— Лів, він не прийде.

— Що?

— Він не прийде, — Мо підбирає губи.

— Не розумію.

Мо починає говорити знову, ретельно добираючи слова, наче зважуючи можливі наслідки.

— Ранік — боснієць. Його батьки втратили все на Балканах. Твій судовий процес… усе це лайно — для нього не жарти. Він… він не хоче приходити й святкувати у твоєму домі. Пробач.

Лів вражено дивиться на неї, потім фиркає й відсуває цукорницю.

— Так. Звісно. Ти дещо забуваєш, Мо. Я занадто довго жила поряд із тобою.

— Що?

— Місіс Легковірна. Ну, цього вже разу ти мене не одуриш.

Але Мо не сміється. Навіть не дивиться їй в очі. І у відповідь на чекання додає:

— Ну гаразд, якщо вже ми зачепили цю тему… — вона набирає повітря в груди, — не скажу, що я повністю згодна з Раніком, але мені теж здається, що тобі слід віддати картину.

— Що?

— Слухай, мені по цимбалах, кому вона там належить, але ти програєш, Лів. Усі це розуміють, навіть якщо ти сама цього не бачиш.

Лів не зводить із неї приголомшеного погляду.

— Я ж читаю газети. У них ціла купа доказів не на твою користь. Якщо ти й далі опиратимешся, ти втратиш усе. І заради чого? Якихось старих ляпок олійною фарбою на полотні?

— Я просто не можу взяти й віддати її.

— Чому, чорт забирай?

— Цим людям начхати на Софі. У них лише грошові знаки в голові.

— Заради всього святого, Лів, це ж лише картина.

— Це не просто картина! Її зрадили всі навколо. Врешті-решт вона зосталася зовсім сама! До того ж… окрім неї, в мене нічого не лишилося.

Мо незворушно дивиться на неї.

— Справді? Хотіла б я тоді мати цілу купу твого «нічого».

Їхні погляди зустрічаються й одразу ж розходяться. Кров припливає до шиї Лів.

Мо глибоко вдихає і нахиляється вперед.

— Я розумію, що в тебе проблеми з довірою через усю цю історію з Полом. Але час уже лишити це в минулому. І знаєш що? Здається, ніхто, крім мене, тобі цього не скаже.

— Ну, дякую. Я пам’ятатиму про це щоразу, як отримаю нову порцію листів із погрозами чи як водитиму будинком чергового незнайомця.

Від погляду, яким обмінюються жінки, віє холодом. Повисає тиша. Мо стискає губи, стримуючи готовий прорватися потік слів.

— Гаразд, — каже вона нарешті. — Мабуть, більш незручною розмова навряд чи стане, тож я скажу. Я виїжджаю.

Вона нахиляється і возиться зі своїм чоботом. Її голос приглушено лунає майже з-під столу.

— Поживу в Раніка. Це не через твій судовий процес. Як ти й казала, я не можу лишатися в тебе надовго.

— Ти справді цього хочеш?

— Гадаю, це найкращий варіант.

Лів наче прикипіла до свого крісла. Двійко чоловіків сидять за сусіднім столом і ні на мить не припиняють розмови. Один із них зауважує щодо атмосфери, його очі знов і знов блукають навколо.

— Знаєш, я тобі дуже вдячна… за те, що дозволила мені залишатись у тебе так довго.

Лів важко опускає й підіймає повіки, відводить погляд. Її живіт болісно стискається. Розмова за сусіднім столиком стихає, чоловіки зніяковіло замовкають.

Мо робить останній ковток кави і відсуває чашку.

— Що ж. Тоді, гадаю, це все.

— Добре.

— Я поїду завтра, якщо ти не проти. Сьогодні ввечері працюю допізна.

— Чудово, — Лів намагається говорити рівним тоном. — Це було… повчально.

Прозвучало більш іронічно, ніж вона того хотіла.

Мо зволікає лише мить, перш ніж устати, натягти куртку і накинути ремінь рюкзака на плече.

— Лише одне, Лів. Я знаю, це не те саме, що бути знайомою з ним чи ще щось. Але ти так багато говорила про нього. Ось у чому річ. Я все думаю: що зробив би Девід на твоєму місці.

Його ім’я, наче маленький вибух, розриває тишу.

— Серйозно. Якби твій Девід був ще живий і все це розігралося при ньому — уся ця хрінь з картиною, її історія, і звідки вона взялася, і що довелося пережити тій дівчині та її родині, — як гадаєш, що б він зробив?

Питання так і залишається висіти в повітрі. Мо розвертається і виходить з кафе.

