше за годину-півтори приємної розмови перед сном. Та тільки-но ми повечеряли й містер Тейлор налив мені кухоль пива, що його зварив хтось із його сусідів, як надворі, на посиланій гравієм доріжці, почулися чиїсь кроки. Мені здалося, що в цих звуках — хтось наближався в темряві до самотнього будинку — є щось зловісне, але ні господар, ні господиня ніякої загрози не відчули. Бо коли містер Тейлор сказав: «Цікаво, хто це може бути?» — у голосі його прозвучала сама лиш цікавість.
Він сказав це неголосно, мовби сам до себе, але знадвору, наче у відповідь, почувся чийсь голос:
— Це Джордж Ендрюс. Проходив мимо й вирішив зайти.
Місіс Тейлор відчинила двері. На порозі стояв дебелий чоловік, років за п’ятдесят, який — судячи з його одежі — провів цілий день, працюючи біля землі. З його невимушеної поведінки було зрозуміло, що він тут часто гостює. Сівши на ослінчик біля дверей, чоловік узявся стягувати гумові чоботи, перекинувшись кількома словами з місіс Тейлор. Знявши їх, він підійшов до стола й зупинився, ставши струнко, наче у війську.
— Мене звати Джордж Ендрюс, сер, — мовив він. — Добрий вечір! Дуже шкода, що з вами сталася така біда. Сподіваюся, ви не дуже повісили носа, коли почули, що вам тут доведеться заночувати.
Я здивувався, звідки той містер Ендрюс дізнався про мою, як він висловився, «біду». Усміхнувшись, я відповів, що «носа не вішав», а навпаки — дуже зрадів, що мене так гостинно прийняли, і що дуже за це вдячний. Я мав на увазі, звісно ж, містера й місіс Тейлор, але, схоже, містер Ендрюс вирішив, що я і йому вдячний, бо тут же, піднявши великі долоні, сказав:
— Е ні, сер, не кажіть такого. Для нас велика честь вас приймати. Тут нечасто бувають такі люди, як ви. Ми всі дуже раді, що ви до нас заїхали.
Він сказав це так, ніби все село знало про мою «біду» і появу в цьому будинку. Дуже скоро виявилося, що я був близький до істини. Напевно, за ті кілька хвилин, поки я був у своїй кімнаті — мив руки й намагався виправити шкоду, заподіяну моїй куртці й штанам, — містер і місіс Тейлор повідомили про мій приїзд комусь із перехожих. Не знаю, так воно було чи не так, а за кілька хвилин з’явився ще один гість, дуже подібний до містера Ендрюса — широкоплечий селянин у заляпаних болотом гумових чоботах, що їх він узявся стягувати точно так само, як щойно перед ним містер Ендрюс. Вони були такі схожі, аж я подумав, що вони брати, поки гість не представився: «Морґан, сер. Тревор Морґан».
Містер Морґан висловив свої співчуття стосовно «нещастя», яке мене спіткало, запевнивши, що вранці все буде гаразд, а потім сказав, що мені в селі дуже раді. Я, звісно, уже чув щось схоже кілька хвилин тому, але містер Морґан до всього ще й додав: «Для нас велика честь приймати тут, у Москомі, такого джентльмена, як ви, сер».
Не встиг я щось йому відповісти, як надворі знову почулися кроки. До кімнати увійшли чоловік і жінка середнього віку — їх представили мені як містера й місіс Гаррі Сміт. Вони були зовсім не схожі на селян: жінка була огрядна й нагадувала мені місіс Мортімер, яка у двадцятих і тридцятих працювала кухаркою в Дарлінґтон-Голлі. Містер Гаррі Сміт натомість був чоловік худорлявий, з насупленим чолом. Сідаючи за стіл, він запитав мене: «То ваш старий „форд“ стоїть там на пагорбі, сер?».
— Якщо ви маєте на увазі пагорб, з якого видно село, то мій, — відповів я. — Але мені дивно, що ви його бачили.
— Сам я не бачив, сер. Дейв Торнтон проїжджав повз нього на тракторі, коли вертався додому. Він очам своїм не повірив, коли його уздрів: аж мусив зупинитися й вийти.
Містер Гаррі Сміт обернувся до інших присутніх:
— Такий красунчик. Казав, що він такого ніколи не бачив. Навіть машина містера Ліндсея сховається!
За столом розсміялися, а містер Тейлор тим часом повернувся до мене й пояснив:
— Був такий один джентльмен. Жив у великому будинку недалеко звідси, сер. Потім він наробив дурниць і його перестали поважати в наших краях.
