Майже непомітний по той бік входу, Генрі швидким кроком рушає їй назустріч, наче вже помітив, що відбувається. Лів уповільнює ходу, і він робить ривок уперед, але юрба зрушує з місця, напливає, розтікається — і поглинає її, наче велетенський організм.

— Господи Ісусе!

— Що за…

Кинувши документи, Пол вистрибує з машини і бігом несеться через дорогу. Він пірнає в гущавину людських тіл і пробивається в самий центр. Звук глухне в коловороті рук і плакатів. Падає, майнувши перед очима, транспарант зі словом «КРАДІЖКА». Він бачить спалах фотоапарата, вихоплює очима волосся Лів, хапає її за руку і чує її переляканий скрик. Юрба, напираючи, ледь не збиває його з ніг. З іншого боку поряд із дівчиною він помічає Генрі й намагається проштовхнутися до нього, мимохідь вилаявши якогось типа, що вчепився в його пальто. З’являються офіцери у формі, в неонових плащах і заходяться тіснити протестувальників.

— Припиніть це. НАЗАД. НАЗАД.

Подих забиває в грудях, хтось з усіх сил б’є його по нирках, а тоді раптом вони опиняються на волі й швидко збігають нагору сходами. Лів хитається між двох чоловіків, наче лялька. Під свист і тріскіт поліцейської рації, у супроводі кремезних поліцейських вони досягають дверей, долають загорожу і опиняються в беззвучному спокої та безпеці приміщення. Зневажена юрба обурено горлає ззовні, і її крики луною відбиваються від стін.

Лів зовсім зблідла. Вона стоїть мовчки, тримаючись рукою за обличчя. На її щоці подряпина, волосся наполовину вибилося з зачіски.

— Господи Ісусе. Де вас носило? — кричить Генрі офіцерам, сердитим жестом розправляючи піджак. — Де була охорона? Ви мали це передбачити!

Офіцер підіймає руку й відчужено киває. Другою рукою він тримає рацію біля рота, вигукуючи накази.

— Це просто неприйнятно!

— З тобою все гаразд? — Пол відпускає її. Дівчина киває і наосліп відступає від нього — наче лише зараз збагнула, що він тут, поряд. Її руки тремтять.

— Дякую вам, містере Маккаферті, — каже Генрі, поправляючи комірець. — Дякую, що втрутилися. Це було… — він замовкає.

— Ми можемо принести Лів щось випити? І знайти для неї місце?

— О Господи, — тихо каже Лів, роздивляючись свій рукав. — Хтось плюнув на мене.

— От що, знімай це. Просто знімай, — Пол стягує пальто з її плечей. Вона раптом здається дуже маленькою, її плечі похилилися, наче під тягарем людської ненависті.

Генрі бере в неї пальто.

— Не турбуйтеся про це, Лів. Я накажу кому-небудь із підлеглих, щоб його почистили. І ми подбаємо про те, щоб ви могли піти крізь чорний хід.

— Так, мадам. Пізніше ми виведемо вас чорним ходом, — обіцяє поліцейський.

— Як злочинницю, — похмуро каже вона.

— Я не дозволю, щоб це знову трапилося, — каже Пол, роблячи крок до неї. — Обіцяю. Мені… мені дуже шкода.

Вона кидає погляд на нього. Її очі звужуються, і вона відступає.

— Що?

— Чому я маю тобі довіряти?

Перш ніж він устигає відповісти, Генрі бере її під лікоть, і вона віддаляється по коридору до судової зали в супроводі своєї команди адвокатів — якась зовсім крихітна у своєму темному жакеті, байдужа до того, що її зачіска й досі не на місці.

Пол повільно перетинає вулицю, розправляючи плечі у своєму піджаку. Біля машини стоїть Ґреґ, тримаючи в руках його розкидані теки та шкіряний портфель. Почало дощити.

— З тобою все гаразд?

Пол киває.

— А з нею?

— Ну… — Пол мигцем озирається на будівлю суду, чухає голову. — Якоюсь мірою так. Слухай. Я маю йти туди. Побачимось пізніше.

Ґреґ дивиться на нього, потім на натовп, тепер уже тихий і сумирний. Люди тісняться й розмовляють між собою, наче нічого не трапилося в останні десять хвилин. Від погляду брата віє холодом.

— Що ж, — каже він, сідаючи знову в автівку, — ти завжди на боці янголів. Як воно тобі тепер?

Не глянувши на Пола, він від’їжджає. Обличчя Джейка, білою плямою розпластане по задньому склу, безтурботно дивиться на нього, доки машина не зникає.

