— Оцього не треба. Дякую, — Лів кладе слухавку. Тепер про це знатимуть усі. Крістен поширює новини швидше за будь-яку вечірню газету. Лів уже передчуває, як доведеться пояснювати все друзям і знайомим. Якимось чином картина більше не є її приватною власністю, перетворившись на предмет загальної уваги, тему для дискусії, символ неправедного вчинку.

Варто покласти слухавку, як новий дзвінок змушує її підстрибнути на місці.

— Крістен, я…

— Це Олівія Голстон?

Чоловічий голос.

— Так? — вагаючись, відгукується вона.

— Мене звуть Роберт Шиллер. Я кореспондент газети «Таймз», пишу статті про мистецтво. Перепрошую, якщо телефоную не в слушний час, але я збираю інформацію щодо передісторії вашої картини і хотів спитати, чи ви…

— Ні. Ні, дякую. — Вона кидає слухавку. Потім підозріло дивиться на неї та знімає з телефону, боячись, що той задзвонить знову.

Тричі Лів кладе слухавку на місце, і щоразу миттєво лунає новий дзвінок. Телефонують журналісти, залишають свої імена та номери. Люб’язними, запопадливими голосами вони обіцяють, що все буде чесно, перепрошують, що забирають у неї час. Лів сидить у порожньому будинку, дослухаючись до стукоту свого серця.

Невдовзі після першої години ночі повертається Мо і знаходить її перед комп’ютером біля вимкненого з розетки телефону. Вона пише листи всім фахівцям із французького мистецтва кінця дев’ятнадцятого — початку двадцятого століття.

«Хотілося б дізнатися, чи відомо вам щось про… Я намагаюся заповнити прогалини в історії… Якщо у вас є що-небудь або вам щось відомо — що-небудь узагалі…»

— Чаю хочеш? — питає Мо, скидаючи пальто.

— Дякую, — Лів не відривається від комп’ютера. У неї болять очі. Вона розуміє, що вже досягла тієї стадії, коли лише тупо гортає веб-сторінки, знов і знов перевіряючи пошту. Але зупинитись не може. Їй здається, що будь-яка дія, хай навіть така безглузда, краща за бездіяльність.

На кухні Мо сідає навпроти й підштовхує до неї кухоль чаю.

— Маєш жахливий вигляд.

— Дякую.

Мо дивиться, як та байдуже набирає текст, і підсуває свій стілець ближче.

— Гаразд. Подивімось на це з точки зору мого ступеня бакалавра історії мистецтв із додатковою програмою. Ти продивлялася музейні архіви? Аукціонні каталоги? З торгівцями спілкувалася?

Лів закриває комп’ютер.

— Так, усе це робила.

— Ти казала, Девід придбав картину в якоїсь американки. Ти не могла б спитати її, звідки в її матері ця картина?

Лів перебирає папери.

— Ці… тобто інша сторона… вже спитали її. Вона не знає. Картина потрапила до Луанн Бейкер, і після того її придбали ми. Ось і все, що їй відомо. Все, що їй, у біса, треба було знати.

Лів дивиться у вечірню газету, що нібито натякає на їхню з Девідом неправедність, наче сам факт, що вони володіють цією картиною, свідчить про брак моральних якостей. Вона згадує, з яким обличчям Пол дивився на неї там, в адвокатській конторі.

— З тобою все гаразд? — голос Мо лунає незвично тихо.

— Так. Ні. Я люблю цю картину, Мо. Справді люблю. Звучить по-дурному, я знаю, але сама думка про те, що я можу втратити її… Це наче втратити частину самої себе.

Брови Мо підіймаються на півсантиметра.

— Пробач. Це просто… Коли бачиш себе в новинах, де ти наче ворог суспільства номер один… О, чорт забирай, Мо, я взагалі не знаю, що я, в біса, роблю. Я борюся з людиною, яка цим заробляє собі на життя, по клаптиках шукаю відомості і ніяк не знайду жодної клятої підказки, — вона принижено відчуває, що готова розплакатися.

Мо підтягує теки до себе.

— Іди надвір, — каже вона. — Іди на терасу, подивися на небо хвилин десять, згадай про безцільність і марноту нашого життя, згадай, що одного дня нашу маленьку планету, можливо, поглине чорна діра, і тоді все це не матиме жодного значення. А я подивлюся, чи зможу допомогти.

Лів хмикає.

— Але ти, мабуть, утомилася.

