Проте щойно Левко Потапович зібрався з духом, як двері кімнати розчинилися, і в них з’явився Мирослав Сергійович Сусло, який мовив з неприхованою відразою:

– Ви тут чаювати розсілися, я так бачу… Але чи не здається вам, товаришу Силич, що ви зловживаєте становищем майбутнього вчителя нашої Каміли? Бо як на мене, то вам саме час додому забиратися.

– Миро-о-осю-у-у!.. Хіба так можна? Це ж некрасиво, – спробувала протестувати Марія Явтухівна, однак її чоловік лишався неприхильним. Отож Левко Потапович був змушений розпрощатися. Він знав, що більш ніколи не навідається сюди в гості. Аж надто очевидно було, що батькові сімейства його ідея виступу перед школярами не сподобалась, що ж до його дружини… Вона ж сама погоджується, що не мала права ризикувати виконанням завдання Батьківщини заради порятунку маленької дівчинки – і тим не менш, ризикнула. Чи варто розповідати про це дітям?! Навряд чи…

Що ж, Левко Потапович побував у них один-єдиний раз – хай на тому все окошиться. До того ж чай у них не найкращий. І якщо бути щирим, то Марія Явтухівна абсолютно не вміє його заварювати!

А хто ж перед дітками виступатиме?! Ну-у-у, хтось-таки знайдеться. Якщо добре подумати, вже намічається декілька кандидатів.

Коротше кажучи, Левко Потапович більше не мав наміру спілкуватися з батьками Каміли Шепетун. Як раптом…

Так, сьогодні ввечері до нього додому несподівано прибігла Каміла і буквально з порога, від хвилювання плутаючи слова, випалила:

– Левко Попато… Потаповичу! Пато… ой – тато просить нас… Ой – просить вас прийти до нас. Негайно!.. Отак.

Зважаючи на доволі пізній час (було вже пів на дев’яту вечора), все це виглядало аж надто неймовірним.

– Ти правду кажеш? Нічого не наплутала? – про всяк випадок перепитав здивований вчитель.

– Нічого, – Каміла крутнула головою так енергійно, що дві акуратно заплетені кіски підстрибнули вгору і знов впали їй на плічка.

– Це тато просить, не мама?

– Тато, тато!

– А чого ж так пізно?

– А я там знаю! – Каміла знов крутнула головою. – Сказав, щоб ви прийшли зараз, та й усе. Якщо ви дорогу забули, то я проведу.

– Не забув. Але, звісно ж, підемо разом, бо пізно вже й маленьким діткам не годиться вештатися вулицями проти ночі.

– Та-а-а!.. – дівчинка напнула губки і подивилась на вчителя якось зверхньо-поблажливо. – Я ж місцева, хто мені що зробить?..

На щастя, йти було недалеко: кварталів сім чи вісім, не більше. Дорогою мовчали. Левко Потапович все гадав, що ж сталося, з якого це дива нелюб’язний батько сімейства раптом запросив його в гості?! Та ще й на ніч глядючи… З якого це дива, справді?..

Гадав, гадав – і не вгадав: виявляється, причина була… в іншому гості! Принаймні саме таке враження склалося у Левка Потаповича, оскільки варто було йому слідом за Камілою переступити поріг їхньої кімнати, як похнюплений Мирослав Сергійович одразу ж зрадів неймовірно і звернувся до молодого чоловіка, який сидів проти нього за столом:

– О-о-о, ось і Левко Потапович! Знайомтеся, це майбутній вчитель нашої Каміли, вона ж у нас буквально за тиждень до першого класу піде. Як час летить, як летить, подумати тільки: здається, от-от щойно народилася – а вже до першого класу… Подумати тільки!..

– Так-так, Мирославе Сергійовичу, час іде, а разом з тим і давня історія про штучний перкаль стає дедалі…

– Ні-ні-ні, годі на сьогодні, годі! – лагідно усміхнений господар рішучо замахав руками. – Годі на сьогодні про штучний перкаль. До нас завітав майбутній вчитель нашої Каміли, ми мусимо терміново обговорити з ним… До речі, Левко Потаповичу, знайомтесь: це до мене аж із самого Харкова кореспондент приїхав! Знайшов, бачте, навіть тут, в Охтирці. Хоче, щоб я згадав деякі справи давно минулих днів, як казав Пушкін…

– Товаришу Сусло, але ж історія з революційним винаходом штучного перкалю і справді варта того, щоб відновити всі подро… – почав харків’янин. Та Мирослав Сергійович лишався непохитним:

– Товаришу Гапочка, дорогий, годі на сьогодні! У нас важлива розмова з майбутнім вчителем нашої Каміли…

– А я?! А той революційний винахід як же?..

