— І ти настільки впевнена, що знаєш, де їй місце.

— Так. Раджу й тобі не забувати. А зараз пропоную піти до зали, перш ніж Лефеври почнуть цікавитися, що ми, в біса, тут робимо.

З важкою головою він заходить до зали суду, не звертаючи уваги на розлючений погляд судового пристава. Він сідає й кілька разів глибоко вдихає, намагаючись прояснити думки. Джейні відволікається, заглиблюючись у розмову з Шоном. А коли серцевий ритм вирівнюється, він пригадує одного детектива на пенсії, з яким частенько розмовляв, коли лише приїхав до Лондона. Чоловіка, чиє обличчя було вкрите косими зморшками — як у людини, звиклої завжди посміхатися примхам долі.

«Єдине, що має значення, це правда, Маккаферті, — казав він, перш ніж пиво перетворювало їхню розмову на розв’язну балаканину. — Без неї вся твоя робота — це лише жонглювання безглуздими людськими думками».

Він виймає з кишені блокнот і виводить у ньому кілька слів, а тоді обережно складає блокнотний аркуш удвоє. Ковзнувши очима вбік, торкається плеча чоловіка перед собою.

— Будь ласка, чи не могли б ви передати це он тому адвокатові?

Він стежить за тим, як білий папірець мандрує до переднього ряду і вздовж лави — до молодшого адвоката, а від нього потрапляє до Генрі, який кидає на нього погляд і передає Лів.

Дівчина неспокійно дивиться на записку, наче не наважуючись розгорнути її. А потім він бачить, як Лів нарешті робить це, і несподіваний зосереджений спокій, з яким вона водить пальцем вздовж рядка.

«Я ВСЕ ВЛАДНАЮ».

Вона озирається і шукає його очима. А коли знаходить, її підборіддя ледь помітно смикається вгору.

«Чому я маю тобі вірити?»

Час ніби зупиняється. Вона відводить погляд.

— Скажи Джейні, що я мав піти. Термінова зустріч. — кидає він Шону. А тоді встає й починає пробиватися назовні.

Пізніше він так і не зможе пояснити, що саме штовхнуло його на це. Стіни квартири в багатоповерховій будівлі позаду Мерілебон-роуд обклеєні лососево-рожевими шпалерами в перламутрових завитках, що надають їм легкого персикового сяйва. Фіранки рожеві. Дивани — насиченого рожевого кольору. Стіни вкриті поличками, на яких маленькі порцелянові тваринки змагаються за місце з мішурою та різдвяними листівками. Усе скрізь рожеве. І посеред цього інтер’єру в широких штанях і джемпері стоїть перед ним Маріанн Ендрюз — у лаймово-зеленому з голови до п’ят.

— Ви з людей містера Флагерті, — вона дещо нахиляється, наче двері для неї занизькі. Мати Пола називала це «великими кістками»: суглоби виступають, наче у верблюда.

— Пробачте, що заявився до вас ось так несподівано. Я хотів поговорити з вами. Стосовно справи.

Здається, вона вже готова вказати йому на двері, аж тут жінка миролюбно підіймає свою велику руку.

— Ну що ж, заходьте. Та попереджаю, я зла, як поранена змія, через те що ви всі казали про маму. Наче вона якась злочинниця. І газетярі поводяться не краще. За останні кілька днів мені телефонували друзі, які читали цю історію, — газети натякають, що вона зробила щось жахливе. Я щойно розмовляла телефоном зі старою шкільною подругою Майрою, і мені довелося сказати їй, що мама зробила більше корисного за шість місяців, ніж її клятий чоловік, який тридцять років просиджував свою стару дупу в «Банку Америки».

— Не сумніваюся.

— О, краще й не сумнівайтеся, любчику.

Вона жестом запрошує його ввійти. У неї напружена дерев’яна хода, під час якої вона трохи волочить ноги.

— У мами була активна громадянська позиція. Вона писала про жахливе становище робітників, про бездомних дітей. Її не лишали байдужими жахіття війни. Вона б швидше Ґерінґа на побачення запросила, ніж украла щось. То, гадаю, ви хочете щось випити?

Пол погоджується на дієтичну колу і сідає на один із низькобортних диванів. Крізь вікно вливається розжарене повітря, чути віддалені звуки дорожнього руху в годину пік. Величезний кіт, якого він спочатку хибно сприйняв за подушку, розгортається і стрибає йому на коліна, об які починає тертися гузном із мовчазним задоволенням.