Щойно вона залишає кафе, телефонує Свен. Його голос лунає напружено.

— Можеш заскочити до офісу?

— Зараз не найкращий час, Свене, — вона протирає очі й підіймає погляд на Скляний будинок. Її руки й досі тремтять.

— Це важливо.

І, перш ніж вона встигає сказати щось іще, він кладе слухавку.

Лів круто розвертається і прямує до офісу. Тепер вона скрізь ходить пішки, опустивши голову і низько насунувши капелюшок на вуха, уникаючи дивитися в очі незнайомцям. Дорогою їй двічі доводиться витирати сльози, що мимоволі проступають у кутиках очей.

Прибувши до офісу компанії, Лів застає там лише двох людей: Нішу, молоду жінку з геометричною стрижкою-жмутком, і чоловіка, чийого імені вона не пригадує. Обоє виглядають дуже зайнятими, тож Лів, не вітаючись, проходить прямісінько до осяйної приймальні. Двері кабінету Свена відчинені, і коли вона заходить, він стає в неї за спиною. Вітаючись, цілує її в щоку, але не пропонує кави.

— Як іде розгляд справи?

— Не дуже, — відповідає вона. Її дратує те, в який недбалий спосіб він покликав її сюди. У її голові досі лунають останні слова Мо: «Що зробив би Девід?»

І тут вона помічає, як посіріло й майже запало обличчя Свена і як зосереджено він дивиться в блокнот перед собою.

— Усе гаразд? — питає вона. На мить її охоплює паніка. «Благаю, скажи, що з Крістен усе гаразд і діти в порядку».

— Лів, у мене проблема.

Вона сідає, поклавши сумочку на коліна.

— Брати Ґолдштейни відмовляються від співробітництва.

— Що?

— Вони розривають контракт. Через твій процес. Цього ранку мені телефонував Симон Ґолдштейн. Вони стежать за новинами. Він каже… Він каже, що його родина втратила все за часів фашизму і вони з братом не хочуть зв’язуватися з тими, хто вважає це нормальним.

Світ навколо завмирає. Вона підіймає очі на нього.

— Але… але він не може так учинити. Я ж не… не працюю на компанію, правильно?

— Ти й досі почесний директор, Лів, і ім’я Девіда безпосередньо пов’язане з твоїм судовим процесом. Симон задіює умову договору, зазначену дрібним шрифтом. Продовжуючи, всупереч усім розумним доказам, свою боротьбу, ти ставиш під удар репутацію компанії. Я казав йому, що це вкрай нерозважливо, а він відповів, що ми можемо оскаржувати рішення, але в нього дуже глибокі кишені. Цитую: «Ви можете поборотися зі мною, Свене, але я все одно переможу». Вони збираються запросити іншу компанію для завершення будівництва.

Вона приголомшена. Проект Ґолдштейн-білдінг був вершиною прижиттєвої праці Девіда. Готова будівля мала увічнити його ім’я.

Вона дивиться на профіль Свена, такий рішучий і застиглий. Наче вирізьблений з каменю.

— Вони з його братом… як виявилося, мають стійкі переконання щодо проблеми реституції.

— Але… Але ж це нечесно. Ми ще навіть не знаємо всієї правди про цю картину.

— Це не має значення.

— Але ми…

— Лів, я б’юся над цим увесь день. Єдина умова, за якої вони готові продовжити працювати з нашою компанією, це якщо… — він робить вдих, — якщо вона не буде пов’язана з прізвищем Голстон. А це означає, що ти маєш відмовитися від звання почесного директора. Назву компанії буде змінено.

Перш ніж заговорити, вона мовчки повторює про себе ці слова, намагаючись збагнути їхній сенс.

— Ти хочеш викреслити ім’я Девіда з проекту.

— Так.

Вона нерухомо дивиться на коліна.

— Пробач. Я розумію, все це дуже шокує. Але ми вражені цим не менше.

Раптом їй дещо спадає на думку:

— А як же тепер моя праця з дітьми?

Він хитає головою.

— Пробач.

Наче все всередині неї замерзає. Настає довга тиша. Коли вона нарешті заговорює, слова народжуються зовсім повільно. У мовчазному офісі її голос здається неприродно гучним.

— Тож ви всі вважаєте, що якщо я не хочу просто взяти й віддати нашу картину — картину, яку Девід законно придбав багато років тому, — то це якимось чином безчестить наше ім’я. І при цьому ти хочеш безслідно викинути нас із його благочинних справ і його бізнесу. Стираєш Девідове ім’я з будівлі, яку він створив.