З новим роком!
Загублений рай
До себе в хату входиш через вікно,
Напам’ять знаєш це недобре кіно.
Читаєш ти газети, тихо кричиш,
Тобі не треба ніц, хіба коли спиш.
Холодні сльози свої не витирай
І мову риб ніколи не забувай…
Нікого злого ти сюда не пускай —
В загублений рай!
Ті свої сни нікому не віддавай
І всьо, шо маєш, ти від них заховай…
Вони всі хочуть зла, ти скоро тікай —
В загублений рай!
І знов хтось брудний залізає на трон,
Слюною з рота плює в твоє вікно…
То параноя тихо косить всіх нас,
А голі стіни в хаті слухають джаз…
А голі стіни в хаті слухають джаз…
А голі стіни в хаті слухають джаз…
А голі стіни в хаті слухають джаз…
А голі стіни в хаті слухають джаз…
Зламані крила
Десь там, глибоко в тобі,
Тіло, сковане льодом,
Просить, а ти не чуєш,
Сонце сама замуруєш над ним.
Десь там по коридорах
Ходиш, втоплена в сором,
Плачеш, ніхто не знає,
Де ти — сон заховає твій біль.
Мала в руках і об землю розбила
Було так близько — не долетіла,
Кинула вниз свої зламані крила..
Десь там, на краю міста,
Темно, розбиті вікна,
Холод на вухо скаже —
Потім жити не страшно.
Попелом страху очі закрила,
Голосу тіла чути не вміла,
Світло закрили зламані крила…
Змучений (я не маю сил)
Голосом людей,
Стуками дверей,
Десь поїхав ліфт —
Я змучений…
Запахом рослин,
Звуками тварин,
Пиво, як вода —
Я змучений…
Я не маю сил,
Я не маю сил,
Ше десь треба йти,
А я не маю сил…
Скільки днів робив
Сам не знаю шо,
Я вже як дурний —
Я змучений…
Хворий кожен день,
Хворий кожну ніч,
Бачу твої сни —
Я змучений…
І буде так
Я п’ю молоко і заїдаю хлібом,
А збоку мій кіт миє руки з милом.
І добре є нам, нема шо говорити,
Закрийте вікно, щоб мух не напустити.
І буде так цілий час…
І буде так цілий час…
Я люблю твій дім, я люблю твої ноги,
Вдихаю той дим, що вижити поможе.
Три рази на день мию свої зуби,
Я, може, дурний, складаю всьо до купи.
І буде так цілий час…
І буде так цілий час…
І так то вже є
Не надіявся я на це, так то вже є.
То був хтось, кого я знав і міг зрозуміти.
Не знаю, шо тепер зробити,
Не знаю, ким ти є тепер.
То, шо говориш, звучить так,
Шо відчуваю я знов когось чужого.
Не знаю, з чого почати,
І не хочу того знову почути.
Не вірю вже…
Це тільки знаю, чув це вже все раніше —
І не вірю вже…
Пам’ятаю твій голос,
Перш ніж надто сталося,
Бачив то й був певний,
Шо все було таке молоде й нове.
То відбувалося вже пару років раніше
І так то вже є…
Коханки приходять, відходять.
Здається тобі, шо вже знаєш,
А то є зовсім не правда…
Не знаю, від чого почати,
Не хочу вже то слухати.
Не вірю вже…
Чув то вже все раніше…
І тільки то одно знаю,
Знаю, шо вже не повірю.
І не вірю вже…
І так то вже є…
Коханки приходять, відходять.
Здається тобі, що вже знаєш,
А то є зовсім не правда…
Казка
Давай заснем і тихо звідси підем,
І буде добре і не буде так зле,
Бо коли спиш собі, то бачиш той світ
Таким, як він ніколи б бути не міг.
Багато бачив я тих ваших казок,
І злим буває добрий Дідо Мороз,
І не велика є людина-гора,
І в короля ніколи грошей нема.
Багато бачив я тих ваших чудес,
І добра фея любить тільки себе,
І Білосніжка вже продалась давно.
Та ваша казка — то попсуте кіно.
Коралі
Я дуже рано встав, нікого не чекав,
Скоро сів на машину і додому почесав.
Я сам не знаю чо’, і то ніхто не знає того,
Маю досвід, маю досвід…
То небо надоїло, шо не може вже висіти,
Собаки, люди, свині, заминайте вже отут.
