Маленька зимна пташка
Я зимними руками — так-так,
Беру і всьо кидаю — то не так.
А потім запитаю — так-так,
Чому навколо мене всьо не так?
Маленька зимна пташка — так-так,
Велике зимне сонце — то не так…
Я зимними руками — так-так,
Беру гаряче сонце — то не так.
А потім запитаю — так-так,
Чого воно гаряче — то не так?
Маленька зимна пташка — так-так,
Велике зимне сонце — то не так…
То не так…
То не так…
То не так…
Маленька зимна пташка — так-так,
Велике зимне сонце — то не так…
Малий
Коли я був малий-дурний давно
І думав трохи забагато,
Я в голову забив, шо зміню той світ.
Тепер лежу, як камінь, і спокій заливає,
А потім, може, піду-піду десь вбік…
Коли я був малий-дурний,
Хотів дістати небо, а вийшло,
Шо від себе сам кудись втік.
Тепер лежу, як камінь, і нічого мені не треба,
Я хочу тільки чути, як підуть всі…
Смерть — то є спокій і ніч…
Манекен
Я — манекен з пластмаси,
І мої мертві очі
Не дивляться нікуди,
Вони зроблені зі скла.
Я майже як людина
За грубим склом вітрини,
Але під модним костюмом
Моє холодне тіло.
Посеред магазину
Стою і приміряю різні маски —
То мудрі і веселі,
То бідні і нещасні.
А я хотів би жити,
Я міг би полюбити.
Поміняйтеся зі мною,
Хто змучився від свої ролі!
Одягніть на мене шкіру,
Пришийте мені серце —
Я дуже хочу жити,
Я не можу бути мертвим…
Я манекен з пластмаси,
Дурна пап’є-машина,
Ненатуральним сміхом,
Криве моє лице…
Є люди-манекени,
Є манекени, як люди.
Хто знає, кому більше
Від Бога треба тепла?
Медор
Тихо… тихо… то я, і не підходь заблизько,
Витри соплі, дивись мені в рот.
Всьо, шо зара’ почуєш, запиши на листок і не забудь вже.
Не роби мені зле…
Він був добрий і тому собі все
Носив за спиною важкий пістолет,
Шоб стріляти дурних.
І за то я його поважав і любив.
Я був друг.
Його пес Медор, шо мав очі, як кров,
Білі зуби і лапи міцні, як залізо,
Любив з ним гуляти, вони разом ішли
Туда, де завжди було повно дурних.
А над домом його висів прапор добра,
А під домом стояв БТР, і коли
Хтось наглий вилазив на голову людям, він їхав
І всі дихали легше.
І сусіди, і просто люди любили його,
І ствердно махав головою наш бог,
Як дивився на нього від себе згори,
Але та, як все, всьо то, шо зле і дурне,
Ніколи не спить і все чекає момент.
Мені тяжко казати, але треба, шоб чули ви:
Його давній і нібито вірний друг
Купився за гроші і зрадив.
І довго не міг зрозуміти Медор,
Чому йому треба сидіти в підвалі, і вмер…
Але то ше не всьо… Десь всередині я чую, шо можу так само, як він.
Я тоже вже маю велику собаку і пістолет.
Не роби мені зле…
Мовчати
Давай виключим світло і будем мовчати
Про то, шо не можна словами сказати,
Не можна писати, неможливо зіграти,
А тільки мовчати, тихенько мовчати…
Давай мовчати про то, шо дівчата
Не вміють сховати, не можуть спати,
Давай про мене і про тебе мовчати,
Мовчати, аж поки не захочем кричати…
Місяць впав, темно в кімнаті.
Як добре, шо ти навчилась мовчати
Про то, шо ніколи не змогла би збрехати,
Про то, шо ніколи мені не спитатись…
Ми будем з тобою у ліжку лежати,
Лежати, як сніг, водою стікати.
Ми будемо жадно свої сльози ковтати,
А з ними слова, яких не сказати…
Давай помовчу тобі просто на вушко,
Холодною стала чаю кружка.
А ми ше маєм про шо помовчати,
А ми ше маєм про шо полежати…
Як світло проб’ється через наші штори,
Ми знову з тобою, як сніг, заговорим.
