— Хіба що вважати такою щомісячну співанку в будинку престарілих, — Мо кладе перед ними стос глянцевих журналів і шоколад. — Але зміна струнного супроводу до пісеньки про розвішене прання на лінії Зіґфріда[60] мене навряд чи здивує. То що це за чоловік, із яким ми маємо зустрітись, і як це стосується твоєї справи?

Філіпп Бессетт — син Орельєна Бессетта, молодшого брата Софі Лефевр, пояснює вона. Той Орельєн жив у «Червоному півні» в роки окупації. Він був там, коли заарештували Софі, і залишався в місті кілька років по тому.

— Якщо хтось і знає, як зникла картина, то це він. Я розмовляла з завідувачкою будинку престарілих, де він зараз мешкає. Вона каже, що з ним можна поговорити — розум у нього й досі ясний. Та доведеться приїхати особисто, бо він зовсім оглух і не може розмовляти телефоном.

— Що ж, рада буду допомогти.

— Дякую.

— Але, знаєш, насправді я не розмовляю французькою.

Лів різко обертається до неї. Мо розливає червоне вино з маленької пляшечки в пластикові чашки.

— Що?

— Я не розмовляю французькою. Утім я добре розумію старече белькотіння, тож, мабуть, про щось і дізнаюся.

Лів обм’якає в кріслі.

— Та жартую. Господи Ісусе, яка ж ти легковірна, — Мо передає їй вино і сама робить ковток. — Часом я просто непокоюся за тебе. Серйозно.

Згодом вона мало що пам’ятає з тієї поїздки. Вони цмулять вино, розпивають одну за одною ще дві пляшечки і розмовляють. Уперше за кілька тижнів вона проводить вечір не вдома. Мо розповідає, як віддалилася від батьків, нездатних зрозуміти її брак амбіцій, про будинок престарілих, який вона обожнює.

— О, я знаю, що ми, доглядальниці — найнижча каста. Але старенькі — приємні люди. Деякі з них дуже розумні, інші просто кумедні. Для мене вони миліші за більшість однолітків.

Лів очікує чогось на кшталт «за винятком присутніх» і намагається не ображатися, коли цього не чує.

Нарешті вона розповідає Мо про Пола. І на деякий час Мо замовкає.

— Ти спала з ним, не погугливши його? — каже вона, щойно віднаходить дар мови. — О Боже мій, коли ти казала, що відстала від життя в частині побачень, я й на мить не могла подумати… Не можна спати з кимось, попередньо не зібравши про нього інформацію. Господи Ісусе.

Вона відкидається в кріслі й знов наливає собі вина. І одразу ж на її обличчі з’являється незрозуміло радісний вираз.

— Вау. Я щойно зрозуміла: схоже, що ти, Лів Голстон, мала найдорожчий трах в історії.

Ніч вони проводять у дешевому готелі в передмісті Парижа, де ванна зроблена з цільного шматка жовтої пластмаси, а шампунь ані запахом, ані кольором не відрізняється від рідини для миття посуду. Після чашки кави з твердим маслянистим круасаном вони телефонують до будинку престарілих. Лів пакує речі. Від нервового передчуття її шлунок наче зав’язується у вузол.

— Так, усе накрилося, — каже Мо, кладучи слухавку.

— Що?

— Він нездужає. Сьогодні не приймає відвідувачів.

Лів так і завмирає, накладаючи макіяж, і ошелешено дивиться на неї.

— Ти казала їм, що ми припхалися сюди аж із Лондона?

— Я казала, що з Сіднея. Але та жінка відповіла, що він дуже слабкий, і якщо навіть ми прийдемо, він усе одно спатиме. Я дала їй номер мого мобільного, і вона обіцяла зателефонувати, якщо він очуняє.

— А якщо він помре?

— Це лише нежить, Лів.

— Але ж він дуже старий.

— Ну ж бо. Ходімо, вип’ємо в барі, позиримо на одяг, який нам не по кишені. Якщо вона зателефонує, ми спіймаємо таксі швидше, ніж ти встигнеш сказати «Жерар Депардьє».

Цілий ранок вони блукають нескінченними відділеннями «Галереї Лафаєтт», увішаними гірляндами іграшок і переповненими покупцями, які готуються до Різдва. Лів намагається відволіктись і отримати задоволення, але гостро відчуває, наскільки тут усе дороге. Відколи це двісті фунтів стали прийнятною ціною за джинси? Невже зволожувальний крем за сотню фунтів справді безслідно розгладжує зморшки? Вона розуміє, що повертає вішаки на місце, щойно беручи їх до рук.