— Анітрохи. Я маю скинути напругу після зміни. А від цього заняття я чудово засну. Іди собі. — І вона починає продивлятися документи на столі.

Лів протирає очі, натягує светр і виходить на терасу. Тут, на свіжому повітрі, вона почувається на диво невагомою серед безмежної темряви ночі. Вона дивиться на безкрає місто, що лежить унизу, і вдихає холодне повітря. Потягується, відчуваючи напругу в плечах і затерплість у шиї. Десь у глибині душі її не полишає відчуття, ніби вона щось випустила з уваги, ніби якась таємниця вислизнула з-під її очей.

Коли за десять хвилин вона заходить на кухню, Мо щось записує у своєму лінійованому блокноті.

— Пам’ятаєш містера Чемберза?

— Чемберза?

— Середньовічний живопис. Я впевнена, ти теж слухала цей курс. Постійно згадую одну річ, яку він казав, — чи не єдине, що мені добре запам’яталося. Він казав, що іноді історія картини стосується не лише самого полотна. Це також історія родини, з усіма її таємницями й гріхами. — Мо вистукує ручкою по стільниці. — Що ж, наразі я зовсім не в темі, але мені цікаво: якщо на момент зникнення картини, на момент зникнення жінки вони мешкали всі разом і були начебто дуже близькі, чому ніде немає згадок про родину Софі?

Сидячи глибокої ночі без сну, Лів проглядає товсті стоси паперів, знов і знов перевіряючи інформацію. Начепивши окуляри на ніс, вона продивляється інтернет. Нарешті після п’ятої години ранку вона знаходить те, що шукала, і дякує французам за їхню ретельність, з якою ведеться реєстрація актів цивільного стану. Тоді вона відкидається в кріслі й чекає, доки прокинеться Мо.

— Є спосіб відірвати тебе від Раніка на ці вихідні? — питає вона, коли Мо з’являється у дверях із заспаними очима і чорною кучмою розкуйовдженого волосся на плечах. Без жирної чорної підводки її обличчя виглядає несподівано рум’яним і дуже вразливим.

— Я не хочу на пробіжку, ні, дякую. Узагалі не хочу проливати піт.

— Ти ж колись вільно розмовляла французькою, так? Хочеш поїхати до Парижа зі мною?

Мо ставить чайник.

— Це ти в такий спосіб намагаєшся мені сказати, що переметнулася до іншого табору? Бо хоч я й люблю Париж, на дівчат мене поки що не тягне.

— Ні. Це я в такий спосіб кажу, що мені вкрай потрібна твоя чудова розмовна французька, щоб побалакати з одним чоловіком вісімдесяти років.

— Мій улюблений відпочинок на вихідні.

— А я можу організувати нам номер у поганенькому однозірковому готелі. І, мабуть, цілий день шопінгу в «Галереї Лафаєтт». Суто пороздивлятися.

Мо обертається і кидає на неї косий погляд.

— Хіба я можу відмовитися? То коли їдемо?

Лів зустрічається з Мо на вокзалі Сент-Панкрас о п’ятій тридцять вечора. Побачивши подругу, яка з цигаркою в руці стримано махає їй з-під стін кафе, Лів відчуває безсоромне полегшення від того, що їде звідси аж на два дні. Два дні подалі від смертельної тиші Скляного будинку. Два дні без телефону, який уже здається Лів по-справжньому радіоактивним: чотирнадцять різних журналістів залишили повідомлення різного ступеня люб’язності в неї на автовідповідачі. Два дні подалі від Пола, саме існування якого стає живим нагадуванням про всі її помилки.

Минулого вечора вона виклала свій план Свенові, і він миттєво зреагував:

— Тобі це по кишені?

— Мені зараз ніщо не по кишені. Я перезаклала будинок.

Його мовчання було наче сіль на рану.

— Я не мала вибору. Адвокатська фірма вимагала гарантій.

Витрати на юридичні послуги з’їдають геть усе. Один лише судовий адвокат обходиться в п’ятсот фунтів на годину, а він іще навіть не виступав у суді.

— Усе буде добре, щойно я відсуджу свою картину, — бадьоро каже вона.

Вечірній Лондон купається в тумані. Сідаючи, сонце пронизує жовтогарячими спалахами брудно-пурпурове небо.

— Сподіваюся, я не відірвала тебе від важливих справ, — каже Лів, коли вони займають місця.