А поки ше темно є в нашій кімнаті,
Давай з тобою будем ПРОСТО…
Модна країна
Я їду скоро, бо чекає мене Європа,
Везу віддати в Інтерпол своє нове фото.
Наклею вуса, домалюю великі брови,
Нехай німаки доганяють, шо я струйовий.
Дороги наші, ями, я їх не помічаю,
На «гольфі» за сто марок не їду, а літаю.
Хрипят динамики — надривно поет Земфира,
За півгодини вже таможня і кінець ефіру.
А може, всьо піде ше на краще,
Бо, може, не піде ше на гірше…
О майне лібен штрасе, як я за вами скучив!
Хто знає, де купити паспорт, шоб жити тута?
В Берліні на одного німця два українця,
Тому німецьку мову вивчити не спішіться.
Везу додому я товара на пів-КамАЗа,
Я не боюся — на таможні залізна маза.
Ціла Європа знає, шо то є Україна,
Така струйова супермодна країна.
А може, всьо піде ше на краще,
Бо, може, не піде ше на гірше…
Моя дочка Україна
На твоїй ніжній дитячій долоньці
Я роздивляюсь дороги, якими ти входиш
Тихенько
В круті лабіринти невідомих історій.
На твоїй ніжній дитячій долоньці
Всі лінії долі розходяться і зливаються ріками в море широке твоєї любові.
Виростай, виростай — частинка мого серця,
Зацвітай, зацвітай — мого життя деревце.
Виростай, виростай, маленька Україна,
Я з тобою — я тут — ти рідна моя дитина…
Виростай!..
Виростай!..
В твоїх бездонних дитячих очках я бачу промінчики сонця, які підсвітять тобі незнані дороги.
В твоїх бездонних дитячих очках я бачу себе,
Знов такого малого-малого,
І хочу рости в морі твоєї любові.
Виростай, виростай — частинка мого серця,
Зацвітай, зацвітай — мого життя деревце.
Виростай, виростай, маленька Україна,
Я з тобою — я тут — ти рідна моя дитина…
Виростай, кохана пташка — сили набирай,
Не шкодуй платити людям — ти запам’ятай.
Виростай з гніздечка свого — різні будуть дороги,
Ти свою шукай!..
Моя королева
Я люблю твої губи, їх смак шоколаду,
Люблю твої руки, їх дотик нереальний,
Люблю твої очі, твоє молочне тіло,
Люблю тебе так сильно, шо, певно, з’їв би…
Моя королева, поцілуйся зі мною,
Моя королева, буду тільки з тобою!
Я люблю твій голос, як подих вітру свіжий,
Люблю твій спокій, коли ти засинаєш ніжно,
Люблю тебе вдома, люблю на роботі,
Люблю тебе так сильно, аж сохне в роті…
Мудрий, бо німий
Багато-гато років, як я був дуже малий,
Всі риби жили в небі, а дерева в воді.
А я ходив до школи на високій горі,
І люди були добрі… я був дуже малий…
Багато-гато часу і немало вина,
Старі сухі дерева догоріли дотла.
Нема кого питати, де я маю піти?
Не хочуть говорити мої мудрі птахи…
Земля собі летіла… осінь-літо-зима…
І небо там висіло, де вже нині нема.
Я можу набрехати і лишитися сам,
Я можу написати і забути слова.
Ходили мої ноги, а не видно слідів,
Робили мої руки всьо, шо я захотів-хотів.
Дивились мої очі, але їх вже нема,
Колись ще мої губи говорили слова…
О-о!.. мудрий, бо німий…
О-о!.. мудрий, бо німий…
Я не хочу того всього за собою забирати,
І не можу вже ніколи нові гори малювати.
Плакати не час, ніхто не хоче того знати,
Тільки сльози будуть довго свої знаки малювати.
Плакати не час, гаряче море тихо впало.
Я лишився на піску і там, де риби повмирали,
Вже не чути наші кроки, там нема чого ходити.
Я лікарства не шукаю, бо ним можна отравитись…
О-о!.. мудрий, бо німий…
О-о!.. мудрий, бо німий…
На даху
На даху треба дивитися в небо
І обережно ходити не треба,
Бо дах — то є місце, де ходить птах.
Це — дах.
На даху треба сісти на комин
І повдихати той дим, що виходить,
Бо дах — то є місце, де ходить птах.
