Гольц-Баумерт Герхард

АЛЬФОНС ЦIТТЕРБАКЕ

Веселi iсторiї невдахи, записанi Герхардом Гольцом-Баумертом

З нiмецької переклав МИКОЛА НАСТЕКА

Любi друзi!

Ми сподiваємося, що ви з цiкавiстю прочитаєте веселi iсторiї про невдаху Альфонса Цiттербаке -- часом надто сором'язливого i наївного, iнколи трохи хвалькуватого i лiнивого пiонера, вашого нiмецького ровесника. Може, й декому з вас траплялося так жартувати першого квiтня, так готуватися в космонавти чи так намагатися бути пiдкреслено ввiчливим, як героєвi цiєї книги?

ЗМIСТ

Частина I

Завжди у мене прикрощi через прiзвище

Що довелося пережити менi й моєму папузi Чистуновi

Як я жартував першого квiтня

Мої пригоди на дорозi привидiв

Як я вдавав п'яного

Прикрощi через рукавичку iз штучної козиної шкiри

Як я вперше стрибнув головою вниз у воду

Що сталося пiсля того, як я вранцi побачив павука

Чому я завжди попадаю в халепу?

Як я впiймав коропа Юмбо та наловив усякої iншої риби

Як ми з Великого Змiєю звалили тацю з пирогом

Як я мiняв свого складаного ножика

Чому називають мене "Вогняним Альфонсом"

Як менi на сходах зустрiвся лев

Що сталося зi мною в трамваї

Чому в мене з рук випав тромбон

Частина II

Як я програв змагання слiдопитiв

Як я проводив домашнiй телефон

Що менi довелося пережити через "шахрайську гумку"

Яка пригода була в мене з макаронами й помiдорами

Як я ходив до амбулаторiї

Як я готувався стати космонавтом

Космонавт номер 4 -- Цiттербаке

Як я мовчав

Все в тюбиках

Десять квиткiв на карусель

Великий старт

Як я помилково порубав етажерку

Як я доглядав звiрят

Як я хотiв з'їсти шiстдесят яєць

Як я катався на "кротовi"

Як я перервав пiонерський ланцюжок

Як я намагався бути ввiчливим

Як я запускав паперового змiя

Як запiдозрили, що я перший помiтив аеростат

Як у мене була нежить

Як я зробив з праски ракету ______________________________________________________________________

Частина I

Добридень!

Звати мене Альфонс Цiттербаке, а рокiв менi стiльки ж, як i вам. Ви, мабуть, запитаєте, як це менi спало на думку написати книгу. До речi, твори у мене виходять не такi вже й хорошi. А все почалося ось iз чого. Якось я прочитав у "Робiнзон-Цайтунг"[*], що органiзовується конкурс на кращий твiр, i вирiшив: спробую напишу щось. Рукопис я сам понiс у дитяче видавництво, щоб вiн, бува, не пропав, коли б я його надiслав поштою. [* Газета нiмецьких пiонерiв.]

У видавництвi мене зупинив якийсь чоловiк.

-- Добрий день, -- привiтався я. -- Чи можна побачити Робiнзона? Менi треба дещо йому передати.

Той чоловiк зазирнув у список.

-- Такий у нас не працює.

-- Е, нi, -- заперечив я. -- Робiнзон тут, у видавництвi.

Та чоловiк не пропустив мене. Я зашарiвся. Коли серджусь, я завжди червонiю. Я стояв i не знав, чим його переконати. На щастя, повз нас якраз проходила красива молода жiнка.

-- Товаришко, -- звернувся чоловiк до неї. -- Цей юнак хоче пройти до Робiнзона. Чи працює такий у видавництвi?

Жiнка тiльки усмiхнулась i повела мене з собою.

-- Авжеж, працює, -- сказала вона й пiдморгнула менi. -- Вiн сидить на четвертому поверсi. Ходiмо зi мною.

