— Не обов’язково аж так драматизувати, — уперше під час їхньої розмови Свен ніяковіє. — Лів, це надзвичайно важка ситуація. Але якщо я й надалі асоціюватимусь із твоїм судовим процесом, усі в цій компанії ризикують утратити роботу. Ти знаєш, як сильно ми зав’язані на проекті Ґолдштейн-білдінг. Якщо вони розірвуть контракт, «Сольберґ-Голстон» не виживе.

Він нахиляється до неї через стіл.

— Клієнти-мільярдери на землі не валяються. А я маю дбати про наших людей.

За дверима кабінету хтось прощається. Лунає короткий вибух сміху. Усередині офісу панує майже задушлива тиша.

— Отже, якби я віддала її, вони б зберегли Девідове ім’я на будівлі?

— Цього ми з ними не обговорювали. Можливо.

— Можливо, — Лів намагається усвідомити це. — А якщо я скажу ні?

Свен стукає ручкою по стільниці.

— Ми розпустимо компанію і заснуємо нову.

— І Ґолдштейни підуть на це.

— Можливо, так.

— Тож насправді не має жодного значення, що я казатиму. Це просто візит ввічливості.

— Пробач, Лів. Ситуація безвихідна. Я справді не маю вибору.

Лів сидить на місці ще кілька секунд. Потім без жодного слова підіймається й виходить із кабінету Свена.

Перша година ночі. Лів дивиться в стелю, слухаючи, як Мо рухається гостьовою кімнатою, застібає дорожню сумку, з глухим стуком виносить її за двері. Чує, як зливають воду в туалеті, і тихі м’які кроки. А тоді настає тиша, з якої можна здогадатися, що гостя заснула. Увесь вечір Лів лежить, розмірковуючи, чи не варто піти в коридор і спробувати переконати Мо не їхати. Але слова, що рояться у неї в голові, ніяк не складаються в щось більш-менш путнє. Вона думає про напівзавершену будівлю за кілька миль звідси, ім’я автора якої буде поховане так само глибоко, як і її фундамент.

Вона тягнеться через плече і бере мобільний телефон зі столика біля ліжка. Крізь півтемряву дивиться на маленький екран. Нових повідомлень немає.

Відчуття самотності обвалюється на неї, завдаючи майже фізичного болю. Стіни навколо наче тануть, не даючи жодного захисту від ворожого світу навколо. Цей будинок більше не чистий і прозорий, як бажав Девід: його порожні кімнати видаються холодними й бездушними, чисті лінії посічені штрихами давно минулих подій, а скляні поверхні потьмяніли від тіней переплетених між собою життів.

Вона намагається вгамувати хвилі неясної тривоги. Думає про потаємні записи Софі, про полонянку, яку саджають у потяг. Якщо вона продемонструє їх на суді, цілком можливо, що вона збереже за собою картину.

«Та якщо я так зроблю, — думає вона, — Софі назавжди лишиться в історії як жінка, що спала з німцем і зрадила свою країну — як і свого чоловіка. І я буду не краща за її співгромадян, що покинули її напризволяще».

Зробленого не повернеш.

Більше я не плакала за рідним домом. Не могла сказати, як довго ми їхали, адже дні зливалися з ночами, а сон зробився нерегулярним і нетривким. За кілька миль до Мангайма в мене почалися головні болі. Одразу ж за ними прийшла лихоманка, і мене по черзі кидало то в холод, то в жар, коли я боролася з бажанням зірвати з себе останній одяг. Ліліан сиділа поряд зі мною, витираючи мій лоб краєм спідниці, і допомагала мені на зупинках. З її обличчя не сходила напруга.

— Скоро мені покращає, — вперто казала я, переконуючи себе, що це лише тимчасовий нежить — неминучий наслідок останніх кількох днів, пронизливого вітру й душевного потрясіння.

Вантажівка підстрибувала і вирулювала на вибоїнах, запона здіймалася, пропускаючи всередину краплі крижаного дощу. Під час сильнішої тряски голова молодого солдата теліпалася, він розплющував очі й впивався в нас несподівано лютим поглядом, наче попереджаючи, щоб ми лишалися на своїх місцях.

