Вовчик підняв на Вітю одне око, кліпнув ним добродушно, як коровка, і резюмував, згортаючи рот у трубочку:
— Ти, Вітьок, прівик в Ровєньках страшилок єбать, так поетому тєбє каво покрасівше дай, так ти єйо хоть сгнівшую долбіть будеш.
— Ти за собой смотрі, пінгвін, — роблячи акцент на «О», по-воронєжскі відгавкався Вітя і залпом закинув в себе новий стаканчик, після чого смачненько відригнув в сторону Володі, і в гаражі з ентузіазмом запахло часничком.
— Та, хулі, я тваю паслєднюю как вспомню, у мєня ладошкі патєют. — Вовчик, пережовуючи мамину котлетку, не здавався, і на буквах «Ю» в нього постійно пробували випасти з рота її кусочки, які він підпихав назад засмальцьованим пальцем.
— Пашол в жопу, онаніст хрєнов. — Вітя ображено випив, що залишилося в гранчаку Сємьонича, який замешкався, граючись із котом. Сємьонич зрозумів свій промах, тицнув котяру прямо в рожевеньку мішень під хвостом своїм потертим черевиком і плюнув йому на спину.
— Да, курва, — його короткий спіч не мав чіткого призначення. Він окинув периметр зацікавленим поглядом, ще раз чвиркнув слюною на кота і потягнувся за закоркованою пляшкою французького «Бордо», назву якого для полегшення вимови ми трансформували просто в «Бардак», бо кількість букв у слові «Bourdeaux», які не вимовляються, зводили Вітю з розуму кожен раз, як він пробував відтворити їх всіх. Сємьонич затиснув пляшку між ногами, витягнув з кишені фуфайки викрутку розміром зі шпагу мушкетера і завзято почав продавлювати нею корок всередину, ризикуючи в разі невдачі пробити собі наскрізь ногу або нанизати собі на викрутку яйце.
— Ку-у-рва, — помогав він собі оптимістичними словосполученнями і остервеніло нападав на француза черговий раз. Викрутка провалилася всередину, а взамін щедро обдала небриту харю калінінського мушкетера порцією червоного сухого шмурдячка з долини річки Луари, про яку Сємьонич, слава Богу, не мав поняття.
— От тє бардак хрєнов. Плюйотса. Наш-то
портвейн лаааас-ково так аткриваєтса, душа радуєтся, а ета херня буржуйская — вона — всю рожу раскрасіла, — облизуючи свої хащі, підмітив починаючий сомельє. Потім розкрутив пляшечку, як він зазвичай робив з водкою, і вставив її собі мало не в шлунок.
— Куурвабльбльбль, — слова його потонули в бульканні затікаючої рідини в горло. Мене ще тоді, навіть через призму помутнілої уяви потрясло вміння Сємьонича видавати членороздільні звуки під час пиття.
Старожил гаража вийняв пусту плящинку зі свого жерла, недовірливо подивився на неї, повернув голову до Віті з Володьою і сказав, відригуючи цибулькою:
— Нє умєют ані віно дєлать, наш-то портвейнушка со стакана ужо за душу бєрьот, а єнтот вот кампотік ну савсєм смєшной. Моя такоє пойло со слів сушоних варіт. Обманочка для народу, ну іх нах, французов-то. Какоє віно — такіє і людішкі без вкусу, — Сємьонич векнув коньом і, погладжуючи свій живіт, навприсядки побіг в бік туалету.
— От пойло нєнашенскоє, нє успєл на грудь взять, так ужо на кішку давіт, — з коридору закінчив він думку і закрився на гачок в офісі, видно відправляючи незадоволені факси на винзавод в долину Луари.
— Мужикі, — почув я голос Мордуховича і черговий раз, через пітьму змішаних нектарів, зауважив, що нижня щелепа Роми дико нагадує
верхню щелепу Адріано Челентано.
— Мужикі, я говорю реальниє вєщі. Срать — ето как скульптуру лєпіть, процес творческій. — Рома відкопилив свою гігантську губу, захоплений своєю промовою, що остання від гордості майже не приймала участі у процесі словоутворення і просто пафосно висіла.
— На скорую руку — одна размазня виходіт, нада сконцентріроватса, собрать в пучок всю свою енергію, напрячса, а уж потом начінать лєпіть, — закінчив він свою оду і залив собі всередину ще один гранчак вина, аж волосся на грудях затремтіло.
— Я вона помню, — підхопив благодатну тему Вітьок електронним голосом, — в общаге прідомкратіло мєня, я напрісядкі в парашу бабскую, в мужскую нє добєжал би, заскакую в кабінку, а в сосєднєй тьолочка тужитса, стонєт і пєрдіт, как олень ранений, йопта, да я і забил — чьо я прібєжал туда. Всьо пєрєхотєл сразу, нах.
