Поставимо наступне питання: чи завжди суб’єкт прагне до успішної комунікації? Безумовно, це залежить від своєрідності смислів, які прий-маються як основні. Він прагне приховати таки, яки суперечать загаль-ноприйнятим етичним нормам, тому уникає від спілкування та не йде на компроміси при вирішенні проблемних питань.
b) Як використовується розум?
При легалізації суб’єктивності не слід протиставляти раціональне та ірраціональне, як це можна спостерігати в трансцендентальній праг-матиці. Не викликає сумніву, що вона ґрунтується на абсолютизації розуму, на положенні, що він домінує в дискурсивній практиці. Екзистенціальна прагматика відмовляється від нього та суттєво обмежує його амбіції. Проте не заперечує, що саме він забезпечує умови ідеальної комунікації, а його використання здатне спонукати виконання етичних норм. Це не означає, що комунікативний розуму має моральні підстави у себе, як це стверджує Ю. Габермас. На наш погляд, доцільно дотримуватися точки зору П. Слотердайка, згідно з якою розум – це інструмент, який використовується різним чином. Його застосування може не відповідати моральним вимогам, тому він може бути цинічним [5]. В екзистенціальної прагматики ставиться запитання: чому розум може бути аморальним, чи є це необхідністю, від чого це залежить? Відповідь: від своєрідності смислів, які є змістом свідомості. Тому він може бути, водночас, наприклад, не тільки цинічним, але в якійсь сфері милосердним, дбайливим тощо.
Однак, якщо сконцентруватися тільки на ньому, не брати до уваги ситуацію його використання відповідно своєрідності суб’єкта, неможливо з’ясувати причини, чому він є таким, а не іншим. У кращому випадку вдається з’ясувати, яким чином він себе проявляє, наприклад, як це показав П. Слотердайк. Можна припустити, що розум може бути ви-верткий, саркастичний, розважливий тощо. Але все ж не вдасться з’ясу-вати, чому він є саме таким, у чому полягає причина його спритності, саркастичності та ін. Це можливо, якщо виходити з положення, що його використання визначається смислами, за допомогою яких суб’єкт реалізує самого себе. Це є вихідне твердження, яке приймається в якості постулату в екзистенціальній прагматиці. Тоді протиставлення раціонального та ірраціонального не має значення, оскільки формування сенсу можливе тільки в їх єдності.
Неправильно також стверджувати протилежне, а саме, що екзистен-ціальна прагматика дискурсу приймає пріоритет ірраціонального, нап-риклад, що обумовленість дискурсу проявом волі, повністю відкидає можливість прояву розуму. Це невірно, оскільки продукування суб’єкта взагалі неможливе поза його застосуванням. Але поставимо таке питання: чи розумний сам розум, чи може він передбачити результати застосування самого себе? Дослідження проблем освіти показали, що відповідь на це питання не однозначна [10]. Очевидно, що претензії більш ніж необґрунтовані. З цього приводу можна нагадати приклади його споживання для мотивування здійснення насилля.
c) Недоліки розуму
Проблема не в тому, що за його допомогою неможливо пізнати істину, навпаки. Треба виходити з того, що існування ґрунтується не на примусовому підпорядкуванні істині, а на сенсах, які приймаються як істинні. Тому спочатку треба поставити наступне запитання: чи можна за допомогою прийнятих смислів взагалі осягнути, що є істина? Виявляється, що одну істину можна, а іншу – ні. Це зрозуміло, оскільки її прийняття залежить саме від смислів, що артикулюються в свідомості.
Проблема полягає в тому, що комунікативний розум не може виключити суб’єктивність таким чином, щоб повністю визначити існування, як це передбачається в трансцендентальній прагматиці. У реальній педагогічній практиці ж передбачається, що він застосовується так, як це необхідно суб’єкту. Треба визнати, що таке вживання розуму має ірраціональний характер, оскільки характер його використання визначається суб’єктом. Отже, претензії розуму повинні обмежитися лише сферою пізнання об’єкта, який підпорядковується причинно-наслідковим відносинам. Але він, на жаль, не може повністю визначати існування суб’єкта, який здатний до рефлексії, в змозі продукувати себе.