Усі схвально загули. А тоді хтось сказав: «Ваше здоров’я, сер!» — і підняв один із кухлів елю, що їх саме приніс містер Тейлор. Решта й собі підняли кухлі на мою честь.
Я усміхнувся й відповів:
— І ваше! Щиро вам вдячний.
— Маєте добре серце, сер, — мовила місіс Сміт. — Як і годиться справжньому джентльмену. А той містер Ліндсей ніяким джентльменом і близько не був. Грошей багато мав, а джентльменом не був.
Знову почулося схвальне бурмотіння. Місіс Тейлор прошепотіла щось місіс Сміт на вухо, а та вголос відповіла: «Він сказав, що прийде, як тільки зможе». Вони обидві повернулися до мене, і місіс Сміт, зніяковівши, промовила:
— Ми сказали лікареві Карлайлу, що ви тут, сер. Пан лікар буде дуже радий з вами познайомитися.
— Але, напевно, у нього пацієнти, — вибачливо додала місіс Тейлор. — На жаль, невідомо, чи він встигне прийти, поки ви не ляжете спати.
У ту мить містер Гаррі Сміт, худорлявий чоловік із насупленим чолом, нахилився вперед і сказав:
— Той містер Ліндсей не розумів, що робить. Думав, що він ліпший за нас і тримав нас усіх за дурнів. Що ж, скажу я вам, він дуже скоро змінив свою думку. Тут люди вміють думати і за словом у кишеню не лізуть. Люди не соромляться казати все, що в них на умі. Той ваш містер Ліндсей дуже скоро це зрозумів.
— Не був він джентльменом, той містер Ліндсей, — тихо мовив містер Тейлор. — Не був.
— Правду кажете, сер, — відповів містер Гаррі Сміт. — Відразу було видно, що джентльмен він ніякий. Будинок гарний, костюми дорогі — то все добре, але якось відчувалося, що з ним щось не так. А потім все стало ясно.
Товариство зашепотіло на знак згоди, і хвилину-другу здавалося, що всі присутні розмірковують, варто чи не варто переповідати мені історію цього місцевого героя. Врешті містер Тейлор порушив мовчанку, сказавши:
— Гаррі каже правду. Справжнього джентльмена відразу відрізниш від того, хто просто натягнув на себе дорогу одежу. Ось подивитися на вас, сер. Відразу видно, що ви джентльмен. І то не з того, як пошитий ваш одяг чи як гарно ви говорите. Є ще щось у вас таке... Що саме, не можу сказати, але це бачать всі, у кого є очі.
За столом знову схвально загули.
— Лікар Карлайл мав би вже скоро прийти, сер, — сказала місіс Тейлор. — Думаю, вам буде з ним цікаво порозмовляти.
— У лікаря Карлайла теж є оте щось, — мовив містер Тейлор. — Він із тих справжніх джентльменів.
Містер Морґан, який за весь час не сказав майже ні слова, подався вперед і мовив до мене:
— Що воно таке — як ви думаєте, сер? Може, той, у кого воно є, знає, як воно називається? Ми всі тут говоримо: у кого воно є, у кого нема... Але ми ж не знаємо, що воно таке. Може, ви нас просвітите, сер?
За столом запала тиша. Я відчував, що всі дивляться на мене. Кашлянувши, я сказав:
— Мені важко судити про риси, які в мене, можливо, є, а може, й нема. Проте коли йдеться про ваше запитання, я так здогадуюся, що ви маєте на увазі гідність.
Я не бачив змісту пояснювати їм щось докладніше. А всього лиш озвучив те, що спало мені на думку під час розмови, і сумніваюся, що сказав би таке, якби цього не вимагала ситуація. Однак моя відповідь їх начебто цілком задовольнила.
— Правду кажете, сер, — кивнув головою містер Ендрюс, і кілька гостей йому підтакнули.
— Містеру Ліндсею не завадило б мати трохи більше гідності, — сказала місіс Тейлор. — Біда таких, як він, що вони поводяться так, ніби схопили Бога за бороду, і думають, що то гідність.
— При всій повазі до вашої думки, сер, — озвався містер Гаррі Сміт, — мушу дещо сказати. Гідність є не тільки у джентльменів. Кожен чоловік і жінка в цій країні можуть її мати. Вибачте, сер, але, як я вже казав, ми тут не церемонимося, а говоримо прямо. То моя особиста думка. Гідність мають не тільки джентльмени.