Микита озирнувся й мовив одночасно:

– Ну, і чого ж тобі треба?

– Та так, поговорити хотілося.

«Не так, а за гроші!» – спробував віджартуватися Микита, проте замість цього промимрив невиразно:

– Ото навіщо всі ці розмови? Знаю я вас… тих, хто з розмовами лізе…

– Чого-чого? – перепитав Вілька.

Зрозумівши, що він ледь не ляпнув зайвого, хлопець мовив тепер уже розсудливіше:

– Послухай-но, я додому йду. От чого ти до мене причепився, га? У тебе свій дім є, тож давай, тупай-тупай туди, а мене навіщо чіпати…

Озирнувши Вільку з голови до ніг, переконався, що той розгублено кліпає очима, роззявивши рота від подиву, тому додав:

– Отак от, не займай мене! І передай іншому, щоб не займав.

– Іншому?..

– Ну так, третьому, якому наказано спостерігати за мною.

– Чого-чого?! – у Вільки очі на лоба полізли від подиву.

– Шпигувати за мною не треба, от чого! Так і передай цьому… третьому.

– Якому ще третьому?! Ти про що це?..

«Це ж треба, щоб отак майстерно прикидатися! – мимоволі здивувався Микита. – Чи… А раптом Вілька не вдає подиву?! А раптом це серйозно…»

– Ну гаразд, переконав. Давай-но поговоримо, якщо хочеш, – нарешті погодився він і додав: – Тільки додому я тебе не поведу, май на увазі.

– Чому?

– Бо додому я запрошую тільки друзів.

– Ну, то давай товаришувати, якщо вже на те пішло! – одразу ж пожвавішав Вілька, проте Микита поквапився осадити його:

– Е-е-е, ні, не так щоб одразу. Ми з тобою поговоримо для початку, як ти й хотів. Тільки от куди підемо?

– А давай-но на річку!

– На річку?

– Еге ж! Тут до Усті[19] квартали чотири, не більше.

– Та знаю, знаю, як мені того не знати… Ну що ж, ходімо, – погодився Микита, хоча й жив на початку вулиці Правди, а не в кінці біля набережної. Втім, якщо Вілька і справді є приставленим до нього нишпоркою, то краще йому не знати, де саме мешкає сімейство Горбачів. Чим довше він не зможе носити записочки батькам Микити, тим спокійнішим лишатиметься його життя. Все просто і без жодних образ! Отож нехай вирішить, що Горбачі мешкають або по вулиці Правди неподалік її перетину з Прибережною[20], або ж на самій Прибережній.

– Чого посміхаєшся?

– Я посміхаюсь? – Микита здивовано позирнув на хитрого нишпорку.

– Ти, ти, авжеж.

– І не думав навіть, – знизав плечима хлопчина. І негайно ж напустив на обличчя якомога серйозніший вираз, бо настільки необережно демонструвати торжество не годилося. Те, що він розкусив усі підленькі наміри цього Вільки – це ще півсправи… Головне почнеться ось-ось зараз, щойно вони дійдуть до мосту через Устю. Зараз почнеться, зараз…

– Ну, і що ти там торочив про шпигунство?

Річкова вода повільно пливла під ногами хлопців, які стояли на мосту, спершись на бильця, й дивилися на вкриту легенькими дрібонькими брижками водну поверхню, а не один на одного.

– Послухай-но, Вілько, чому це ти мене першим запитуєш? Я тебе не чіпав, це ти до мене навіщось причепився, немов той реп’ях. Отож і поясни мені першим, чому наша класна керівниця тебе підіслала, а не сама мені все пояснила як слід? Невже ж Тереза Юзефівна боїться?

– Микито, ти це про що?!

І стільки непідробного подиву прозвучало цього разу в запитанні Вільки, що він майже повірив у щирість однокласника… Майже – саме так! Бо в останній момент все ж таки схаменувся й мовив розчаровано:

– Отже, ти також зображуєш тут мені подив… Отже, боїшся сказати правду так само, як і наша класна керівниця… Отже, ти таке ж саме сцикло, як і вона!.. Ех, Вілько, Вілько, не думав я, що ти такий боягуз. Бо наша Тереза Юзефівна хоча й доросла, але все ж таки жінка, їй можна і здрейфити. А от якщо ти засцяв!.. Не очікував від тебе такого, ніяк не очікував.

– Микито!..

– Га?..

– Ти про що?!

– Про те саме.

– Та ми нібито про різне говоримо, а не про одне і те саме!.. – Вілька дуже натурально сплеснув руками, але негайно ж запитав: – Послухай-но… А може, ми і справді про різні речі говоримо, га?..

