Коли згадати, як міс Кентон розмовляла зі мною про мого батька у перші дні її служби в Дарлінґтон-Голлі, стає цілком зрозуміло, чому спогад про той вечір залишився у її пам’яті аж дотепер. Коли ми удвох спостерігали за батьковою постаттю внизу, вона, без сумнівів, почувалася до певної міри винною. На моріжку вже залягли тіні від тополь, однак сонце ще освітлювало дальній закуток, де починався горбик, що здіймався до альтанки. Батько, поринувши в задуму, стояв коло чотирьох кам’яних сходинок. Його волосся ворушив легенький вітерець. На наших очах він дуже повільно піднявся сходами. Нагорі розвернувся і рушив униз, уже трохи швидше. Знов обернувшись, батько на мить завмер, розглядаючи сходи. Після того без поспіху піднявся ними вдруге. Цього разу він попрямував далі по траві, аж поки не дійшов до альтанки, а тоді обернувся й повільно рушив назад, не підводячи очей від землі. Чесно кажучи, я не можу описати його ходу краще, ніж це зробила міс Кентон у своєму листі: він і справді йшов так, «наче сподівався знайти самоцвіт, що його там згубив».

Утім, я бачу, що поринаю надто глибоко у спогади, а це, мабуть, трохи нерозумно. Адже ця мандрівка є для мене рідкісною нагодою сповна насолодитися прекрасними англійськими краєвидами, і я знаю, що потім неабияк шкодуватиму, якщо дозволю собі надміру відволікатися. І взагалі, я помітив, що досі нічого не написав про подорож до цього міста, окрім короткої згадки про зупинку на гірській дорозі на самому її початку. А це, звісно, недогляд з мого боку, коли зважити, яку насолоду я отримав від учорашньої мандрівки.

Я ретельно спланував подорож до Солсбері так, щоб уникати головних доріг. Комусь могло б здатися, що я їду самими манівцями, але такий маршрут дав мені нагоду оглянути чимало краєвидів із тих, про які розповідає місіс Саймонс у своїй прекрасній книжці, і, мушу сказати, я дуже тим маршрутом задоволений. Здебільшого я мандрував полями, огорнутий приємними луговими пахощами, і не раз сповільнював «форд», щоб краще роздивитися потічок чи долину, повз які проїжджав. Проте, наскільки пам’ятаю, з автівки я знову вийшов аж біля самого Солсбері.

Того разу я їхав довгою прямою дорогою, обабіч якої простягалися широкі поля. Пагорби змінилися відкритою рівниною, звідки було видно, скільки око сягає, а на обрії майорів шпиль Солсберійського собору. Мене огорнув спокій, і, напевно, саме тому я знову почав їхати дуже повільно — п’ятнадцять миль за годину, не більше. І то на краще, бо я встиг помітити курку, що неквапливо переходила дорогу. Я зупинив «форд» за кілька кроків від пташини, яка теж призупинила свою мандрівку й завмерла посеред дороги. Коли за мить вона не зрушила з місця, я скористався автомобільним сигналом, але це нічого не дало — пташина почала дзьобати щось на землі. Мене це трохи роздратувало, і я вже хотів було вийти з автівки й поставив одну ногу на підніжку, коли почув, як якась жінка гукає до мене:

— Ой, пробачте, сер!

Зиркнувши через плече, я побачив, що тільки-но проїхав сільський будиночок на узбіччі, звідки вибігла молода жінка у фартуху — її увагу, без сумніву, привернув мій сигнал. Проминувши мене, вона схопила курку і, тримаючи її на руках, ще раз попросила пробачення. А коли я запевнив її, що нічого страшного не сталося, сказала:

— Дякую вам щиро, що ви зупинилися й не переїхали бідолашну Неллі. Нашу любу дівчинку, яка несе найбільші у світі яйця. Як добре, що ви зупинилися! А ви ж, мабуть, поспішали.

— Та ні, я нікуди не поспішав, — відповів я, усміхнувшись. — Уперше за багато років я маю змогу нікуди не квапитися, і, чесно кажучи, це дуже приємне відчуття. Просто мандрую у власне задоволення.

— Ой, це так мило, сер. То ви, певно, їдете у Солсбері?

— Звичайно. Це ж отам собор, правда? Я чув, що це дивовижна споруда.

— О так, сер, собор дуже гарний. Правду кажучи, я мало коли буваю у Солсбері, тому не можу вам сказати, який він зблизька. Але ми, сер, скажу я вам, кожного дня бачимо звідси його шпиль. Деколи його затуляє густий туман, але в ясну погоду, таку, як сьогодні, він дуже гарно виглядає, ви й самі бачите.

