Литмир - Электронная Библиотека
A
A

– Дивовижний цей край – Кругле Ікло, – промовив маг, мовби міркуючи. – Тут навіть неписьменні шмаркачі вміють підробляти імператорські гроші…

– Я не шмаркач, – понуро сказав Варан. – І я письменний.

І здивувався своєму нахабству. Недарма кажуть, що В'язнична Кишка міняє людину…

Маг усміхнувся. Склав руки на грудях; брижі світлої хламиди, що вкривала його від шиї до самих п'ят, поміняли малюнок. Блиснув червоний камінь у персні – на вказівному пальці правої руки.

– Ваша мосць, – повільно сказав Слимак, що добре завважив знущання. – Цей піддонець – усього лише спільник. Він – єдина ниточка між правосуддям і злочинцями…

Маг кивнув. Скільки йому все-таки років, подумав Варан. Тоді мені здалося, що вісімнадцять чи щось близько того… А тепер гадаю, чи не всі тридцять… Може, це взагалі не він?

У цей момент маг гостро поглянув на Варана, і враз стало зрозуміло: він. Може, йому сто років чи двісті. Він же маг… Звідкіль Варану, дрібному піддонцю, таке знати?…

Маг дивився на Варана. Краще весь сезон просидіти у В'язничній Кишці, аніж хвилину витримувати такий погляд.

– От якби зустрів тоді привітніше, – сказав маг, несподівано підморгуючи. – Не дивився по-вовчи, не прагнув застрягнути Шуу в дулі… Хтозна, як усе обернулося б?

Кінець, подумав Варан. І заплющив очі; і враз розплющив їх тільки тому, що злякався, – адже візьмуть за боягуза…

– Що ж, – маг піднявся. Світла хламида впала вздовж тіла, нижнім краєм доторкнувшись деревної мозаїки на підлозі. – Що ж тепер… Я привезу Імператорові посібника, – маг подивився на Слимака, і Варан побачив, як дізнавач перший відводить очі:

– На те воля вашої мосці.

– Імператор дістане переляканого хлопчиська, що на всі питання відповідає: «Знайшов у морі»…

– Я не переляканий, – хрипко докинув Варан.

Маг осміхнувся:

– Добре… Імператор матиме дуже хороброго піддонця, що знає про походження фальшивої сотки не більше, ніж ви, дізнавачу Вероне-Біломідію на прізвисько Слимак… Або ніж його світлість князь. Чи будь-який хлопчисько, що торгує на базарі лакованими черепашками…

– Ми не знаємо, що він знає, – глухо заперечив Слимак.

Маг підійшов до нього впритиск. Ніздрі Варана сіпнулись – проходячи мимо, хазяїн вежі лишив частинку свого запаху, і це був запах деревного диму. Легкий, ледве вловимий.

– Ми знаємо, – маг протнув співбесідника поглядом, мов голка подушку. – Ми знаємо, що він підібрав у морі те, що здалось йому дуже цінним… Ви хоч завдали собі труду спорядити пошукову команду – оглянути підводні печери в тому місці, де він пірнав?

– Авжеж, – сказав Слимак так само глухо. – Але деякі порожнини приступні тільки в міжсезоння… Коли спуститься вода.

– На що й зважили злочинці, лаштуючи сховок, – утомлено завважив маг. – Ну що мені ще передати Імператору?

– Кругле Ікло не загрожує грошовій системі Імперії, – понуро повторив Слимак.

– Як не загрожує бочка з порохом, поки поряд не впаде іскра, – пробурмотів маг.

– Наближається кінець сезону. Коли вода спуститься, ми вистежимо людину чи людей, що спробують відкрити схованку.

– Таж ви не знаєте, де вона знаходиться. У цьому камінні Шуузна-скільки дір і тунелів…

– Служба охорони має детальні карти, – не поступався Слимак. – Кінець кінцем, це наша справа, його світлість князь досі був задоволений своєю вартою…

– Утратили час, – пробурмотів маг.

– Що?

– Належалося заборонити будь-кому полишати острів з того самого часу, як виявлено підроблену сотку…

Про Варана забули. Він стояв зовсім близько біля дерев’яної стіни і гамував бажання провести пальцем по прожилці. Усі розмови про Імператора, про гроші, про долю Круглого Ікла спадали з нього, наче дощова вода зі шкури ситухи.

– Така заборона спричинить завал сезону, – після короткої мовчанки сказав Слимак. – Мені страшно уявити, які наслідки…

– А уявіть ящик фальшивих соток, що можуть сплинути в обіг у будь-якому закутку Імперії?

