– Ну-у, – розвів руками Троєгубов. – Ви нас вразили, пане Сіцінський. Третє тисячоліття до Христа!

– І це лише досить грубе припущення. Цілком можливо, що знахідки дещо старші. Скажімо, століть на сім-вісім.

– Якась дещиця! – усміхнувся Яків.

– Ви тільки уявіть, друзі, що багато сотень років тому ці землі вже заселяли люди! – очі Сіцінського мрійливо затуманилися. – Якими вони були, чим жили, про що мріяли? Адже наявність ливарні вказує на те, що йдеться не про якісь примітивні племена, а про багатство та, не побоюся бути голослівним, складність їхньої культури, про що свідчать чудова кераміка, прикраси та ритуальні фігурки.

– Не вкладається в голові, – погодилася пані Головата. – Ось тепер ви мене переконали, пане Сіцінський, що наші міста заслуговують на не меншу увагу, ніж той самий Париж.

– Я радий, що ви тепер так гадаєте.

– Ти ба, – вражено промовив Яків, – ніколи навіть думкою не сягаєш такої давнини. Усе якось власних турбот вистачає. То в лікарні, то в житті. А тут просто волосся дибки стає від усвідомлення, що стільки років тому цією землею ходили такі самі люди, як і я!

– Ви надзвичайно точно передаєте відчуття, пане Ровнєр! – Сіцінський ледь не схопив Якова за руку. – Я почуваюся так само! Підходжу до історичної науки не як учений, а радше як мисляча емоційна людина. Намагаюся осягнути все це серцем, а не розумом. А ви, насмілюся припустити, Кам’янець жодного разу ще не відвідували?

– Маєте рацію. Цей візит буде першим. Кам’янець для мене цілковита terra incognita. Якось так уже сталося, що все свідоме життя я був від когось чи від чогось залежним, тож помандрувати не вдавалося. Спочатку навчання, а далі – робота. За межами Проскурова майже й не бував.

– О, то на вас чекають справді незабутні враження, адже після Проскурова Квітка на камені не залишить вас байдужим.

– Квітка на камені?

– Достоту невідомо, звідки взялася ця назва. Хтось приписує її винятково народній фантазії, але, погодьтеся, що місту вона цілком пасує. І хоча ви ще жодного разу не бачили цієї «квітки», та, я певен, погодитеся зі мною після першої ж прогулянки містом.

– Та я, власне, навіть не знаю, чи матиму нагоду прогулятися містом, – Яків знічено почухав потилицю.

– А й справді, пане Ровнєр, – озвався Троєгубов. – Тільки ви не повідомили нам мету свого візиту до Кам’янця. Якщо це, звісно, не є секретом.

– Я, власне, сумніваюся, як означити мету моєї поїздки, – Яків завагався, добираючи слова та заодно вирішуючи, чи варто розголошувати попутникам усі тонкощі незапланованої та спонтанної подорожі. Адже ще два дні тому він і припустити не міг, що гарячково полишить усю роботу в лікарні на Карла Івановича та першим же зручним екіпажем гайне до Кам’янця.

– Якщо ви вагаєтеся, пане Ровнєр, то ми не наполягатимемо, – допомогла пані Головата. – Усілякі ситуації трапляються. Упевнена, що мета вашого візиту шляхетна.

– Дякую, – Яків вимучено всміхнувся. На щиру усмішку не вистачило настрою, адже в пам’яті зринули події кількаденної давнини.

Того понеділкового ранку, такого самого сльотавого та туманного, як і сьогоднішній, він уже довгенько сидів у кабінеті, працюючи з паперами. Добрячі стоси документів чекали вже кілька днів, а Яків щоразу відкладав їх на завтра. І ось саме сьогодні він вирішив вийти з нерівної боротьби переможцем і навіть упорався з першою течкою, як у двері постукали та в них зазирнула Ольга Харитонівна.

– Якове Соломоновичу, тут до вас листоноша, і щось він геть без настрою.

– То просіть його. Спробуємо покращити йому настрій, тут же, урешті, лікарня!

До кабінету ввійшов непоказний чоловічок і з порога почав невдоволено бурчати:

– Шукай вас по всенькому місті…

– І вам доброго ранку, шановний, – Яків не став зважати на невдоволений тон, намагаючись м’яко скерувати розмову буркотуна в потрібне русло.

– Де він там, до біса, добрий? – правив далі той. – Спочатку за однією адресою, тоді за іншою, а там іще й за третьою, і все заради одного-єдиного адресата.