— Прекрасно.

— Я така вдячна вам, сер, що ви не переїхали нашу Неллі! Три роки тому на цьому ж місці загинула наша черепашка. Ми дуже сумували за нею.

— Яка трагедія, — похмуро відповів я.

— І не кажіть, сер. Дехто думає, мовляв, ми, селяни, звикаємо, що з тваринами постійно щось стається, але це неправда. Мій синочок цілий тиждень плакав. Як добре, що ви зупинилися й не переїхали Неллі, сер! Прошу, заходьте до нас випити чаю, раз ви вже й так вийшли з машини. Трохи перепочинете з дороги.

— Дуже люб’язно з вашого боку, але я справді мушу їхати далі. Я б хотів завчасу прибути до Солсбері, щоб встигнути оглянути численні пам’ятки міста.

— Розумію, сер. Що ж, тоді ще раз вам дякую!

Я рушив далі, так само повільно, як і раніше — мабуть, очікував, що на моєму шляху можуть опинитися ще якісь сільські тварини. Мушу зауважити, що було в тій коротенькій зустрічі щось таке, що подарувало мені пречудовий настрій: проста доброта, за яку мені подякували, і проста доброта, яку запропонували навзаєм, наповнили мене вкрай приємним передчуттям стосовно затії, яка чекала на мене найближчими днями. Саме в такому настрої я й вирушив далі до Солсбері.

Проте варто повернутися на хвильку до тієї розмови з батьком, бо з моїх слів, напевно, склалося враження, що я повівся з ним доволі грубо. Річ у тім, що я не мав іншого вибору, як підійти до справи саме так, і впевнений, що ви погодитеся зі мною, коли я опишу детальніше всі тогочасні обставини. Попереду нас чекала важлива міжнародна зустріч, що мала відбутися у Дарлінґтон-Голлі, і залишалося не так багато часу на всілякі церемонії чи, як то кажуть, ходіння околяса. До того ж не треба забувати, що хоч за наступні років п’ятнадцять Дарлінґтон-Голл став свідком цілої вервечки подій не меншої ваги, конференція у березні 1923 року була першою з них, і мені, особі відносно недосвідченій, не хотілося покладатись лиш на долю. Взагалі, я часто згадую про ту зустріч і з багатьох причин вважаю її переломною для себе. Зокрема, я переконаний, що це був той час у моїй службі, коли я досягнув справжньої зрілості як дворецький. Я в жодному разі не стверджую, що став «великим» дворецьким, — не мені про таке судити. Та якщо хтось колись матиме бажання засвідчити, що я упродовж служби набув бодай дещицю отієї дорогоцінної «гідності», то нехай зверне увагу на конференцію у березні 1923 року, бо саме тоді я вперше виявив відповідні здібності. То була одна з тих подій, які, трапляючись у вирішальну мить, кидають виклик, спонукають пізнати межі власних можливостей і встановити для себе нові мірила успіху. Та конференція запам’яталася, звісно, і з багатьох інших причин, що їх я зараз опишу.

Конференція 1923 року увінчала тривалий процес планування, яким займався лорд Дарлінґтон. Озираючись, відразу бачиш, як його світлість наближався до цієї події щонайменше упродовж трьох років. Наскільки я пригадую, коли мирну угоду тільки-но підписали наприкінці Великої війни, лорд Дарлінгтон не надто нею цікавився, і, думаю, буде справедливо, якщо я скажу, що, зрештою, його увага до угоди була викликана не так її змістом, як дружбою з німецьким паном на ім’я Карл-Гайнц Бреманн.

Гер Бреманн уперше відвідав Дарлінгтон-Голл відразу після війни, ще не знявши офіцерського однострою, і комусь зі сторонніх відразу було б ясно, що вони з лордом Дарлінґтоном тісно заприятелювали. Мене це не здивувало, бо з першого погляду було видно, що гер Бреманн — дуже порядний джентльмен. Завершивши службу в німецькому війську, він доволі регулярно навідувався до маєтку упродовж двох років, і в око відразу впадало те, як від візиту до візиту його стан дедалі погіршувався, і це викликало певну тривогу. Гер Бреманн змарнів, одежа пошарпалась, погляд став загнаний, а під час останніх візитів він узагалі, бувало, завмирав і дивився кудись поперед себе, не зважаючи на його світлість, а часом і на те, що до нього звертаються. Я був би вирішив, що гер Бреманн страждає від якоїсь важкої недуги, якби не певні коментарі його світлості, які переконали мене, що це не так.