Притулившись до Ліліан, я дрімала, періодично прокидаючись і стежачи за невеличким трикутником запони, що де-не-де відкривала оку місця, які ми полишали. Я спостерігала, як розбомблені, роз’їдені вирвами передмістя змінюються старими містами, у яких цілі ряди будинків збереглися без помітної шкоди. Їхні чорні балки різким контрастом проступали на тлі білих поштукатурених стін, сади були повні вкритих бруньками кущів і охайних овочевих грядок. Ми проминали широкі озера, метушливі міста, пробиралися крізь глибокі ялинові хащі, де машина завивала, відчайдушно вгризаючись шинами в багнюку. Ми з Ліліан отримували мізерну пайку: трохи води і кілька окрайців хліба, які жбурляли нам у кузов, наче недоїдки свиням.

Та з посиленням лихоманки брак їжі турбував мене все менше. Ниючий біль у животі відступав перед іншими болями — у голові, суглобах, шиї. Апетит зник, і Ліліан мусила вмовляти мене змочити водою хворе горло і нагадувати, що я повинна їсти, поки є їжа, аби залишатися сильною. Кожне її слово лунало з надривом, наче вона вже знала, що на нас чекає, і знала більше, ніж могла дозволити собі розповісти. З кожною зупинкою її очі розширювалися від тривоги, і хоча мої думки були затьмарені хворобою, її страх заразив і мене.

Коли Ліліан засинала, її обличчя кривилося від переживань. Іноді вона прокидалася, хапаючи пальцями повітря і нерозбірливо скрикуючи від муки. Якщо мені ставало сил, я дотягалася до неї й торкалася плеча, намагаючись м’яко повернути її в дійсність. Часом, вдивляючись у німецький пейзаж, я питала себе, навіщо це роблю.

Відколи я дізналася, що ми прямуємо не до Арденн, моя віра почала відступати. Здавалося, комендант і всі домовленості з ним залишилися за мільйон миль позаду. Моє життя в готелі з блискучою, червоного дерева барною стійкою, моя сестра, містечко, в якому я зростала, — усе це тепер скидалося на сон, на плід моєї уяви багаторічної давнини. У реальному житті були самі незручності, холод, біль, постійний страх — наче шум у голові. Я намагалася зосередитися, пригадати обличчя Едуарда, його голос, але навіть це мені не вдавалось. У пам’яті поставали лише окремі уривки: м’який завиток його каштанового волосся на комірі, сильні руки — але я вже не здатна була поєднати їх у єдине заспокійливе ціле. Зараз мені була більш знайома понівечена рука Ліліан, що лежала поверх моєї руки. Я дивилася на цю руку з саморобними шинами, прив’язаними до її роздроблених пальців, і нагадувала собі, що в усьому цьому є певна мета, що сама сутність віри передбачає випробовування її тяжкими обставинами. З кожною милею зберігати віру ставало все важче.

Дощове небо розвиднилося. Ми зробили зупинку в маленькому містечку, і молодий солдат, розправивши довгі затерплі кінцівки, вибрався з машини. Мотор заглушили, і ми почули розмову німців зовні. Я швидко спитала себе, чи можна попросити в них води. Мої губи палали, руки й ноги були зовсім слабкі.

Навпроти мене принишкла Ліліан, наче кролик, що зачув небезпеку. Попри пульсування головного болю я намагалася думати і поступово зі звуків навколо зрозуміла, що нас оточує ринок: скрізь лунали веселі крики крамарів, чути було, як жінки впівголоса перемовляються з власниками яток. На якусь мить я заплющила очі й спробувала уявити, що замість німецької мови чую французьку, а місто, яке гомонить навколо, — це Сент-Перонна. Думками я поринула в дитинство. Я бачила, як моя сестра з кошиком під рукою оббирає помідори й баклажани, зважує їх у руці та м’яко кладе на місце. Я майже відчула сонячні промені на обличчі, запах saucisson, fromagerie[75], побачила саму себе — як повільно блукаю вздовж яток. А тоді запона піднялась і з’явилося жіноче обличчя.

Це було настільки несподівано, що я мимоволі ахнула. Вона побачила мене, і на мить мені здалося, що вона збирається запропонувати нам їжу, — але тоді вона розвернулась і, не випускаючи запону зі своєї блідої руки, закричала щось німецькою. Ліліан почала відповзати вглиб вантажівки і потягла мене за собою.