Я зрадiв i вiдрекомендувався так, як мене завжди напучує мама:

-- Мене звати Альфонс Цiттербаке.

Ця жiнка була така люб'язна, що теж назвалась:

-- А мене -- Цвой.

Панi Цвой (мама каже, що всi незнайомi жiнки -- панi) хотiла йти пiшки. А я побачив лiфт i захотiв проїхатися.

-- Гаразд, -- погодилася панi Цвой. -- Пiдiймемось лiфтом, якщо ти вмiєш ним користуватися.

Я зачинив дверi i натис на кнопку. Лiфт рушив угору.

-- Куди краще, нiж на каруселi, -- сказав я. -- Нiколи ще не катався на такому класному лiфтi.

Тут я ненароком зачепив плечем кнопку. Щось клацнуло i лiфт зупинився. Панi Цвой зблiдла. Я теж злякався. В лiфтi погасло свiтло. Я поцiкавився:

-- А лiфт, часом, не обiрветься?

Та Панi Цвой, здається, не чула мене. Вона натискувала на кнопку, але марно: лiфт не рухався.

-- Застряли. Боюся, що тут ми довго просидимо, -- iз смутком у голосi нарештi обiзвалася вона.

А я вже заспокоївся. Може, приїде пожежна команда, i ми виберемося з лiфта драбиною. Менi так закортiло спуститися пожежною драбиною! В нашому класi ще нi з ким такого не бувало. Головне, щоб лiфт не обiрвався.

-- А Ви не захопили з собою чогось попоїсти? -- запитав я. -- А то, може, довго тут пробудемо.

-- Ой лишенько! -- забiдкалася панi Цвой. -- У мене ж важливе засiдання!

-- Погано? -- знову запитав я.

-- Ще й як! Наш директор дуже пунктуальний.

-- Нашi вчителi теж, -- додав я.

Панi Цвой стукнула кулаком у стiнку кабiни й закричала:

-- Я поспiшаю на засiдання! Допоможiть!

-- Не хвилюйтесь, -- заспокоював я панi Цвой. -- Менi теж треба здати оповiдання на конкурс, та якщо ми просидимо тут довго, я не подам його вчасно i не одержу премiї.

Якийсь час ми мовчали, а тодi панi Цвой обiзвалася:

-- Розкажи що-небудь. Альфонсе. Ми тут мов той Робiнзон на безлюдному островi, то треба ж якось провести час.

-- Гаразд, -- сказав я. Уявив себе Робiнзоном у печерi та й почав розповiдати. Спочатку про папугу та про постiйнi клопоти iз своїм прiзвищем. Побачив, що це їй сподобалося, i розказав про те, як ми ходили в гостi, а також про жарти на перше квiтня, прикрощi iз складаним ножиком i ще дещо.

Панi Цвой голосно смiялася, приказуючи:

-- Це ми видамо. Альфонсе. Це ми видамо...

Та я не збагнув до пуття, що це мало означати. Вона ж наполягала, i менi довелося ще розповiсти про долю дядькового емальованого бiдончика.

Раптом спалахнуло свiтло, i ми помчали вгору. На тому поверсi, де ми вийшли, бiля лiфта стояли два чоловiки. Один iз них скидався на вчителя. Другий, нижчий на зрiст, дивився на нас крiзь окуляри пронизливим поглядом. Вищий заговорив:

-- Товаришко Цвой, ми ж запросили вас рiвне на другу годину. -Вiн дiстав кишеньковий годинник, поглянув на нього i насупився. Панi Цвой прошепотiла:

-- Наш директор.

А я голосно:

-- Вибачте, товаришу директоре. Винний я i можу це довести.

-- Тебе не питають, хлопче, -- перепинив мене той, в окулярах. -Зачекай, поки до тебе звернуться.

-- Товаришi, -- вставила слово моя супутниця. -- Це ж Альфонс Цiттербаке!