— Усе справді настільки погано?

— Судовий адвокат коштує п’ять сотень за годину.

Мо замовкає на хвилину, безуспішно намагаючись вигадати дотеп.

— Чорт. Сподіваюся, картина варта цього.

— Здається, Генрі вважає, що ми маємо сильну лінію захисту. Каже, вони лише теревені розводять.

— Тоді припини турбуватися, Лів, заради Бога. Хоч трохи насолодися життям. Ну ж бо, цей вихідний — чудова нагода щось радикально змінити.

Але вона не здатна насолоджуватися. Вона приїхала, щоб зазирнути в голову вісімдесятирічному стариганеві, який, може, дозріє до розмови з нею, а може, й ні. Судовий розгляд починається в понеділок, і їй потрібні вагоміші аргументи, ніж ті, що вона має наразі.

— Мо.

— Ммм? — Мо тримає в руках чорну шовкову сукню і дещо задирливо поглядає в камери спостереження.

— Я можу запропонувати дещо інше?

— Звісно. Куди хочеш піти? Пале-Рояль? Ле Маре? Можемо для тебе знайти бар із дискотекою, якщо вже ти вирішила починати життя спочатку.

Вона виймає з сумочки дорожню мапу й починає розгортати її.

— Ні. Я хочу поїхати до Сент-Перонни.

Вони винаймають машину і їдуть на північ від Парижа. Мо не водить, тож за кермо сідає Лів, постійно нагадуючи собі, що треба триматися правої смуги. Минули роки відтоді, як вона востаннє вела машину. Вона відчуває наближення Сент-Перонни, як відчувають наближення далекого барабанного бою. Передмістя змінилося фермерськими угіддями, потім — величезними промисловими масивами, а потім, нарешті, — північно-східними рівнинами. Вони їдуть відповідно до вказівників і швидко губляться, двічі повертаються назад, а потім, уже майже о четвертій годині, повільно в’їжджають на головну вулицю міста. Скрізь тихо, кілька яток уже зачиняються, а на сірому брукованому майдані — лише купка людей.

— Я вже задихаюся. Не знаєш, де тут найближчий бар?

Вони під’їжджають до тротуару, кидаючи погляди на готель біля самого майдану. Лів опускає скло і, не зводячи очей, дивиться на цегляний фасад будівлі.

— Це воно.

— Що — воно?

— «Червоний півень». Це той готель, де мешкали вони всі.

Лів повільно вибирається з машини, скосивши очі на вивіску. Будівля виглядає так, ніби зведена на початку минулого століття. Вікна яскраво пофарбовані, квіткові горщики повні різдвяних цикламенів. Вивіска звисає з кованої залізної скоби. Крізь арку, що веде до вкритого гравієм подвір’я, вона бачить кілька дорогих автівок. Щось у ній стискається від нервового передчуття, причини якого Лів не розуміє сама.

— З мішленівською зіркою. Круто.

Лів здивовано дивиться на неї.

— Тю. Кожен знає, що ресторани з зірками Мішлена мають найсимпатичніший персонал.

— А як же… Ранік?

— Ми за кордоном. Кожен знає: що в іншій країні, те не рахується.

Мо вже зайшла і стоїть біля бару. Молодий, неймовірно гарний чоловік у накрохмаленому фартуху вітається з нею. І доки Мо балакає з ним французькою, Лів відходить убік.

Вона вдихає запахи їжі з кухні, бджолиного воску, парфумованих троянд у вазах і роздивляється стіни. Тут жила її картина. Майже сто років тому «Дівчина, яку ти покинув» перебувала тут, поряд із тією, що на полотні. Десь у глибині душі вона майже очікує побачити картину на стіні, наче вона й досі тут.

Лів обертається до Мо.

— Спитай його, чи цей заклад досі належить родині Бессеттів.

— Бессеттів? Non.

— Ні. Наразі він належить якомусь латвійцю. Той володіє цілою мережею готелів.

Лів розчарована. Вона уявляє собі цей бар, повний німців, і рудоволосу дівчину, що клопочеться біля бару, кидаючи на них обурені погляди.

— Йому відома історія цього бару? — вона дістає з сумки фоторепродукцію картини, розгортає її. Мо швидко французькою повторює її запитання. Бармен перехиляється до неї через стійку, знизує плечима.