Чи можна передбачити своєрідність його застосування, або те, що обумовлює майбутнє? Безумовно, але для цього необхідно розглянути смисли, які наявні у свідомості, утворюють сутність, яка є підставою існування. Далі слід визначити, від чого залежить прийняття та встановлення смислів. Зрозуміло, що це залежить не тільки від вимог розуму, норм і правил, які добровільно приймаються учасниками комунікативного співтовариства. Безумовно, також від характеру модусів свідомості, на своєрідність яких, як показав М. Ґайдеггер, впливає багато факторів [11, с. 147-160].
Чи можна за допомогою розуму визначити зміст турботи? Не викликає сумніву. Але її переживання не обмежуються його сферою. Взагалі, чи в змозі взагалі він щось переживати? Переживання – це сфера ірраціонального. За допомогою розуму можна тільки з’ясувати причини того чи іншого переживання, не більше. Переживаються смисли, які артикулюються в свідомості, в залежності від того, як буде визначатися своєрідність існування.
Смисли, які поміщує суб’єкт в своє підґрунтя утворюють певну цілісність, яка є його сутністю. Але ця цілісність не обов’язково повинна бути співмирною та несуперечливою. Навпаки, унікальність і неповторність суб’єкта пояснюється тим, що у сутності мирно уживаються неспівмірні смисли, що не відповідає вимогам розуму. Але, тим не менш, їх наявність можна спостерігати, фактично, у багатьох дискурсах. З цього не випливає, що своєрідність дискурсу неможливо зрозуміти за допомогою розуму – навпаки, він може з’ясувати їх наявність, але зняти ці протиріччя не може.
d) Необхідність критики дискурсу
Виявлення цих суперечностей стає можливим за допомогою критики (від грец. «kritike» – мистецтво розбирати, судити) дискурсу, яка є мистецтвом прояснення смислів, які покладені в основу існування. Вона передбачає виявлення тих смислів, які суб’єкт зберігає в підгрунті самого себе, які утворюють, як було зазначено, нехай навіть суперечливу, цілісність, тобто один сенс передбачає інший. При цьому не можна сказати, що їх залежність має характер причинно-наслідкових відносин, скоріше вони формують ціле на основі обумовленості, нехай навіть несумірності. Яким чином це можливо, можна зрозуміти, звернувшись до робіт Ж.-П. Сартра [3; 4].
Критика розуму І. Кантом завершується встановленням меж його можливостей і виділенням антиномій [1]. В екзистенційної ж прагматики передбачається розгляд смислів, які артикулюються в дискурсі, тих можливостей, які імпліцитно у них мистяться. Зазначимо, що припустима ситуація, коли позитивні смисли показують свою продук-тивність, а негативні, навпаки, деструктивність.
Отже, за допомогою критики виявляється сукупність смислів, які використовуються, а їх єдність і буде тим, що називається сутністю. При цьому актуальність окремого сенсу і характер його усвідомлення можуть не збігатися. Наприклад, одні з них мають дуже високу значимість, а інші майже не беруться до уваги, але саме вони є домінуючими. Суб’єкт ніби «не знає» про них, для нього вони виявляються несуттєвеми, але саме останні є причиною його вчинків, оцінок та ін. Саме таким чином одні сенси виділяються як основні, а інші – периферійні. У цьому немає нічого дивного, оскільки він не здатний повною мірою використовувати розум у рефлексії.
Наявність деяких з них яких пояснюється усвідомленням необхідності прийняття моральних норм, які, як вважається в трансцендентальній прагматиці, є актуальними. Необхідність слідування цим нормам не заперечується, більш того, наголошується покора їм. Але, оскільки вони суперечать його сутності, не беруться до уваги, тобто фактично відкидаються. Наприклад, дуже суворий вчитель, якого можна розглядати як деспотичного суб’єкта, виправдовує дискурсивну агресію, як це не парадоксально, на підставі моральних норм. Зазначимо, що критика дискурсу передбачає виявлення таких псевдоморальних обґрунтувань і допомагає зрозуміти їх невідповідність.