Джейні приєднується до нього, коли він підіймається сходами до судової зали. Її волосся акуратно підколене, на губах яскраво-червона помада.

— Як зворушливо, — каже вона.

Пол удає, що не чує.

Шон Флагерті звалює теки на лаву, готуючись долати пост охорони.

— Усе зайшло аж надто далеко. Ніколи не бачив нічого подібного.

— Так, — каже Пол, потираючи щелепу. — Це майже як… Ну, не знаю. Мабуть, усе це провокаційне лайно, згодоване пресі, дало свої плоди.

Він обертається до Джейні.

— Тобто? — холодно каже вона.

— Тобто, хто б не нацьковував журналюг і не підбурював зацікавлені групи, йому явно було начхати, чим це все обернеться.

— Проте ти в нас — саме благородство та відвага, — жінка незворушно дивиться йому в обличчя.

— Джейні? Ти маєш якийсь стосунок до цього протесту?

Пауза триває лише на частку секунди довше, ніж слід.

— Не будь смішним.

— Господи Ісусе.

Шон мигцем переводить погляд з одного на іншого, наче щойно помітив, що на його очах відбувається ціла окрема розмова. Він перепрошує, бурмочучи щось про необхідність проінструктувати адвоката. Пол і Джейні залишаються самі в довгому коридорі з кам’яними стінами.

Він запускає руку у волосся й озирається в бік судової зали.

— Мені це не подобається. Узагалі не подобається.

— Це бізнес. І раніше ти так не переймався.

Вона кидає погляд на годинник, а тоді за вікно. Звідси не видно Стренду, та все одно чути, як скандують протестувальники. Стіни лише трохи приглушують галас. Її руки схрещені на грудях.

— Хай там як, тобі не дуже добре вдається розігрувати невинність.

— Тобто?

— Не хочеш розповісти мені, що відбувається? Між тобою і місіс Голстон?

— Нічого не відбувається.

— Не треба недооцінювати мої розумові здібності.

— Гаразд. Нічого такого, чим ти маєш перейматись.

— Якщо в тебе стосунки з відповідачкою за нашим позовом, гадаю, я цим ще й як маю перейматись.

— Я не маю з нею стосунків.

Джейні підступає ближче до нього.

— Годі вже тримати мене за ідіотку, Поле. Ти зв’язувався з Лефеврами за моєю спиною, намагаючись залагодити суперечку.

— Так. Я збирався поговорити з тобою про це…

— І я бачила цю невелику виставу надворі. Ти що, намагаєшся розвалити справу заради неї? За лічені дні до винесення постанови?

— Ну так, — Пол скидає піджак і важко опускається на лаву. — Так.

Вона чекає.

— У нас були нетривалі стосунки, ще коли я не знав, хто вона така. Усе завершилося, щойно ми зрозуміли, що перебуваємо по різні боки барикад. Ось і все.

Джейні щось роздивляється високо під крутою стелею. Коли вона заговорює знову, слова лунають цілком повсякденно.

— Ти збираєшся зійтися з нею знову? Коли все це завершиться?

— А це вже нікого не стосується.

— Ще й як стосується, чорт забирай. Я маю бути впевнена, що ти працюєш на мене з максимальною віддачею. І що справа не розвалиться в суді.

Він дивиться в її непроникне обличчя — і його голос проривається, наче вибух.

— Ми ж виграємо! Хіба ні? Чого ще ти хочеш?

Останній з команди адвокатів заходить до судової зали. З важких дубових дверей визирає обличчя Шона, який самими губами кличе їх увійти.

Пол глибоко вдихає. І намагається надати голосу дружнього тону.

— Послухай. Якщо відкинути особисте, я вважаю за правильне досягти згоди. Ми все ще могли б…

Джейні береться за теки.

— Ми не збираємось досягати згоди.

— Але…

— З якого це дива? Ми от-от виграємо найпоказовішу справу з усіх, що їх будь-коли вела наша компанія.

— Зруйнувавши при цьому чиєсь життя.

— Вона сама зруйнувала собі життя того дня, коли вирішила боротися з нами.

— Ми маємо намір відібрати те, що вона вважає своїм. Звичайно ж, вона вирішила боротися. Ну ж бо, Джейні, йдеться лише про справедливість.

— Йдеться не про справедливість. Справедливість тут узагалі ні до чого. Не будь смішним, — вона сякається в носовичок. А потім обертається до нього. Її очі блищать. — Розгляд справи в суді триватиме ще два дні. Якщо жодного інциденту не трапиться, Софі Лефевр повернеться туди, де їй місце.