– Нічого не можу вдіяти! От повернуся з відрядження за тиждень, тоді й поговоримо як слід. Неквапом і спокійно.

– Але ж я не можу стирчати тут, у вашій Охтирці, цілий тиждень, очікуючи вас! – скрикнув кореспондент відчайдушно.

– Нічого не можу вдіяти. Вам час додому.

І хоч як впирався харківський гість, проте його все ж таки витурили з кімнати, а потім і з комунальної квартири.

– Дякую вам, Левко Потаповичу, що прийшли, бо цей Гапочка…

Він озирнувся на голос і тільки тут побачив Марію Явтухівну, яка забилася в найтемніший куточок кімнати і звідти насторожено спостерігала за всім, що відбувалося.

– Наскільки я розумію, Мирослав Сергійович тривіально використав мене для того, щоб спровадити попереднього гостя, – невдоволено пробуркотів вчитель.

Дійсно, кому ж сподобається, якщо тебе використовують у такий спосіб… Марія Явтухівна зібралася щось відповісти, проте не встигла: у двері увійшов господар, на обличчі якого не залишилось жодного сліду люб’язності.

– Дякую, що прийшли, Левко Потаповичу, – пробурмотів він дещо стомлено, – бо я вже не знав, як здихатися цього прилипали Гапочки. Вчепився як той кліщ і крутить, крутить своє!.. Все викручує, бач, викручує!..

– Штучний перкаль… Що це таке? – обережно поцікавився Левко Потапович. І негайно ж пошкодував про цю свою цікавість.

– Послухайте-но, товаришу Силич! – проскреготав Мирослав Сергійович, причому тепер в його голосі брязкнули загрозливі нотки. – Я не збираюсь обговорювати з вами речі не просто неприємні, але й небезпечні! Ви не харківський кореспондент, це він може… Натомість вам краще про цей клятий винахід забути і не згадувати ніколи! Мене один чоловік попереджав, я не послухався… і от тепер…

Утім, хто і про що попереджав Мирослава Сергійовича, так і лишилося невідомим. Чоловік замовк раптово і, схоже, не збирався нічого пояснювати. Мовчанка тривала, аж доки Марія Явтухівна не порушила тишу:

– Левко Потаповичу, чи ви не хочете чайку попити? Бо минулого разу… Каміло, збігай-но на кухню, постав на вогонь чайник. А я тут зараз…

– Так, звісно, поп’ємо чайку, – погодився вчитель, побачивши, що господиня вже виставляє на стіл чашки та блюдця.

Мирослав Сергійович скрушно зітхнув, але заперечувати теж не став. Хлопнули двері кімнати: це Каміла побігла на комунальну кухню.

Затягнуте суцільними, без жодного просвіту хмарами небо плакало огидно-холодним осіннім дощем. Небесні сльози рясно поливали задвірки Лук’янівського цвинтаря й серед іншого – величезну кам’яну брилу форми, наближеної до паралелепіпеда. Одна з граней каменюки була гладко обтесана, а на ній вибито наступний напис:

Через те, що дощові потоки рясно зрошували вертикальну гранітну поверхню, канавки вирізаних на ній літер вже давно (очевидно, ще вночі) намокли. Завдяки цьому виникла оптична ілюзія – літери немовби розчинилися і зникли. Тому щоб розібрати напис, потрібно було докласти неабияких зусиль. Звісно, було б краще наблизитися до каменюки упритул…

Однак ті, хто зібрався біля муру, що огорожував задвірки Лук’янівського цвинтаря, не наважувалися на подібний крок із двох причин. По-перше, паркові доріжки, «пролінієні» залізобетонними квадратними плитами, проходили на певній відстані від гранітної брили. Оскільки земля між парковими доріжками і каменюкою рясно просочилася дощовою водою, то кожен, хто наважився б ступити на неї, ризикував не тільки безнадійно зіпсувати черевики, але й посковзнутися та впасти. По-друге, на певній відстані звідси, біля самого виходу однієї з залізобетонних доріжок на вулицю Мельникова бовваніла фігура міліціонера, закутаного в сірий плащ-намет. Хтозна, куди він дивиться: можливо, на проїжджу частину, якою час від часу повільно проїжджали автівки… але цілком можливо, що сюди, на пам’ятний камінь! Точніше, на людей, які намагатимуться розібрати рясно политий дощовою водою напис. Щоб запам’ятати, хто це робить…