– Так, годі! Набридло це все мені, чесне слово, – скрушно зітхнув Микита. – Давай тоді так… Якщо ти засцяв настільки, що не можеш мені пояснити все відверто, тоді пояснюватиму я. Гаразд?

– Ну, гаразд.

– Добре. Отож коли наша Тереза Юзефівна дізналася, що в її класі вчитиметься новенький, то й зрозуміла, що всю систему «трійок» доведеться перекроїти по-новому.

– А-а-а…

Утім, оскільки запитання буквально повисло у Вільки на кінчику язика, Микита поквапився випередити однокласника:

– Стривай, давай-но я розкажу усе, якщо ти вже засцяв, а потім ти мене виправиш, якщо я десь помилюся. Гаразд?

Хлопчина мовчки кивнув, і Микита продовжив:

– Отже, училка переробила всю систему «трійок» нашого класу з таким розрахунком, щоб я туди вписався. Тепер ти входиш до моєї «трійки», але замість того, щоб повідомити мені про все, класна доручила зробити це тобі. Отож скажи нарешті: наша «трійка» – хто ще до неї входить?! Ти, я – це вже зрозуміло, бо надто очевидно. А третій хто?

– Так… Давай-но по порядку, – мотнув головою Вілька. – Отже, з якогось дива ти впевнений, нібито весь наш клас розбитий на якісь там «трійки» і що це розбивання здійснює класна керівниця, це так?

– Так.

– А навіщо все це, можеш пояснити нарешті?!

– Ну-у-у… як тобто, навіщо?! Щоб усередині кожної «трійки» учні слідкували один за одним і про все вивідане складали рапорти вчительці, нашій класній керівниці – от для чого.

– Що-о-о-о?! Ти з дуба впав і головою вдарився, чи що?..

– Ти, Вілько, знаєш що… Ти того, слова добирай… – почав Микита, проте однокласник раптом перервав його здивованим вигуком:

– А нумо стривай!!! Я здогадався: таке відбувалося у тій школі, звідки ти до нас прийшов, – чи не так?!

– Так, так, – погодився Микита, – а тут у вас хіба інші порядки?

– Жартуєш!..

– Зовсім ні.

– Ти серйозно?!

– А-а-а…

Однак, окрім цього беззмістовного «акання», Микита так і не зміг сказати нічого путящого. Йому ж навіть на думку не спадало, що в тому класі, де він провчився вже понад місяць, можуть бути встановлені не звичні для нього «драконівські» порядки, а якісь інші – більш людяні…

– Послухай-но, Микито… Ти звідки до нас прийшов?

– Я раніше у Білій Криниці[21] жив, там у мене дідусь із бабусею, вони в радгоспі «Рівненському» працюють.

– А чому не з батьками?

– Бо тато у мене в Сибіру був… відбував… – трохи скрививши губи, відповів хлопчина, – мама слідом за татом поїхала, але мене вирішила із собою не брати. Бо в Сибіру ж холодно і щоб їсти, то не дуже… Тобто значно гірше, ніж тут. Це по війні люди голодували, але згодом усе налагодилося. У Білій Криниці раніше – ще до радгоспу теперішнього – був колгосп імені товариша Маленкова, то вже тоді стало добре, а тепер… Ну, отож і віддали мене дідові й бабусі на виховання.

– І в тамтешній школі у вас був такий порядок?..

– А там вчитель прямо сказав: нема у мене часу, щоб вас, лобуряків, виховувати – у мене город, мені їсти хочеться. Отож я вас на «трійки» розіб’ю, станете один за одним шпигувати й мені рапорти складати, а я рапортички ті ваші щовечора читатиму. А коли накажу, то розноситимете по домівках записочки від мене батькам своїх товаришів. Це краще й надійніше, ніж записи в щоденнику робити.

– І ти писав… як ти кажеш, «рапортички»? І записочки по домівках товаришів своїх розносив?

– Авжеж писав. І записочки розносив також. І на мене хлопці писали – ті, яких Гаврило Мартинович зі мною в одну «трійку» призначив.

– Гаврило Мартинович – це ваш тамтешній вчитель?

– З Білої Криниці, так. Він так і казав: вас, лобуряків, грамоти тільки задля того навчити треба, щоб ви рапортички по начальству один на одного строчити навчилися. І ще казав, що якщо ми хочемо бути хоч би трішечки схожими на товариша Кузнєцова[22], то мусимо з чогось починати. І що найкраще починати з рапортичок, бо вони привчають до спостережливості й дисципліни, а також тренують вміння викладати думки на папері.