Беріть лопати в руки, бо вже треба щось робити,
Кожен косить, кожен косить…
На дорозі троха ями, не люди, а плями,
Всі жиють в одному місті вечорами і днями.
Ти гуляй собі помалу, не чіпай нічо, заки
Ніхто не просить і не просить…
На вокзал, на вокзал приміський, треба зал,
Гроші в касу запихаю, з-за кишень нічо не вкрали.
Електричку доганяю, на газеті засинаю,
Я читаю, я читаю…
То я їду додому…
То я їду додому…
А то мої колеги — дуже файні музиканти,
Не дайте хліба з’їсти, тільки дайте шось заграти.
Та ніхто не має грошей, але настрій то не псує,
Поговорим, поговорим…
На вулиці зараза і на воді зараза,
Нема кого здурити — всі вже мудрі на відмазу.
Тут кожен собі має своє радіо-FM,
То є добре, то є добре…
Тут кожен день туман, тут кожен день дощ,
Кобітки ходять парами туда-сюда по площі.
Аптека є за рогом, непочатий край роботи
Молодому, молодому…
Я трохи постарію, я трохи посивію,
Я багато обкурив, ну а ше більше не хотів.
Ніхто не зрозуміє вже,
Чого я так завжди хотів додому…
Любити платити
Через мої окуляри
Я часто бачу, шо буде, шо буде з нами.
Такі окуляри!
Куда ми з вами живемо?
Хтось каже: нам то не треба — кому зто надо!
І лишається ззаду.
Через мої окуляри
Всьо виглядає ясніше — ну зовсім як правда!
І може навчити —
Може навчити хотіти,
Може навчити любити,
Любити платити!
Шоби потім цінити
Наше життя — то мінне поле.
Куда не сунься — чужі навколо.
Надійся на себе — своїх, може, й не буде.
В нас є тільки ми — озимі люди…
І шо тут саме цікаве:
Ти ж то їх маєш так само — такі окуляри!
Візьми і вийми з футляру.
Наше життя — то мінне поле.
Куда не сунься — чужі навколо.
Надійся на себе — своїх, може, й не буде.
В нас є тільки ми — озимі люди…
Люди чекають
Я назбираю гроші, сяду на поїзд.
І, як завжди, на самі ліпші місця білет.
Під теплий чай знайду огризок паперу —
І так народиться зовсім новий куплет…
Оу-о!.. Везе мене поїзд,
Стукають колеса знайомий ритм.
Оу!.. Пролітають перони,
Люди на перонах чекають зими…
В купе моєму є вікно-телевізор,
З дитинства люблю то найліпше на світі кіно.
Машини там чекають на переїздах,
І незнайомі люди кличуть мене…
Оу-о!.. Везе мене поїзд,
Стукають колеса знайомий ритм.
Оу!.. Пролітають перони,
Люди на перонах чекають зими…
Десь там попереду чекають вокзали
І ті кіоски, шо не мають вчорашніх газет.
Після концерту я спакую гітару,
І знов на саме ліпше місце білет…
Люди, як кораблі
Я не твій брат — ти не сестра моя.
Ніколи не розказуй мені, хто
і в чому є винний на нашій землі —
Люди, як кораблі.
Кожен пливе, поки хвиля несе
і поки глибока вода,
Глибока і темна до самого дна,
До самого-самого дна…
На глибині зустрічаються всі
Так, ніби в морі місця нема,
І труться бортами, аж стогне земля від зависті, підлості й зла…
Хтось не доплив,
Бо йому помогли
набрати повні трюми води,
Бо стати героями
тої війни дуже хотіли вони…
А до берега тихо хвилі несуть
Поранені душі живих кораблів.
А від берега знову в море ідуть
Ті, хто вірив і правду знати хотів…
Наш Океан знає більше, ніж ми,
Секрети всі у нього на дні.
А ми ходим зверху, великі й малі, —
Люди, як кораблі.
Гордо пливем — і не вірить ніхто,
Шо ним зацікавилось зло,
І серед вітрів ми не чуєм щурів,
які прогризають нам дно…
А до берега тихо хвилі несуть
Поранені душі живих кораблів.
А від берега в море ідуть
Ті, хто вірив і правду знати хотів…