— Я тож, помню по молодості — с пєрєбуху срать-то сєл за дом, — Сємьонич вернувся з туалету з виразом обличчя людини, якій подарували землю в Конча-Заспі, і вирішив підтримати благодатну тему, в якій він сам почувався експертом. — В головє мутіт, шатаєт мєня всєго, а колбаса-то нє лєзєт, шельма. Я воздуху набрал, глаза закрил і аж стонать начал, так мучілся, тужась. Потом пятна тьомниє пошлі, я кружить в воздухє начал, как снєжинка, йоптіть, лєтал, а потом оказалось сознаніє потєрял, да і в польоте в штани, оказалось, наложил, баба моя в протівогазє стірала. — Остання історія викликала шквал високоінтелектуальних і вишуканих в літературному плані діалогів. Кожен згадував, а скоріше, придумував на ходу історії з власного досвіду, обов’язково пов’язані з гімном або його похідними елементами, і тривало це все до години четвертої над ранком, коли храп Сємьонича, який заміняв нам лаунж-музику в кімнаті релаксу, розривав електронний крик внутрішнього голосу Вітіної Совісті: — Бля, ідіте в жопу все, мне за шефом єхать через два часа, а я с вамі, прідуркамі, сіжу. Ви, нєбось, на губу-то со мной нє пойдьотє? — пискляво, не то питаючи, не то стверджуючи, Вітя пробував попасти у дверний отвір, на ходу натягуючи фуфайку лівим рукавом на праву руку. Вовчик в цей момент перебував зазвичай у фазі німого мудреця, який спостерігав за всім, але не опускався до коментарів таких примітивних для його філософського розуму подій. Він би з радістю шось гавкнув у відповідь Вітьку, але боявся, що може ригонути собі на груди або видати ряд нічого не означаючих мичачих звуків, які можуть нищівно відобразитися на його майбутньому іміджі в колективі. Ромчик просто спав, спав навіть тоді, коли ми верталися в неврологію, спав на ходу. Його культова щелепа плелася за ним, як стара дворняжка, доказуючи світу можливість існування окремих органів окремо від організму. А я йшов, заплітаючи ноги від алкоголю, а скоріше від щастя, що таким чудесним чином Боженько вирвав мене з лап примітивного радянського військового дракона і послав на цей острів добрих молодців, русалок і німф, щоб вчитися на ангела.
Глава XI. «Трактор в болоті і два вертольоти»
Життя неврологічного відділення при погляді збоку було подібне на життя редакції периферійної газети: всі роблять вигляд, що щось роблять, а по факту — повний хаос і анархія. Хоча всі чітко знали, кому можна на плечі харкати, а кому не варто. Ітак, ієрархія нашого царства виглядала так:
1. Голова, розум, начальник, мутіла — Борис Борисович Адамов, який роздавав накази, які в свою чергу дуже часто були проігноровані.
2. Спіца — по факту номер два, але дякуючи нещасному виразу свого вусатого і дитячого обличчя, накази давала рідко, але і так, щоб їх ніхто не чув.
3. Зося, Нікіфоровна і ряд молоденьких медсестер, які постійно мінялися в залежності від вибухів Боріного лібідо, — мали право кричати, робити шорох і уколи, припахувати косоглазих виносити сміття і підмітати бички біля курилки.
4. Я — якому мали право давати накази всі вищеперечислені члени нашої спілки, і їх виконанню додавало незабутнього шарму життя без погонів, що дуже цінується в армії: ходіння по території госпіталя в джинсах, білому халаті, з папочкою історій хвороб під пахою — абсолютно не в’яжеться з безмозглим тупанням кирзаками по плацу.
5. Жанна Броцман, єдина людина, якою міг командувати я, але ніколи цього не робив, уникаючи травм своїх нюхальних і дихальних органів.
6. Весь перекособочений псевдохворобами і способом життя, екіпаж нашого «корабля» ділився на офіцерів, якими ніхто командувати не міг, але і вони в свою чергу могли віддавати накази виключно в умі, і солдатики, за кожним з яких були чітко закріплені свої чіткі функції, невиконання яких безповоротньо приводило винуватця до моментальної виписки, тобто — іншими словами — вигнання з нашого судна. Організм неврології існував на диво чітко і злагоджено — нікому і в голову не приходила ідіотична думка — поламати цю ідилію, яка будувалася Борьою віками — починаючи ще з часів інквізиції в Калінінській області.