Маріанн Ендрюз сідає на місце й запалює цигарку. Театрально набирає повітря в груди.

— Це у вас бруклінський акцент?

— Нью-Джерсі.

— Гм, — вона запитує його стару адресу й киває на знак того, що знає ті місця. — Давно ви тут живете?

— Сім років.

— А я шість. Приїхала з моїм найдорожчим чоловіком Дональдом. Минулого липня він відійшов до найкращого зі світів, — каже жінка і додає, вже м’якше: — Ну гаразд, чим я можу вам допомогти? Не впевнена, що можу щось додати до сказаного в суді.

— Не знаю. Мабуть, я просто намагаюся з’ясувати, чи є що-небудь, узагалі хоч щось, що ми пропустили.

— Ні. Як я вже казала містерові Флагерті, я гадки не маю, звідки взялася ця картина. Якщо чесно, то коли мама згадувала дні свого репортерства, вона здебільшого розповідала про той випадок, коли її замкнуло в туалеті літака в аеропорту Джона Кеннеді. І, знаєте, нам із татом це було не дуже цікаво. Повірте мені, якщо чули одну зі старих журналістських байок, вважайте, що чули їх усі.

Пол обводить поглядом квартиру. Коли він знов дивиться на жінку, вона все ще спостерігає за ним. Спостерігає пильно, випускаючи кільце диму в застигле повітря.

— Містере Маккаферті, якщо суд вирішить, що картина крадена, ваші клієнти вимагатимуть у мене компенсацію?

— Ні. Вони хочуть лише картину.

Маріанн Ендрюз качає головою.

— Звісно, хочуть. — Вона знімає ногу з ноги, скривившись, наче це завдало їй неприємних відчуттів. — Мені здається, що вся ця справа погано пахне. Мені не подобається, як поливають брудом ім’я моєї матері. Або містера Голстона. Він любив цю картину.

Пол дивиться на кота.

— Просто можливо, що містер Голстон чудово розумів, чого вона насправді варта.

— З усією повагою, містере Маккаферті, але ви там не були. Якщо ви натякаєте, що я маю почуватись обдуреною, ви не з тією розмовляєте.

— Вам справді байдуже до цінності цієї картини?

— Боюся, що ми з вами по-різному розуміємо слово «цінність».

Кіт дивиться на нього жадібними й водночас дещо ворожими очима.

Маріанн Ендрюз гасить цигарку.

— І мені буквально стає зле, коли я думаю про бідолашну Олівію Голстон.

Він вагається, а потім каже тихо:

— Так. Мені теж.

Жінка здивовано підіймає брови.

Він зітхає.

— Ця справа дуже… хитра.

— Аж настільки хитра, щоб загнати бідолашну дівчину в банкрутство?

— Я лише роблю свою роботу, міз Ендрюз.

— Еге ж. Думаю, мама теж не раз це чула.

Це сказано м’яким тоном, та все одно кров приливає до його щік.

Хвилину вона роздивляється його, а тоді раптом голосно скрикує: «Ха!», від чого переляканий кіт зістрибує з його колін.

— О, заради всього святого. Хочете чогось міцнішого? Бо я б не відмовилася від справжньої випивки. Зараз саме час перехилити по чарочці, — вона підіймається і йде до бару. — Бурбон?

— Дякую.

А тоді він усе їй розповідає. У руці в нього склянка бурбону, поряд лунає вимова рідної землі. Слова вириваються судомно, поштовхами, немов через силу порушуючи тишу. Історія починається з викраденої сумочки і завершується занадто різким прощанням під дверима судової зали. Непомітно для нього спливають нові подробиці: неочікуване відчуття щастя поряд із нею, провина, постійний дратівливий настрій, яким він останнім часом обріс, наче корою. Пол сам не знає, чому вирішив звіритися цій жінці. І чому, на його думку, з усіх людей саме вона має його зрозуміти.

Але Маріанн Ендрюз слухає, і на її великодушному обличчі проступає вираз співчуття.

— Що ж, у непростій ситуації ви опинилися, містере Маккаферті.

— Так. Це я вже зрозумів.

Вона запалює ще одну цигарку, цитькає на кота, що жалісно нявкає на суміщеній кухні, вимагаючи їжі.

— Любий, я не маю для вас жодних відповідей. Або ви розіб’єте їй серце, відібравши в неї картину, або вона розіб’є серце вам, адже ви втратите роботу.