– Очевидно, що цей невихований адресат – я?

– Якщо ви будете Яковом Соломоновичем Ровнєром, тоді так.

– Яків Ровнєр власною персоною – перед вами.

– Тоді якого біса, скажіть мені, я не здогадався з адреси, що на телеграмі вказані «Мебльовані кімнати Розенберга», що вже з пів року як згоріли, та поперся шукати вас саме туди?

– Ось це мені, шановний, невідомо, – Яків розвів руками.

– Прийшов туди, – усе не вгавав листоноша, якому після вранішніх прогулянок хотілося добряче виговоритися, – там, звісно, ніякого Ровнєра бути не може. Тоді я знайшов двірника сусіднього будинку, який хоча би щось знав…

– Але зрештою ви мене знайшли. – Яків зрозумів, що треба спиняти цей водоспад слів, бо кінця йому можна не дочекатися ще досить довго. – І, як я розумію, для мене є телеграма?

– Саме так, – невдоволено буркнув чолов’яга і поліз до сумки. – Ось, прошу отримати та розписатися. І надалі обов’язково повідомляйте свою справжню адресу всім, хто вам писатиме, бо ноги ж не казенні – стільки містом бігати.

– Саме так і зроблю.

Яків розписався на квитанції, дочекався, доки листоноша забереться з кабінету, й нарешті звернув увагу на телеграму, де справді красувалася його стара адреса. Зрештою, в цьому не було нічого дивного, адже до нової квартири він перебрався зовсім нещодавно. А ось прізвище відправника змусило задуматися.

– Тереховський? – пробурмотів Яків, прислухаючись до звуків і намагаючись видобути з глибин пам’яті потрібний образ. Та в голові нічого не з’являлося, і він заходився читати.

«Якове, привіт від Жижка».

– Жижко? – дивне ім’я відразу все розставило на свої місця. Жижко у світі був лише один – Жигмонт Тереховський, з яким Яків зазнайомився ще студентом. Тоді вони непогано приятелювали, але від часу закінчення навчання майже не списувалися, тож не дивно, що колись звичне прізвище стерлося з пам’яті. Яків продовжив.

«Чував, що ти став непоганим експертом у поліції Проскурова. Маю до тебе справу в Кам’янці. Розслідую там стару плутанину. Чекаю в будь-який день у поліційному відділку. Жижко».

Яків покрутив папірець у пальцях, ніби шукаючи на звороті пояснення щойно прочитаному. Жижко й справді служив слідчим-криміналістом, та останнього разу, коли вони обмінювалися листами, мешкав у Тернополі. Тепер ось перебрався до Кам’янця. Чи прибув на запрошення місцевого поліцмейстера? «Стара плутанина». Що ж такого знайшов Жижко в цій плутанині, що йому стала потрібна допомога поліційного лікаря?

Яків кинув погляд на нерозібрані папери, перевів його на вкрите дощовими краплями віконне скло та пересмикнув плечима. Волочитися кудись світ за очі через дурний папірець? Ні, він, звісно, не проігнорує прохання про допомогу, але й не кидатиметься зопалу на поштову станцію на перший-ліпший екіпаж до Кам’янця. Треба спершу розгребти папери, попередити колег, здати справи Плейшнеру чи Марцоню… Але насамперед покінчити з клятими папірцями, поки немає термінової операції абощо.

Похмурий осінній день минув неймовірно швидко, і коли наступного ранку до кабінету так само ввійшла Ольга Харитонівна з повідомленням, що прибув той самий листоноша, Яків на мить задумався, чи не спить він, адже точнісінько так усе було й учора. Навіть листоноша бурчав так само.

– Ви, певно, дуже важлива птаха, пане Ровнєр, коли вам стільки телеграм.

– А що, є знову?

– Саме так. Ще й термінова.

Яків швидко поставив підпис і, навіть не чекаючи, доки за листоношею зачиняться двері, пробіг очима рядки, міркуючи, що ж так терміново знадобилося Жижкові… Але за мить з його голови зникли геть усі думки. Він знову і знову перечитував текст телеграми, намагаючись уловити суть написаного. Намагався й не міг. Текст телеграми був сухим і чітким:

«Жигмонта Тереховського було знайдено мертвим. У тілі без видимих ушкоджень не виявлено крові. Якова Ровнєра просимо терміново прибути до поліційної управи Кам’янця».