– Імперія велика, – знову помовчавши, сказав Слимак.

Маг кивнув:

– Еге, еге, аби наш сезон пройшов ладно, а там хоч море висхни… Та торкнися ти цієї стінку, хлопчику. Нещасні діти води й каменю – всяка дерев’янка збуджує в них трепет…

Тоді Варан міцно, з усією силою відчаю, притиснувся долонями до теплого дерева.

* * *

– Нам сказали, що тебе стратили.

Ніла сиділа в гамаку. Варан стояв у круглястому камінному отворі. Так і розмовляли, не рушачи з місця.

Ніла змінилась. В одну мить стала старша. Замість світлих штанів, розшитих камінцями, на ній була довга чорна спідниця. Варану тепер здавалось – минули роки відтоді, коли вони бачились востаннє.

– Нам сказали, що тебе стратили, – повторила Ніла, вдивляючись у його обриси. – Скажи… ти не мрець?

– Ні. Мене відпустили. Так наказав Імператорський маг.

– Ми триста разів ходили з проханнями, – сказала Ніла після довгої паузи. – Триста першого нам сказали, що тобі…

– Та живий я! Сказали просто так – аби відчепились.

Варан лютився не знати на кого. Він інакше уявляв собі цю зустріч – з обіймами, сльозами, може, навіть обопільними…

Ніла сиділа в гамаку – доросла й чужа.

– То мені можна залишитись? – спитав Варан. – Чи коли вже мене стратили – прощавай, усе?

– Ні, – сказала Ніла ледь чутно. – Коли вже ти живий… заходь.

Розділ третій

Уночі Варану наснилось, що Імператор видав указ – нікого не випускати з Круглого Ікла, поки не знайдуть сховок із підробленими грішми.

Варану снилося, що довкола острова кільцем зімкнулися воєнні імператорські кораблі, а небо патрулюють вершники на криламах. І що наближається кінець сезону, а острів повен зневірених, злих, наляканих чужинців. І що наступає міжсезоння; м'яке сонце сезону стає білим і лютим, випалюючи каміння. Укриттів не стає, учорашні безтурботні відпочивальники тепер умирають під палючим промінням, їхні трупи спалюють на пристані…

Варан кричав і прокидався, і знову засинав, усе повертаючись у той самий сон. Мати, чергуючи поряд нього всю ніч, плакала й думала, що синові сняться жахи в'язниці.

Удень він ходив по острову. Вдивлявся в обличчя; усі були спокійні, безтурботні й веселі. Імператор не може так із нами вчинити, думав Варан. Імператорський маг, мешканець вежі, ну не такий уже безсердечний, щоб таке зробити…

Сезон закінчувався. Приїжджі скуповували – та що там, мели начисто – усі лаковані черепашки, різні прикраси з солі й каменю, малюнки з перламутру, гаманці й сумки зі шкіри ситухи, ковані рудокопські штукерії з Маленької…

Варан пройшов повз знайому ювелірну крамничку не зупиняючись. Менше за все йому хотілося бачити того самого ювеліра з його вигорілими бровами й залисинами на бронзовому від сонця лобі…

Добре б знайти тайник, думав Варан. І враз із жалем розумів: не можна. Коли саме я знайду «скарб» – потім уже не вдасться довести, що я перше ніколи не бачив цих фальшивих грошей…

Скоріше б закінчився сезон. Тоді життя переміниться, і все, що сталося, забудеться. І відступить проклята загроза – наказ Імператора про перетворення Круглого Ікла на одну велику тюрму…

Він прийшов у печеру до змійсих, коли сонце вже спускалось. Напередодні йому так і не вдалось добитися від хазяїна чіткої відповіді – чи ще потрібні його послуги, чи вже ні. За час, проведений у в'язниці, ніхто йому платити не збирався, це зрозуміло; але хоч півреала заробити на останніх відвідувачах – і в цій дрібниці відмовлять?

Він прийшов рішучий і злий. Хазяїн, навпаки, зустрів його приязно:

– Не ображайся, дружечку, буде для тебе робота, ось таки завтра й буде… Ніла наша з багатим горні за маршрутом пішла. Хлопець нетутешній, платить добре, – хазяїн чомусь підморгнув, – навіть більше, я тобі скажу, ніж добре, наші змієкрасуні стільки не коштують… І Нілі він, я зауважив, до вподоби. То чому б ні? Весь день на маршруті, я інших замовлень на сьогодні й не приймав. Повернуться ще не скоро… До смеркання декілька годинок є… То завтра Нілі я думаю перепочинок дати, а ти попрацюй.

16
{"b":"74643","o":1}